«Таку людину можна зустріти тільки раз у житті». Історія загиблого героя з Полтави Юліана Матвійчука

Не так давно на сайті президента України з’явилася петиція авторства Ігоря Скляра про присвоєння звання Героя України (посмертно) 33-річному молодшому сержанту, оператору-розвіднику групи аеророзвідки Solovey 116-ї окремої бригади територіальної оборони Сил територіальної оборони ЗСУ Юліану Матвійчуку (позивний — «Бобер»). Вона вже набрала понад 9,5 тисячі голосів підтримки.

У її тексті, зокрема, йдеться про те, що Юліан був найкращим аеророзвідником на Мар’їнському напрямку, врятував сотні життів наших вояків, корегуючи знищення живої сили противника та його техніки.

Також ліквідовував ворогів, точно скидаючи боєприпаси з безпілотних літальних апаратів, а потім віртуозно виводив дрони з зони дії засобів радіоелектронної боротьби рашистської федерації. Якось навіть координував виведення з ворожого оточення бойових побратимів — морських піхотинців.

«Юліан був кращий у всьому, хоч за що б узявся. В нього був такий характер, що, беручись за будь-яку справу, він мав викластися на всі 150 відсот­ків і неодмінно досягти найліпшого результату. Після бойового чергування на «нулі» бійцям давали певний час на відновлення сил. Та мій чоловік не міг собі цього дозволити. І коли я просила його відпочити, знаючи, що йому доведеться знову брати до рук пульт дистанційного управління безпілотником і фактично від сходу до заходу сонця «літати», він відповідав, що має переглянути і змонтувати відзнятий відеоматеріал, відправити дрони на оновлення прошивки тощо. Тобто він усім цим жив. І отак завжди викладався на повну силу, будучи чи то громадським діячем, чи то депутатом міськради, чи то військовим», — розповідає про загиблого чоловіка Лілія Матвійчук.

«Таку людину можна зустріти тільки раз у житті»

До відпустки з догляду за дитиною вона працювала журналісткою на телебаченні. Проте тепер їй самій доводиться давати інтерв’ю, і це їй дається дуже непросто. Можна сказати, завдяки своїй професії п’ять років тому дівчина й познайомилася з Юліаном Матвійчуком.

Сталося так, що разом з іншою журналісткою брали в Юліана коментарі як у депутата міськради. Колега несподівано запитала про його розуміння поняття «сім’я». Слухаючи відповідь молодого депутата, Лілія мимоволі зловила себе на думці: ото комусь пощастить із чоловіком (пізніше вона чи не щодня дякувала Богу за те, що з таким чоловіком пощастило саме їй).

Через кілька місяців Юліан сам знайшов її. Молоді люди й незчулися, як почали зустрічатися. Хлопець потім зізнався, що під час першої зустрічі його вразили «великі пильні очі» дівчини, і він шукав нагоду поспілкуватися ближче.

«Звичайно ж, ми з ним говорили про все на світі, — пригадує Лілія. — Юліан багато розказував про період свого життя до нашого знайомства. Іще будучи студентом Полтавського педагогічного університету, він став одним із лідерів полтавського Майдану. А невдовзі керував полтавською сотнею самооборони на Майдані в Києві. Під час протистояння зі злочинним проросійським режимом отримав травму голови. Проте по медичну допомогу не звертався — сам перебинтував рану й далі лишався у вирі революційних подій. За фахом він учитель історії та правознавства. Проте попрацювати в царині педагогіки не встиг. Бо 2014 року, коли розпочалася ця російсько-українська війна, Юліан, захистивши дипломну роботу, навіть не встиг отримати диплом — пішов добровольцем на фронт, ніс нелегку службу на сході України у складі батальйону «Азов».

Розпочавши службу звичайним штурмовиком, кмітливий полтавець дуже швидко став кращим гранатометником «Азова». Брав участь у штурмі Іловайська та обороні Широкиного, Маріуполя.

У складі груп зі знищення та захоплення живої сили ворога вів диверсійну роботу в сірій зоні під Донецьком. Корегував вогонь артилерії поблизу Старобешевого. На початку грудня 2014 року перейшов в артилерію й почав учитися на навідника гармати. А вже в березні 2015-го він — заступник командира гаубичної батареї.

В інтерв’ю «Радіо «Свобода» в липні 2015 року на прохання кореспондентів пригадати, що було найважчим у зоні АТО, Юліан Матвійчук поділився:

«Най­страшніше — це очікування. Перед першим штурмом, коли загинули «Береза», «Світляк» та «Вертоліт», ми мали пройти відстань довжиною метрів 200 полем — до бліндажів ворога. З обох боків, як згодом стало відомо, були снайпери, вони й «зняли» «Березу» і «Світляка». Така операція не для піхоти, але, окрім неї, у нас більше нікого не було.

«Палій», керівник 3-ї сотні, каже: «Хлопці, я цю місцевість сьогодні візьму — хто зі мною? (Один руку підняв, другий, третій — уся сотня). Спочатку працюємо по позиціях мінометами, але, бачте, відсотків 50 можуть не повернутися з операції. Через 2 години виступаємо».

Почалося очікування. Сам уже розумієш: усе, кінець. І нащо були та школа, університет? Навіть додому не зателефонуєш — телефон на базі. Потім думаєш, як болітиме, коли в тебе попаде, а можливо, на тому полі й залишишся, бо я ж гранатометник, по нас найперше стріляють. Такі думки полізли в голову дурні.

Хтось із побратимів задрімав, хтось курив постійно, я чогось голитися почав. Час вийшов. Ми спорядження наділи, щоб виходити, і тут якраз розпочався мінометний обстріл наших позицій — можна сказати, що сепаратисти нас врятували. А потім нас перекинули до Старобешевого».

На початку листопада 2015 року через стан здоров’я Юліан Матвійчук демобілізувався, після чого заявив про себе на громадсько-політичній ниві (то була його стихія), став керівником фракції ВО «Свобода» в Полтавській міській раді, боровся за увічнення пам’яті про загиблих героїв, збереження історичних пам’яток міста, відстоював інтереси містян, беручи активну участь у вуличних акціях протесту. І тут доля приготувала йому справжній сюрприз — він зустрів кохання свого життя.

Два роки тому Юліан і Лілія здійснили свою мрію, зігравши справжнє
українське весілля.

«Ми самі певний час відкладали гроші на весілля своєї мрії. Я не наполягала на гучному дійстві, та Юліан волів, аби цей день став для нас обох особливим. І от два роки тому ми здійснили свою мрію, — продовжує розповідь Лілія Матвійчук. — У нас було справжнє українське весілля — з традиційними обрядами, троїстими музиками. Ми стали під вінець у національному вбранні в колі найближчих людей. То справді була надзвичайно яскрава, незабутня подія.

На річницю нашого весілля Юліан, повернувшись із Харківщини, де виконував бойові завдання з прикриття державного кордону, ніс службу в Полтаві. І я хвилювалася, чи відпустять його додому, чи матимемо ми змогу бодай побачитися того дня.

Аж тут зранку Юліан говорить мені по телефону: «Виглянь у шибку». Дивлюся: дрон під керуванням мого чоловіка підлетів до вікна, а до нього прикріплена табличка з привітанням: «Із річницею!». Потім безпілотник розвернувся, і я побачила напис з іншого боку таблички: «Кохаю тебе до нестями». А невдовзі й сам коханий став на порозі квартири з квітами. Знаєте, із ним жилося над­звичайно легко. Він умів щомиті робити мене щасливою. Таку людину можна зустріти тільки раз у житті».

Маленьким «Мавіком» залітав туди, куди добратися, здавалося б, не було ні найменшого шансу

Моя співрозмовниця запевняє: ще задовго до відкритого воєнного нападу окупаційних військ­ рашистської федерації Юліан і всі їхні друзі-націоналісти прекрасно розуміли, що повномасштабна війна з росією неминуча, що вирішальна битва попереду.

Колишній очільник полтавського осередку всеукраїнського молодіжного військово-спортивного товариства «Сокіл», а нині військовослужбовець 1-го окремого механізованого батальйону «Вовки Да Вінчі» Георгій Сьомін розказав: «Ми разом з Юліаном втілювали в життя програму національно-патріотичного виховання молоді, яку самі й ініціювали, проводили вишколи для юнаків та дівчат. Багато хто з тих, хто пройшов через ці вишколи, тепер не стоїть осторонь, не втік за кордон, а боронить Україну на фронті, дехто загинув, дехто отримав поранення».

«Я завжди знала (це було зрозуміло без слів), що, якщо розпочнеться повномасштабна війна, Юліан неодмінно увіллється до лав оборонців Батьківщини, — констатує Лілія. — Його зібраний рюкзак давно стояв напоготові. І коли торік 24 лютого російські загарбники повномасштабно вторглися в Україну, Юліан найперше відвіз нас із крихітною донечкою Євою в безпечне місце, а сам уже того ж вечора стояв поміж бійців 116-ї окремої бригади тероборони зі зброєю в руках на межі Полтавської області, на територію якої тоді колонами пробивався ворог.

Потім разом з побратимами охороняв важливі об’єкти в нашому місті, а далі виконував бойові завдання на кордонах Харківщини, Сумщини. Спершу був гранатометником, а коли в його батальйоні створювалася група аеророзвідки, Юліан примкнув до неї, оскільки мав досвід керування дронами і це йому було цікаво. До того ж він розумів важливість ролі аеророзвідки під час цієї війни. У підсумку, мій чоловік став кращим аеророзвідником. Хоч для мене він кращий у всьому.

Часто дивилася на нього збоку й захоплювалася його мудрістю, принциповістю. Він ніколи не лукавив — відверто кажучи, просто не знаю, як можна бути такою правильною людиною з настільки чистою душею. Ми з ним були дуже близькі. Юліан був не лише моїм коханим чоловіком, а й найліпшим другом. Нічого не приховував від мене, як це іноді роблять інші чоловіки, оберігаючи дружин від надмірних емоційних реакцій. Я знала, коли до них прилітали «калібри» й падали поряд, — Юліан міг усе це спокійно обговорити зі мною як із другом».

У січні цього року бійців 116-ї окремої бригади тероборони кинули в район Соледара, де було дуже гаряче — усі добре знають, яких втрат зазнавав там узимку ворог і скільки наших бійців поклали голови в тих боях.

З лютого Юліан у складі свого батальйону перебуває в районі Мар’їнки, при цьому стає «очима» інших підрозділів: корегує роботу артилерії й хід самих боїв, адже навіть на компактному «Мавіку» може «залетіти» вглиб окупованої території, обійшовши ворожі засоби радіо­електронної боротьби. Майстерно працює й зі скидами боєприпасів у лігво противника.

«Із певних причин підрозділ не міг відкрито продемонструвати свій успіх одразу ж. На це потрібен час — задля безпеки самого ж підрозділу. Але зі мною Юліан міг поділитися своїми перемогами, коли про них іще не було відомо широкому загалу. Бо з ким йому було ще обговорювати такі речі? Уже після загибелі Юліана його по­братими опублікували в соцмережах відео точних скидів боєприпасів у стан ворога. Але я й без слів знаю, що то робота мого чоловіка, бо або він раніше висилав мені короткі відео своїх влучань, або ж словесно описував кожен подібний випадок. Окрім усього, добре знаю його, так би мовити, манеру польоту. Маленьким «Мавіком» він «залітав» туди, куди добратися, здавалося б, не було ані найменшого шансу. Завжди йшов на ризик, що в підсумку виправдовувалося успіхом: Юліан давав точні координати артилерії, яка потім прицільно вражала бойові позиції окупантів».

Маленька донька Юліана та Лілії Матвійчуків Єва добре пам’ятає тата й реагує на чоловіків
із такою ж, як у нього, бородою.
Фото надані Лілією Матвійчук.

Як зазначається в тексті петиції про присвоєння Юліану Матвійчуку звання Героя України, його останнім виконаним завданням було корегування роботи важкої артилерії в районі Донецька.

На останньо­му фотознімку, зробленому побратимом по зброї, також «свободівцем» Анатолієм Ханком, Юліан тримає в руках «Мавік», який передала полтавська волонтерка Вікторія Мірошніченко. Вранці наступного дня позиції наших бійців накриє артобстріл противника. Один зі снарядів влучить у бліндаж, де перебував Юліан Матвійчук...

«Коли розпочалася ця повномасштабна війна, я говорила Юліану, що ніколи в житті на нього не ображуся, аби тільки він повернувся додому живий. Єдине, про що щодня просила Бога, — захистити найдорожчу людину від ворожої кулі, від смерті, моє найзаповітніше бажання було таким простим — бути поруч з ним.

Востаннє перед цим прямим влучанням у бліндаж ми з ним спілкувалися напередодні ввечері. Зазвичай його екіпаж починав «літати» на світанку. Дивлюся: уже й 9-та, і 10-та година ранку, а Юліан не обзивається. Відчула неладне, однак почала себе заспокоювати: отже, не має змоги — це все ж таки передова.

А потім батько хлопця, який був на фронті разом з Юліаном, поцікавився, чи я, бува, не знаю, як там справи в наших вояків. І тоді зрозуміла: якщо й той боєць мовчить, значить, щось трапилося. Буквально через 15 хвилин до мене приїхав наш друг Тарас Синяговський, який теж служив в одному підрозділі з Юліаном, і повідомив, що мій чоловік отримав поранення.

Потім зателефонував його командир Ігор Скляр (це також наш друг). Усі ми були впевнені, що все буде гаразд. З евакопункту Юліана доправили до одного медзакладу, другого, третього. Наступного ж дня він уже був у Дніпрі в обласній клінічній лікарні імені І. І. Мечникова. Тоді ж я дізналася, що він у критичному стані, і відразу поїхала туди. Далі були 5 днів надії й боротьби за життя мого пораненого чоловіка. 20 травня пізно ввечері серце Юліана зупинилося», — ворушить Лілія вкрай важкий спогад.

Лишився в пам’яті незламною, нескореною людиною

«Прошу всіх підтримати петицію № 22/198126-еп про присвоєння моєму загиблому чоловікові звання Героя України, поставивши свій підпис, — перевівши подих, говорить вона далі. — Це найменше, що ви можете зараз зробити для нас із донькою й самого Юліана. Він усім своїм коротким життям довів, що заслуговує на це звання, — не лише як захисник України, а й як людина, яка понад 10 років день-у-день робила все, щоб повернути Полтаві українську сутність, змінити її на краще».

Доньці Лілії та Юліана нині немає й двох років. І хоч більшу частину її життя молодий батько був на війні, дівчинка його добре пам’ятає. Вказуючи пальчиком на фотозображення загиблого героя, постійно запитує, де тато.

«У Єви був дуже сильний зв’язок з Юліаном, — сумно усміхається Лілія. — Коли він мав можливість вийти на відеозв’язок, донька любила щось розповідати йому своєю дитячою мовою, хвалилася новими іграшками. І зараз, хоч іще зовсім маленька, часто згадує татка. А ще дуже реагує на чоловіків із бородою — очевидно, вони викликають у неї асоціацію з ним.

Юліан учив мене бути сильною. І зараз у мене таке відчуття, що тримаюся купи тільки тому, що він підтримує мене з небес. Без його допомоги вже давно розклеїлася б. Він тримає мене за руку — міцно, впевнено, ніжно — і веде, направляє, оберігає.

Я зі свого боку намагаюся робити все, що в моїх силах, аби гідно вшанувати пам’ять про нього. Хоч за життя мій чоловік був абсолютно байдужий до будь-яких нагород. Ми з Юліаном завжди говорили, що нам дуже пощастило зустріти одне одного, а ще — справжніх друзів. Вони теж стали нашою родиною, яку ми самі обрали серцем. Здебільшого це друзі Юліана, які стали наші спільні. Зараз вони є моєю надійною опорою».

Окрім усього, Лілія Матвійчук знаходить у собі сили допомагати підрозділу, у складі якого із честю та самовідданістю ніс службу її чоловік. Говорить: сама вона не змогла взяти до рук зброю, оскільки незадовго до початку повномасштабного воєнного нападу сусідів-завойовників у молодій сім’ї народилася донька, але й цивільною людиною теж не почувається.

«Це таке відчуття, начебто ти й не військовий, і не цивільний, — розмірковує вголос молода пані. — Ти живеш у місті, де не відбувається активних бойових дій, але подумки весь час із друзями, рідними людьми, які зараз воюють у гарячих точках.

Будучи прив’язаною до малої дитини, усе ж маю якусь дрібку вільного часу. Тож одразу сказала Юліану та його побратимам, що вони можуть на мене розраховувати, бо ті самі соромилися попросити про допомогу. Поступово почала їм допомагати, коли Юліан іще був живий.

І так пішло-поїхало: перший збір коштів, другий, третій... — на дрони, які, по суті, є витратним матеріалом на фронті, та обладнання для них, на ремонт прострелених противником «Мавіків», авто для протиповітряної оборони тощо. А тепер знаю всіх Юліанових побратимів, вони теж стали частиною мого життя. Тож за найменшої можливості продовжую їм допомагати — інакше вже просто не можу. І вважаю: якщо ми хочемо перемогти ворога, то треба щось робити, а не сидіти й чекати, доки хтось зробить це за тебе».

Хоч за свого короткого, але такого яскравого життя Юліан Матвійчук і був байдужий до нагород, тепер відзнаки знаходять героя. Згідно з указом президента України від 30 червня, полеглого воїна відзначено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Юліану присвоєно звання почесного громадянина Полтави. Нині розглядається питання про те, щоб назвати його іменем одну з центральних вулиць­ обласного центру. Завдяки внескам небайдужих земляків, усіх, хто знав і любив Юліана Матвійчука, зібрано кошти на пам’ятник полтавському «солов’ю», який постане поряд з іншими пам’ятниками Меморіалу козакам-добровольцям, котрі загинули за Українську державу, в урочищі «Холодний Яр», що неподалік Чигирина Черкаської області.

«14 червня — день народження Юліана, дуже особлива для мене дата. Ми з ним любили одне одного дивувати. Тож для мене щороку було завдання — чимось його вразити. І цьогоріч заздалегідь почала думати, що ж подарувати коханому. Потім пригадала, що, коли Юліан ніс службу в лавах «Азова», вони з хлопцями зробили собі ось такі персні з шевроном цього військового формування НГУ, — Лілія Матвійчук демонструє каблучку, яку на пам’ять про полеглого чоловіка носить тепер сама.

— Юліан тоді «посіяв» свій перстень десь на дорогах війни. А 2018 року знайшов ювеліра, який відтворив дорогу для нього річ. Згадавши цю історію, вирішила замовити до іменин Юліана перстень із шевроном його групи аеророзвідки Solovey. Іще в мене був задум приїхати того дня поближче до фронту, а одного з побратимів мого чоловіка попросити, аби той під надуманим приводом привіз його в ту ж точку.

Уявляла собі, як вручу йому подарунок, як завжди, влучивши в «десятку», і бачила Юліанові радісні, щасливі очі. На превеликий жаль, мій чоловік не дожив до свого 34-го дня народження... Я отримала готову каблучку вже тоді, коли він загинув. Тож вирішила подарувати її Юліановому командиру і другу Ігорю Скляру».

«Юліан лишився в моїй пам’яті не­зламною, нескореною людиною, не обмеженою в реалізації будь-яких ідей і планів. Він жив, боровся, завжди досягав мети — і став доволі успішним депутатом міської ради й не менш успішним військовим. Така людина — одна на мільйон: із неосяжною мудрістю, самосвідомістю, жертовністю й таким яскравим життєвим прикладом, який він подавав іншим людям. Усім нам дуже бракує Юліана. І завжди бракуватиме», — зітхає Георгій Сьомін.