«Вони — москалі, і країна їхня не росія, а Моксель — Московія!» У чому геній легендарного Юрія Іллєнка

09.08.2023
«Вони — москалі, і країна їхня не росія, а Моксель — Московія!» У чому геній легендарного Юрія Іллєнка

Юрій Іллєнко. (Фото з сайту dspu.edu.ua.)

«Іллєнко володіє камерою, як воїн Чингісхана своїм конем. Прийшов у кінематограф як всевидяще око. Бачить багато і стільки аж до переситу», — такий відгук залишив Іван Драч.


Юрій Герасимович Іллєнко. Вслід за Довженком — один із великих майстрів Відродження українського мистецтва, що яскраво виявилося у мистецтві кіно, названого згодом поетичним.


Сама доля звела мене з паном Юрієм. Ровесники, народжені в Україні одного й того ж 1936 року, ми мали багато спільного в оцінці того періоду, який прожила «триста років у неволі» наша Україна, як під час воєн, затіяних московією, так і в інші трагічні періоди життя нашої країни — аж до 2010 року, коли Майстра відспівали у Володимирському соборі, який він за життя відвідував постійно.


Отже, Юрій — талант, я — прихильник, або шанувальник того таланту. Один із численних прихильників...


Могутній талант Майстра дозволив йому написати ще й автобіографічний твір «ДоповіДна Апостолові Петру» у трьох книгах та, як зазначив доктор мистецтвознавства Вадим Скуратівський, залишити після себе «перший український підручник з кінорежисури» під назвою «Парадигма кіно». Цю книгу автор подарував мені під час однієї з наших зустрічей 19.02.09 р. з дарчим написом.

«Білий птах з чорною ознакою»

Пригадую 1970 рік. У київському кінотеатрі ім. О. Довженка разом з десятирічним сином Віктором дивимось «Білий птах з чорною ознакою». З екрана лунає таке жадане на той час визнання воїна УПА, що він, гуцул, єдиний хазяїн у своєму краї, що саме він, а не москаль чи хтось інший, що він ніколи не дозволить, щоб москаль або якийсь інший окупант мацав його дівчину.

 

Це був фільм, який дав путівку в життя Богдану Ступці. Відомий на той час Міхаїл Ульянов заявив, що після того фільму Богдан Ступка став одним із найвідоміших акторів не тільки в Україні, а й в усьому союзі. Тож зіграти в одному театральному спектаклі йому з Богданом неможливо, а ось у кіно хотів би і мав би за честь. Фільм викликав переполох у партійної камарильї не лише в Україні, а й у москві.


Розповідав мені Юрій Герасимович про таке. На партійному з’їзді УРСР секретар Львівського обкому КПРС Добрик заявив, що фільм є наскрізь націоналістичний і його негайно треба заборонити, а режисера Іллєнка — суворо покарати.

 

«І тоді Петро Шелест, перший секретар компартії України, посилає фільм на VІІ Міжнародний кінофестиваль у Москві. Фільм там отримав золоту медаль, а мене, — говорив Юрій Герасимович, — замість того, щоб «посадить», як намічалось, терміново, без кандидатського стажу прийняли до партії. А членів партії, як і письменників, і депутатів усіх рівнів, тоді не «саджали».


Згодом на одному з партійних пленумів Щербицький запитав: «А що, Іллєнко у нас ще не «народний?». Після цього, без надання «заслуженого», Юрій Герасимович став народним артистом.

«Білий птах з чорною ознакою».
Фото з сайту planetakino.ua.


Пізніше я мав на цю тему розмову з виконавцем головної ролі у фільмі «Білий птах...» Богданом Ступкою. Бо ж у його виконанні глава загону бандерівців Орест виглядає достойним лицарем, який разом із Даною (Лариса Кадочникова) виконує свій передсмертний танець.

 

А очі його, підкреслено виведені на екран Майстром, демонструють відчуття неминучого трагічного кінця самого Ореста та трагедію Дани. Здавалось, негативний герой (рік 1970-й!), а у ньому, як і в інших героях фільму, яких зіграли Іван Миколайчук, Наталія Наум, Василь Симчич та інші, стільки краси та майстерності!


Згодом у розмові зі Ступкою я запитав, чи не мав Богдан Сильвестрович проблем з окупаційною комуністичною владою за те, що показав бандерівця таким красивим. «Ні, не було нічого», — відповів Богдан.

«Молитва за гетьмана Мазепу»

Вже в часи відновленої Незалежності за підтримки прем’єр-міністра Віктора Андрійовича Ющенка вийшов на екрани фільм Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу».

 

«Якби не його (Ющенка. — Авт.) добра воля, — вдячно зазначить значно пізніше Юрій Іллєнко, — не було б фільму «Молитва за гетьмана Мазепу» і «ДоповіДної» не було б — я б сконав з голоду і безробіття». («ДоповіДна...», книга 3, с. 496).


Одного разу, сидячи в кафе, я запропонував Юрію Герасимовичу випити по чарці. На моє глибоке здивування, мій співрозмовник категорично відмовився. А далі цитата: «На жаль, я кинув пити після того, як мене отруїли клофеліном на банкеті в Академії мистецтв України. Я, як і Ющенко, знаю, хто це зробив. І, як і Ющенко, боюсь назвати імена.


Коли Віктор Андрійович Ющенко подзвонив мені 9 травня (в день народження. — Авт.) 1996 року, я вже народився. Він зателефонував об 11.00.
Віктор Андрійович сказав: «Юрію Герасимовичу, я подзвонив вам тому, що ви вчора нагадали мені мого батька» (книга 1, с. 689).


Мій інтерес до Юрія Іллєнка посилився, коли я довідався, що на екрани вийшов його фільм про гетьмана Мазепу, якого Юрій Герасимович вважав другим після Тараса Шевченка пророком України (книга 2, с. 54). (Чи першим, якщо зважати на роки життя достойників. — Ред.). І саме фільм під назвою «Молитва...» — на противагу московській анафемі, накладеній московською церквою за вказівкою царя-супостата.


Згадуючи про процес створення фільму, Юрій Герасимович напише: «Віктор Андрійович — мій співавтор у фільмі «Молитва за гетьмана Мазепу». Співавтор одного кадру. Але якого! Марення Петра І» (книга 3, с. 307).

«Молитви за гетьмана Мазепу».
Фото з сайту m.day.kyiv.ua.


Фільм ніколи не втратить своєї актуальності, особливо в наш час, коли, за висловом блаженнійшого митрополита України Епіфанія, наш споконвічний ворог підступно і безпідставно напав на нас, а війна з ним триває не рік, не десятиліття, — війна України з Моксель-Московією, так званою росією, триває століттями.


Як зазначав академік Вернадський, мав підстави сказати прем’єр московії Столипін, що «боротьба з українством була найголовнішим завданням держави російської, починаючи з ХVІІ століття». Говорячи про союз Богдана з московією, О. Герцен у статті «Росія і Польща» писав: «Москва... обдурила Україну і змусила її ненавидіти москалів». Отже, з моменту союзу Богдана з ордою і до сьогодення, і навіки-віків має бути правило: «Не вір москалеві, як псові!».


Фільм «Молитва...» починається з того, що цар Петро І прелюбодійствує зі своїм солдатом, а потім розбиває саркофаг Мазепи. Аж тут раптом із саркофага піднімається гетьман і кістлявою рукою хапає Петра за горлянку, давить його так, що у царя вилазять очі з орбіти. А далі у фільмі — Батуринська різанина, де потвора у людській подобі, що зветься москаль, дає волю своєму сатанинському інстинкту.

«Тіні забутих предків» — «Вогняні коні»

Ще раніше у творчій співдружності Юрій Герасимович і Сергій Параджанов створили «Тіні забутих предків» за твором Михайла Коцюбинського. Яскравою кометою фільм засвітився на небосхилі вітчизняного поетичного кіно. Фільм, як надзвичайно яскраве мистецьке явище, отримав захоплені відгуки в закордонній пресі.


Подорожуючи у Франції в 1966 році, Маріетта Шагінян у невеличкому містечку Руан, де колись спалили живцем Жанну д’Арк, звернула увагу на величезну чергу до каси кінотеатру. Французи жадали побачити «предивний фільм «Вогняні коні». Так вони назвали «Тіні забутих предків». Фільм отримав найвищу оцінку в місцевій пресі й був «атестований як такий, що не має нічого собі подібного, не схожий ні на який інший». Все в ньому — світло, життя, фарби — свято для очей і серця, писав журнал Tout — Rouen 29 жовтня того року.

«Тіні забутих предків».


Було, що Юрій Іллєнко з Параджановим після чергового творчого конфлікту готувалися трохи не стрілятися на дуелі бойовими патронами. Утім, зрозумівши велич і красу свого творіння, підійшли один до одного, обнялися і розцілувалися.

«Криниця для спраглих»

Коли у 1996 році у зв’язку з 60-літтям від дня народження Юрія Герасимовича запросили на телеканал 1+1 і запланували показати «Білого птаха», виявилося, що в Україні немає копії фільму українською мовою. Виступати на телеканалі без показу фільму українською Майстер відмовився. Стали шукати. І знайшли аж в Австралії. Далі — цитата з книги 1, с. 689: «По всій Україні не знайшлось фільму українською мовою. Всі були знищені. Існували лише російськомовні варіанти...


В Австралії українська копія збереглась. В Україні — ні.


До Австралії савєцкіє танкі нє дійшли.


А до берега Індійського океану дійти збираються. Сказав же депутат Державної думи Жириновський:
 — Я еще помою свої расійські сапагі в Індійском Океанє.
 — Антіресно палучаєцца, ногі моєм кажний день, а рукі — нікогда...»


 У розмовах зі мною Юрій Герасимович часто повертався до фільму «Криниця для спраглих», який, як я зрозумів, був йому особливо дорогий. Фільм, створений у 1965 році, фактично був заборонений владою і пролежав на полиці 22 роки.


Головний герой фільму (його роль виконує Дмитро Омелянович Мілютенко) тягає з криниці воду для спраглих, а в кінці фільму несе на плечах викопану, повну плодами яблуню (таку яблуню, за місцевими звичаями, викопували і пересаджували, коли народжувалося дитя).


Юрій Іллєнко залишив таку інформацію: «Фільм ... заплановано і реалізовано мною як фільм шокуючого змісту — незаперечних свідчень про геноцид моєї нації. Головним подразником для совкового шовіністичного гніву був акторський образ діда Левка у геніальному виконанні «сивого птаха з гніздів’я Курбаса» — Дмитра Омеляновича Мілютенка. Дмитро Мілютенко впакував у свою обітницю мовчання, у вираз своїх очей, у поставу своєї фігури, в кожен стриманий жест гіркоту геноциду українського села і української нації взагалі».


Українське село... «Неначе писанка, село» (Т. Шевченко). Про село захоплено писала ціла плеяда письменників і поетів — від Котляревського до наших сучасників. Село, яке любовно зображали на своїх полотнах і Куїнджі, і Рєпін, і Васильківський, і Пимоненко, і Мурашко, і Їжакевич.


Українське село, яке було джерелом козацтва, яке створило сотні тисяч пісень. Борис Ілліч Олійник говорив, що село наро­джувало поетів і композиторів, а місто — футболістів. І ось це село, колиску нації, наш споконвічний ворог — москаль — у всілякий спосіб нищив упродовж століть, а особливо жорстоко, по-садистському — під час Голодомору-геноциду.


Про долю села, що у Чигиринському районі на Черкащині, де знімали «Криницю...», побаченого ним у 2006 році, згадує у своїй «ДоповіДній Апостолові Петру» сам автор: «Криниця стояла в кущах бузини і глоду всіма покинутою сиротою. Забута, захаращена. Нічия. Хат поблизу вже не було. Та й тоді, в 65-му, хат було негусто. Не було і вітряка. Води в криниці теж не було. Завалило криницю піском, хмизом. Криниця струхлявіла геть».

 

Колись окупанти монголо-москалі нищили наше село як основу нації, нині взялися нищити саму націю, під корінь. Не вийде, вистоїмо, переможемо. Бо «світла не здолає тьма, за нас — історія сама» (А. Малишко).

Бог не без милості, козак не без долі!

При одній із наших зустрічей я розповів Юрію Герасимовичу історію, почуту мною від мого батька, Єфрема Мироновича (1901—1988). Це був період 1918—20 рр., коли Україна відчайдушно виборювала свою свободу та незалежність від орди. Містечко Широке, що на Дніпропетровщині, не було осторонь тих подій. Там проживала родина моїх предків — Васильченків, і мій батько, тоді юнак, був свідком тієї історії, він розповів мені таке.
Зайшли окупанти-москалі в Широке і стали виловлювати й тут же на місці розстрілювати борців за волю України. Одним із них був друг мого батька Іван, якого москалі схопили, зв’язали йому руки, кинули на санчата (діло було взимку і сніг напередодні густо вкрив землю) і повезли до місця страти.
«Ну вот, хахол, шлепнем мы тебя сейчас — и будет тебе и твоя мова, и твоя самостийная Украина. Запомни, хахол, Хохляндии не было, нет и быть не может! А Рассея будет во всем мире !» — казали йому. До речі, набагато пізніше, у 1985 році, те саме я почув від одного високопоставленого чиновника в Москві, який старався «вправить мозги» мені — націоналісту-українцю!
Іван, якому стало якось ніби байдуже за свою долю, посміхнувся і сказав: «У нас, в Україні кажуть: «Бог не без милості, козак не без долі!». І як тільки він це вимовив, санчата перекинулися, у Івана руки розв’язалися, і він, босий, кинувся чимдуж тікати. А москалі поки оговталися, вхопилися за гвинтівки — бах, бах! Та де там!
— І що? — питав я батька.
— І досі живе! — була відповідь.

 

Тоді йшов 1970 рік. Яким же було моє здивування, коли у «ДоповіДній...» (книга 1, с. 568—570) я прочитав про цю історію. У розмові зі мною Юрій Герасимович сказав: «Ти розповів мені фантастичну історію, я тут же сів і записав її на комп’ютері, а далі — відобразив у книзі».


Пізніше я замовив на Кролевецькій ткацькій фабриці рушник, на якому майстри написали оте рятівне «Бог не без милості...», і подарував той рушник Юрію Герасимовичу. Такий же рушник із тим самим гаслом з нагоди 60-річчя подарував майстрові художнього слова Анатолію Паламаренку.


Потім при зустрічі Юрій Герасимович розповідав: «Я помістив той рушник у себе над ліжком у Прохорівці і кожен вечір на нього дивлюся»... Такими були моє знайомство, зустрічі та бесіди з видатною людиною, героєм нашого часу, моїм ровесником, Майстром, що ввійшов у число ста найвидатніших майстрів кіна всіх часів і народів, шістдесятником Юрієм Герасимовичем Іллєнком.


До речі, Юрій Герасимович, як і деякі інші діячі нашого часу, ніколи не вживав слова «росіяни». «Росіяни, або русичі, — це ми. А вони — москалі, і країна їх не росія, а Моксель — Московія!» — неодноразово я чув від нього.


Спілкування з такою людиною — то є велике щастя. «Він мислив бездонно, бачив невидиме, знав невпізнанне, відчував завтрашнє — і впаковував це у стисло-філігранні згортки слів, як у кадри, — дуже влучно відгукнулася Ірина Фаріон, яка у книзі «Афоризми та сентенції Юрія Іллєнка. Криниця для спраглих» характеризує власне книгу і називає сфери діяльності Юрія Герасимовича — «Це перша в українському письменстві збірка афоризмів та сентенцій універсального автора — оператора, кінорежисера, сценариста, художника, публіциста, політика — Юрія Іллєнка».


А ще Юрій Іллєнко — це достоїнство і син нації, яка нині бореться з потворою — цим уламком Золотої Орди. Як колись русичі-українці боролися зі своїм споконвічним ворогом — ордою московською, країною орків (орки — поріддя та слуги Сатани) та іншими загарбниками. Боролися і перемагали.          


І ми переможемо, бо Україна не сама. Бо як колись проти фашистської гітлерівської Німеччини воювали демократичні Європа і Америка, так зараз проти такої ж фашистської путінської московії фактично воює весь демократичний світ, а Україна в тій боротьбі — на передньому краї.


Переможемо, обов’язково переможемо, бо Бог не без милості!
 
При написанні тексту використані такі видання:
1. Юрко Іллєнко, «ДоповіДна Апостолові Петру». Книги 1, 2, 3. Тернопіль: Богдан, 2008.
2. Юрій Іллєнко, «Парадигма кіно». В-во «Абрис», Київ, 1999.
3. Ірина Фаріон, «Афоризми та сентенції Юрія Іллєнка. Криниця для спраглих». В-во «Місто НВ», Івано-Франківськ, 2001.
4. Мариэтта Шагинян. СС. Том шестой. Из-во «Худ. литература», стр. 494.

 

Борис ВАСИЛЕНКО, учасник Другої світової війни