Скромний літописець руху опору: у засвіти пішов 74-річний дисидент Василь Овсієнко

За радянських часів Василь Овсієнко — філолог, активіст Української Гельсінської групи, який розповсюджував самвидав, — у таборах за проукраїнську правозахисну позицію відбув загалом 13,5 року, був засуджений тричі (другий термін відразу перейшов у наступний).

У колонії суворого режиму в Мордовії вперше побачив Василя Стуса, де невдовзі загинув поет.

Детально про себе Василь Овсієнко розповів у виданих книгою спогадах «Життя як покута». Про дитинство дисидента читаємо: «Про політику в хаті не говорили, але хтось навчив мене на запитання: «Хто твій батько?» вилазити на лавку і показувати на портрет Сталіна.

Він був на зеленій картонці настінного календаря. Я не відчував ідеологічних розходжень із самим собою і співав: «Серп і молот — смерть і голод». Тоді мати набили мені губи. Мати били рушником, то не дуже боліло».

Коли він народився у 1949 році, село мало назву... Леніне (нині це Радомишльський район Житомирщини, перейменували населений пункт у 1924 р. після смерті вождя пролетаріату, ката України. Повернули назву Ставки після відновлення незалежності України). Батьки мали 10 дітей, Василь з’явився на світ передостаннім, а за ним — найменша Марія, мертвою.

Василь закінчив 1966 року школу. Тоді випускали разом 10-й і 11 класи — із 91 учня жоден не вступив до вишу. Юнак після невдалої спроби вступити на факультет української філології Київського університету імені Шевченка потрапив у районну газету «Жовтневі зорі» у причорнобильських Народичах. А наступного року все ж став студентом. Відтоді почався його правозахисний шлях боротьби.

«Україна молода» зібрала спомини про титана українського духу Василя Овсієнка (із соціальних мереж).

Вахтанг Кіпіані, дослідник історії, військовослужбовець ЗСУ:
«Не стало Василя Овсієнка — людини численних чеснот, християнина, українського філолога, редактора, літописця руху опору, популяризатора життя і творчості Василя Стуса та інших дисидентів, політв’язня брєжнєвсько-горбачовських таборів. Ми були дуже близькі. Останні роки пан Василь хворів. На цьому тижні ми обговорювали з його племінниками переведення в краще місце для реабілітації та лікування. Це була велика і дуже скромна людина, подвижник, яких одиниці на мільйони».

Тарас Марусик, перекладач, публіцист:
«Моє життя пішло на забезпечення вічности народу». Ці прості, глибокі і не без гіркоти слова написав про себе Василь Овсієнко у книжці «Життя як покута». І це велика правда про великого Українця. Він був українцем до кінчиків пальців. А бути українцем тоді, в совєтській імперії, і ще донедавна означало боротися. Постійно і наполегливо.

Василь Овсієнко дуже добре усвідомлював, що український народ без української влади неповноцінний. Коли янучари прийшли до влади і почали широкий наступ на українську мову й українську ідентичність, він опублікував статтю, де цих покидьків назвав варягами внутрішніми і варягами зовнішніми, взявши за аналогію працю Михайла Драгоманова про турків зовнішніх і внутрішніх. Це був настільки вдалий образ, що один цикл своїх статей, відштовхнувшись від цього, я назвав «М@скаль внутрішній і м@скаль зовнішній».

Серед багатьох чеснот Василя Овсієнка хочу згадати про його закоханість в українську поезію і декламування десятків-десятків віршів напам’ять. І видатне декламування безсмертних віршів Василя Стуса, які одержали подвійний імпульс від обох Василів...».

Галина Дацюк, журналістка:
«Він зібрав нас усіх, як збирав, бувало, з побратимами на Свято Різдвяних Василів. Правда, не січневої зими, а липневого ранку, в день високого сонцестояння. І не в Будинку вчителя, а на світлому порозі храму Різдва Пресвятої Богородиці, в Києві, на Солом’янці. За цим порогом йому стелилася дорога до вічного небесного дому, де тепер його Василі, і до дому рідного — на Житомирщину.

Сьогодні він був абсолютно вільним. Його споряджений човен, що відпливав у Ставки, палахкотів соняшниками та улюбленими чорнобривцями. І стояв не перед вівтарем із чорних нар і не під куполом в’язничної стелі. А в українській святині, до якої він ходив разом з пані Марією — сестрою Василя Стуса, з Євгеном Сверстюком, який пожертвував храму дзвін на пам’ять про сина Андрія. З пані Ніною, мамою побратима Валерія Марченка, замученого москвою в тюрмі. Ходив з тими, хто сьогодні прийшли на прощу з ним.

І багато людей помітили, що ці проводи творилися не за сценарієм розпачу, а світлого Василевого свята, прописаного серцем і молитвою. Перед відправою у безмежну дорогу всім хотілося сказати йому вдячне слово за науку, засвідчити пошану, щиру приязнь, захоплення і запевнити, що знаємо, кого проводжаємо. Василя Овсієнка, чоловіка, який пішов проти системи і за вільну думку двічі платив молодістю у нестерпному гулагу, проте не заломився, а в підмурівок незалежної України доклав свою непохитну цеглинку.

Несуєтно кожен ніс до Василевого човна власний спогад: коли познайомилися, де бували разом, над чим працювали, ким він був і яким, — з упевненістю, що Василь візьме ці щирі жалі і радість з собою у вічні Ставки. І там їх зафіксує, як це робив за найменшої нагоди — фотоапаратом, диктофоном, ручкою в зошиті, на комп’ютері. Сучасний Нестор Літописець. Журналіст-доброволець. Трудівник до невтомності.

Він сотні годин вислуховував і записував життя незламних учасників і учасниць руху опору, визвольних змагань, ретельно їх розшифровував, зазначаючи точну дату, місце, час розмови. Для декого з тих людей інтерв’ю, записане Василем Овсієнком, було єдиним у житті — він встигав. Він напрацював за цілу інституцію. І якби існувало звання народного літописця українського правозахисного руху, то найдостойнішим у цій когорті був би Василь Овсієнко».

Тетяна Кришталовська, редакторка видавництва:
«Заради таких авторів воістину варто обирати редакторський фах. Вони дарують щастя, наповненість і любов до своєї роботи. Неймовірно пунктуальний, дисциплінований, енциклопедично обізнаний, надзвичайно працьовитий, безвідмовний, дотепний, делікатний у жартах — саме таким я запам’ятаю пана Василя.

Ми разом працювали над книжками про Василя Стуса і Євгена Сверстюка, зробили три книжки самого Василя Васильовича, понад три години працювали над світлинами до перевидання книжки про інакодумців Георгія Касьянова: установлювали дати, місця, ідентифікували осіб на знімках. Це був чудовий історик дисидентського руху, рівних якому немає».

Олена Овсієнко, з родини:
«Коли Тарас робив пропозицію і ми збирались одружуватись, то він одразу сказав, що не зможе залишити дідуся і жити окремо, бо в побуті старенькому самому важко. Ось так ми і почали жити усі разом.
Як могли допомагали одне одному. Спільно проведені свята, купа прочитаних/переказаних книг та різноманітних історій. А знав Василь Васильович багато чого. Часом і сороміцького, смішного анекдота міг розказати. А я розгублено усміхалась, бо було справді смішно, дуже дотепно, хоч, бува, й ніяково. (...)

Важливо лише те, що дідусь залишив по собі величезну спадщину, при житті передав неймовірно цінний архів до бібліотеки ім. Вернадського. А скільки книжок він подарував університетам, бібліотекам та коледжам — і рахувати годі. І це лише верхівка. Це була людина з величезною душею, ім’я якій Україна. Він хотів жити у по-справжньому вільній та незалежній країні, де квітне та розвивається усе своє, українське».