Мамині подушки: на наволочках та підузорниках українські майстрині вишивали навіть трипільську геометрію

Вишита сорочка нині в Україні в тренді.

Її можна замовити у майстрині, просто купити на розкладках або ж вишити власноруч. Тепер вишиванку носять й у свято, і в будні.

А от такий атрибут української побутової культури, як вишиті гладдю чи хрестиком наволочки для подушок, картини, фіранки на вікна, підузорники, нині не в моді.

Проте в багатьох українських родинах ці побутові речі старанно зберігають.

У Самгородку майстрині ділилися візерунками одна з одною

У жительки Черкас Олени Ткаченко є  чимало  вишитих подушок та під­узорників, які вважаються окрайкою простирадла. Ці речі вона вишила власноруч іще в молоді літа, коли жила в селі на Шполянщині. Нині вони прикрашають її міську оселю, де вона мешкає, «щоб ближче до дітей».

У ті часи в їхньому селі, пригадує жінка, трохи не в кожній хаті любили вишивати. Працелюбні українки традиційно прагнули, аби скрізь були порядки: гарно побілена хата, біля призьби квітнуть чорнобривці, мальви, «півники», айстри, в оселі на стінах висять рушники, а на ліжках та диванах – підузорники та вишиті подушки.

«Я працювала на фермі, але час на вишивання знаходила. Повернуся з роботи о 8-й годині ранку, домашні справи зробила — і можу сісти вишивати. А потім ще й увечері», — розповідає «Україні молодій» Олена Ткаченко.

«І так було майже в кожній хаті. Я пригадую, як моя мама Ганна вишивала навіть уночі, під гасову лампу або свічку. І гладдю, і хрестиком. А пізніше вишивала звичайною швейною машинкою. І при цьому працювала ж у ланці, вдома троє дітей, чимале господарство, город», — додає уродженка черкаського села Самгородок Галина Кривошея.

Мами вже 25 років немає на цьому світі, уточнює пані Галина, а ми з сестрами раз-по-раз витягуємо з шафи вишиті нею підузорники, наволочки і милуємося тією красою. Адже на них — уся чарівність української природи: мальви, чорнобривці, колоски пшениці, маки, жоржини, незабудки, троянди.

«У мене на дачі висить картина, яку я вишила хрестиком іще школяркою. Бувало, взимку прийду з уроків, надворі завірюха, а в хаті затишно, тепло. Сидимо з мамою, вона на ліжку, я на лежанці — і вишиваємо та розмовляємо», — веде далі Галина Кривошея.

Вже тепер, у  дорослому житті, наголошує вона, розумієш, яка ж це непроста справа — вишивати. Скільки часу вона забирала, скільки терпіння потрібно було! Але ж така творчість приносила неабияку радість, коли ти бачиш, як народжується візерунок, як він виграє кольорами, коли такі речі прикрашають оселю, даруючи такі щемні спогади про рідних людей.

За словами пані Галини, в їхньому селі майстрині традиційно ділилися візерунками одна з одною. Хтось вишив, приміром, наволочку чи підузорник, похвалився — і вже сусідки беруть, перемальовують і сідають вишивати й собі. При цьому нерідко додають власні елементи, тож виріб стає ще оригінальніший та привабливіший, від якого очей не відвести.

Такі  вишиті візерунки, пояснює жінка, — це як символічний ключ, який відкривав внутрішній світ господині, розповідав про її настрій, любов до рідного краю, до своєї землі. А геометричні, рослинні, зооморфні, антропоморфні малюнки тільки прикрашали виріб.

«І це врахуйте, що в ту пору ще й нитки не так просто було дістати. Знайомі з великих міст нам присилали», — згадує минуле Галина Кривошея.  

«А бувало навіть таке, що купували кольорові вовняні хустини й торочили з них нитки. Дуже яскраві та гарні вони були», — додає Олена Ткаченко. 

Вироби сунківських вишивальниць удостоєні диплома, оформленого українським графіком Георгієм Нарбутом

Пані Галина каже, що в неї на дачі є мамині наволочки на подушках, на кухонному вікні збереглися вишиті нею фіранки, а підузорники — на ліжках.

Таку частину постільної білизни, пояснює вона, в Україні використовували для прикриття підліжкового простору, що виконувало декоративні та практичні функції.

Вишивали не лише повсякденні, а й святкові підузорники. На щодень — на грубіших тканинах, а от святкові — на тонкому лляному полотні. І прикрашали їх найкращим мереживом.

«У моєї мами Ганни всі підузорники були з таким «домашнім» мереживом — з квітами, листочками, зірками, птахами. Вона їх сама гачком із тоненьких білих ниток в’язала», — каже Галина Кривошея.

«Такі білі візерунки, тільки для наволочок, в’язала гачком і моя мама Галина. Пам’ятаю, що дуже швидко і майстерно в неї виходили й накидки на подушки. Вона навіть ажурне покривало на ліжко зв’язала за місяць. Ми з дружиною тепер усі її вироби також зберігаємо в себе вдома як родинну реліквію», — додає Микола Карнарук, виходець із сусіднього з Самгородком села Макіївка на Смілянщині.

Українська вишивка як вид самобутнього народного мистецтва має тисячолітню історію, нею оздоблювали ще й скатертини, простирадла, серветки, килими, гобелени. Таке мистецтво передавалося з покоління в покоління і відрізнялося особливістю візерунків у різних регіонах нашої країни.

Як наголошують історики, вишиті елементи зображено ще на вазах скіфського періоду, це IV століття до н. е. Неабияку цінність мали вишивки в Київській Русі. Були навіть школи вишиваль­ниць, де жінок навчали майстерності. У тій же Києво-Печерській лаврі у XVII столітті вишивати золотом та сріблом навчала настоятелька Марія Магдалина Мазепа, мати гетьмана Івана Мазепи.

За часів Гетьманщини й пізніше вишивка стала доступною і для простих людей. Жінки навчали цього своїх доньок. І в кожному регіоні України були свої традиційні візерунки. На Черкащині часто вишивали рослинний орнамент — грона винограду, ягоди та квіти, маки, колосся пшениці, хміль, барвінок. А найулюбленішими відтінками були червоні, чорні, зелені, рожеві.

Водночас у селах минулого століття жінки в оздобленнях своїх побутових речей проявляли індивідуальність і на свій смак використовували кольорову палітру ниток, якими вишивали свої вироби.

Там було більше веселих кольорів, яскравих, життєствердних. Часто на тих-таки подушках вони вишивали чи в’язали геометричні візерунки, які мають трипільське коріння – хрести, ромби, кола, трикутники та квадрати.
Практикували вишивальниці загалом до 150 видів технік та варіантів вишивки.

У Черкаському повіті наприкінці ХІХ — на початку ХХ століть відомі були сунківські майстрині. У своєму помісті Сунки тамтешня княгиня Наталя Яшвіль відродила старовинні кустарні сунківські промисли — розписну кераміку та вишивки.

Вона організувала у своєму селі художню школу-майстерню, в якій навчала молодь із незаможних родин вишивки. Зразками для вишивок слугували музейні речі XVII—XVIII століть.

Як розповідають у Черкаському обласному краєзнавчому музеї, серед виробів сунківських вишивальниць були вишиті гладдю яскраві кольорові панно, накидки на стільці, завіси. Їх охоче купували у світі. На жаль, краєзнавчий музей не має жодного зразка сунківських вишивок.

Але тут є, зазначають у музеї, диплом Київської губернської земської управи від 1912 року про нагородження бронзовою медаллю сунківської майстрині Домнікії Салганової за шиття шовком та сріблом на парчі наволочки для подушки.

«Диплом становить як історичну, так і художню цінність, оскільки автором оформлення його був відомий український графік Георгій Нарбут», — наголошують у Черкаському краєзнавчому музеї.

Нині українки не відмовляються від вишитих полотняних сумок, гаманців, серветок, капелюшків

Наш талановитий народ творив, знаходив і стверджував власний оригінальний стиль у вишиванні побутових речей. Невідомі умільці кропіткою працею виробили різноманітні детальні техніки вишивання, які завдяки стійкості традиції дійшли через століття до наших часів. Тож потреба прикрашати різноманітні вироби для житлових, громадських культових інтер’єрів, ритуальних, святкових обрядів ніколи не зникала.

«Народний досвід зберіг найтиповіші, найбільш доцільні, позначені високим мистецьким смаком зразки орнаменту, їх барвистість, техніки», — наголошують фахівці музею.

І уточнюють, для вишитих побутових речей у черкаському регіоні характерним і тепер залишається рослинний орнамент. І якщо вишивання наволочок, фіранок чи підузорників було модним у минулому столітті, то нині українки не відмовляються від вишитих полотняних сумок, гаманців, серветок, капелюшків, а Черкащина й тепер славиться майстрами народної української вишивки не менше, ніж у минулому столітті.

Тож допоки українці користуватимуться речами з вишитими елементами, доти триматиметься зв’язок між поколіннями. Бо це класичне народне мистецтво свідчить про творчі сили української нації, є вершиною її хисту, таланту, символізує рідний край, батьківську хату, тепло маминих рук. Таке мистецтво вічне.