Незламна гілка життя: історія письменниці Людмили Старицької-Черняхівської

У час випробувань, коли Україна змагається за своє право на існування, так важливо пам’ятати про наш міцний підмурівок, велетнів духу, імена яких не гаснуть з глибини століть.

Саме вони, славні пращури, формують генетичний код українців, допомагаючи нам долати морок сьогодення.

Людина на тілі доби — за цією стандартною фразою насправді криється ціла епоха, величезний культурний, духовний пласт.

Усі найкращі чесноти увібрала в себе українська письменниця Людмила Старицька-Черняхівська (1868—1941) — людина складної долі, вона за найнесприятливіших умов ніколи не втрачала почуття гідності.

Писала про Дорошенка й Мазепу

Так гірко та несправедливо, що ім’я цієї блискучої письменниці було незаслужено забуто і тавровано впродовж десятиліть.

Та це зрештою й не дивно, адже Людмила Старицька-Черняхівська, попри всі складні випробування, що випали на її долю, ніколи не зраджувала ідеали своїх батьків, свого оточення.

А мала щастя бути в колі дивовижних людей, велетнів духу, серед яких Олена Пчілка, Леся Українка, Микола Лисенко.

Дослідник творчості письменниці Юрій Хорунжий писав: «Життя і творчість Людмили Старицької-Черняхівської особливо імпонують своєю сталістю переконань, вірністю одного разу обраній історичній тематиці, непристосовництвом до перемінних вітрів.

Недарма ж на показовому процесі «СВУ (Спілки визволення України)» у Харківській опері Людмила Михайлівна виглядала анахронізмом — з лорнеткою у правиці, дивачкою — у сповнених гідності відповідях без запопадливості перед «лицем пролетарського суду».

Людмила народилася в славетній письменницькій родині. Батько — відомий літератор і громадський діяч Михайло Старицький. Дядько — видатний композитор Микола Лисенко... Плеяда видатних культурних діячів гідно поповнилася представниками молодшого покоління, серед яких була і Людмила Старицька.

Жага пізнати все нове, бодай на трохи зупинити мить, коли «ми були ще козаками», — це все про Людмилу Старицьку.

«Кобзу та бандуру перебрав Михайло Старицький з рук козацьких і став співцем героїчного періоду в нашій історії, — писав Юрій Хорунжий. — Цей інструмент перебере в нього донька Людмила. Вона перейняла майже всі татові таланти і його активну людяну вдачу, вболівання за справи мистецькі і громадські».

Цікаво, що якщо з численного доробку письменниці бодай щось відомо читачеві (драматичні твори «Гетьман Дорошенко», «Іван Мазепа», повісті «Діамантовий перстень» «Мрія», «Жива могила»), то блискучий доробок — мемуаристика — залишається «терра інкогніта».

Водночас Людмила Михайлівна написала настільки блискучі спогади про своїх сучасників, що читаються на одному подиху, наче захопливий роман.

Людмила Старицька товаришувала з Лесею Українкою, і ця дружба витримала випробування часом. Саме з Лесею, її старшим братом Михайлом Косачем, Володимиром Самійленком, Євгеном Тимченком, Максимом Славинським, Іваном Стешенком, Олександром Черняхівським (своїм майбутнім чоловіком) Людмила Старицька склали гурток передової молоді, названий «Плеядою».

Переказ життя Лесі Українки: і сили, і бажання, і любов

Слова любові, відданості письменниця вклала в спогади про свою духовну посестру. По суті, це — блискучий есей, у якому є все: і радість дитячої дружби, і етапи дорослішання, і вир боротьби, в якому формувався та гартувався Лесин характер: «Я не пишу біографії Лесі — я пишу на могилі. Хочу тільки показати ту основу буденного життя нашого поета, на якій ткали чудові шати серце і талан».

Згадуючи дитячі роки майбутньої поетеси, Людмила Старицька особливу увагу звертає на те, як гартувався її характер. Попри те, що хвороба міцно вже взяла Лесю в свої лещата, ніколи ніхто не чув від неї ані скарг, ані нарікань. Мужність і серце, мов криця, таке, яким має бути серце воїна.

Юнацькі роки письменниця згадує із захватом: скільки мрій, сподівань, бажання творити літературу! «Ми перекладали зразкові твори європейської літератури, укладали хрестоматії для дітей старшого віку, — писала Людмила Старицька. — В молодих головах шумували і сили, і бажання, і любов. Лесине життя точилося серед старших і молодших товаришів, серед горя й турбот...»

Засідання суду у справі СВУ. Серед підсудних крайня праворуч —
Людмила Старицька-Черняхівська. Харків. 1930 рік.

Людмила Старицька не веде хронологічний опис подій; це наче спалахи, миті життя, що закарбувалися в пам’яті і висвітлили людину дивовижної вдачі, яка звикла «крізь сльози сміятися» і долати усі перешкоди.

Останні роки життя Лесі — то суцільна боротьба зі смертю, аби вирвати бодай ще кілька років життя. Як це часто буває — видатний поет, який змушений перебувати у злиднях, чекаючи на мізерний гонорар... Історія стара як світ...

Як згадувала посестра Лесі Людмила Старицька, останнім часом фінансове становище її було скрутне, злиденний літературний гонорар доходив до Лесі неакуратно, проте сама Леся намагалася нікого не обтяжувати своїми проханнями.

«Краплі егоїзму не було в цієї людини, не було й тоді, коли близька смерть дає на нього право... Життя дало їй талант, палке серце, тепле коло інтелігентної дружної родини і... смертельну хворобу, втрати. На її житті справились слова Гете: «Хто хліб свій не кропив сльозами // Хто не ридав безмовними ночами // Той сил небесних не зазнав», — пише Людмила Старицька.

Часто, читаючи спогади про видатних людей, зауважуємо, що вони почасти схематичні, позбавляють читачів цілісного уявлення про згадувану людину. Натомість Людмила Старицька змушує поглянути не лише на поетесу, а й на ту епоху, в якій їй судилося жити.

Видатна особистість на тлі епохи — то завжди несподівано, хоча подекуди й прогнозовано. Натомість Людмила Старицька змушує трохи змінити вже усталений погляд. Здавалося б: творчість Лесі Українки вітали, вона, висловлюючись сучасною мовою, була успішною...

Проте Людмила Старицька робить трохи інші висновки: «Вона вливала у свої твори все життя своє, а ті люди, задля яких вона писала... обминали її. Скажу коротко: твори її стали б окрасою кожної з європейських літератур. Глибоке почуття пекучої любові й непохитної віри, героїчний настрій поетеси, разом з тим широкий світогляд письменниці й глибінь її думки підносять твори її на надзвичайно високий рівень. Вони буквально переймають читача вогнем серця й натхнення самої Лесі Українки. Й не дивно, ці твори — це саме життя її, її сльози, її зброя, її страждання і любов...»

Здавалося, висновок має бути однозначний: читачі радо вітають свою талановиту сучасницю, нею захоплюються. Крізь століття ця картина уявляється саме так, проте Людмила Старицька вражає своєю безкомпромісною оцінкою: «Червоною ниткою переткано всю творчість Лесі Українки почуттям високого героїзму. Героїнею вона була і в поезії, і в щоденному житті.

Можна офірувати рідному краєві все, та коли людина не чує відгук на свою офіру — офіра легкою стає. Леся відгуку майже не чула — її твори були вищі середнього рівня її часу. В якийсь лихий жарт зіграла з нею доля: перші спроби Лесині зустріли тепло і старші, і молоді товариші.

Читачі захопилися її поезією, і Леся зайняла одразу чільне місце в українській літературі, але останніми роками, коли творчість її піднеслася до найвищого ступеня, коли вона пішла на снігову верховину життя, — читачі лишилися в долині.

Проте Лесиної любови, Лесиного завзяття не зламало ніщо. Біля неї вигравало на сонці широке море російської літератури, російської суспільности, де б завчасу зрозуміли і піднесли її, але вона лишилася у своїх Термопілах (битва при Термопілах, під час якої цар Леонід очолив 300 спартанців для захисту Греції від перської навали і загинув у бою. — Авт.), «вірна законам своєї країни». На залізний вівтар свого убогого краю вона поклала все, що мала — талант і серце, і свої недовгі дні...»

Що тут додати... Минають століття, а золоті слова письменниці сприймаються так, ніби сказані нині. Скільки маємо прикладів, коли митець постає перед дилемою, з ким йому бути — зі своєю поневоленою нацією чи податися на службу до «російської суспільності». І йшли, і служили, бо там «підносили до найвищого ступеня», от хіба що потрібно було занапастити душу і продатися дияволу.

Людмила Старицька залишається відданою пам’яті свого інтелігентного оточення, яке виплекало зі свого середовища велетнів духу. Ця тема — митець і слава, митець і безком­промісність, відданість своєму рідному краю — звучить і в інших її есеях.

«Чистий, палкий, незрадливий...»

Залишився «у своїх Термопілах» ще один із сучасників Людмили Старицької. Теплі спогади, наповнені вдячністю та любов’ю, присвятила письменниця своєму дядькові Миколі Лисенкові.

Цікаві є спогади про батьків композитора, адже мама Миколи Віталі­йовича, Ольга Єреміївна Лисенко, була «абсолютно змосковлена», а «дядя Коля», як називала його Людмила Старицька, «завжди тим дорікав».

У розмові з ненькою, коли та читала російську поезію, Микола Віталійович не стримував емоцій, звертаючись до матері: «Не об’єднуйте Росію, хіба ви не розумієте, що об’єднана Росія — смерть України?». «Ця «об’єднана царська Росія» стояла завжди перед Миколою Віталійовичем чорним прапором, і все те, що вело до неї на кожнім, найдрібнішім кроці життя, зривало в нього палкий протест — російська мова у вустах української дитини, заходи російських культуртрегерів, що в тій чи іншій формі лагодились затоптати московським чоботом українську культуру і довести до пресловутої «об’єднаної Росії». Мов якесь мудре пробачення причаїлось десь глибоко за порогом свідомого в голові Миколи Віталійовича, і тому з таким гнівом виривалися у нього слова: «не об’єднуйте Росію!».

Працюючи на кожнім кроці на користь рідній культурі, Микола Віталійович розумів чи відчував ту просту, але глибоку педагогічну істину, що все те, що сприймається дітьми з подихом радости, міцно опановує їхню душу. Кілька дитячих опер, зшитки дитячих ігор та пісень, що залишилися в ­художній спадщині Миколи Віталійовича, доводять мої слова, як він дбав, щоб коло дитячих розваг утворити на рідному, національному ґрунті», — писала Людмила Михайлівна Старицька.

Постанова про пред’явлення звинувачення Людмилі Старицькій-Черняхівській
від 14 вересня 1941 р.
Фото з фондів Музею видатних діячів української культури.

Спогади Людмили Старицької про свого іменитого родича наповнені родинним теплом, проте авторка, як завжди, робить філософські висновки: «Якось дбає так доля, що в кожну найбезпораднішу добу залишаються люди непохитні і життєдайні, мов високі дуби в упень порубаному лісі. Навколо них пні й корчі, й високі дерева самотні. Снують над ними дедалі хмари, сумно шепочуть велетні, хитаючи головами, а вітер шелестить поміж широких корон і розносить родюче насіння, і засівається пустка, і проростає знову веселий зелений гай. Таким деревом життєдайним був і Микола Віталійович. Головним чином працював він, звичайно, в обширу мистецтва, та ж ніщо так, як мистецтво, і не захоплює людей».

Його любила молодь, він ніколи не шкодував ані часу, ані енергії на те, щоб плекати в дітях ген українства. Саме завдяки цим велетням духу і було засіяно поле українське, а згодом з’явилася і добірна пшениця.

Чому ж тоді, як пише небога композитора, він почувався самотнім? І Людмила Старицька, мов чутливий барометр, шукає причини тієї творчої самотності. «Микола Віталійович скінчив блискуче Ляйпцігську консерваторію, згодом прослухав курс інструментовки у професора Петербурзької консерваторії Римського-Корсакова.

Повернувшись до Києва, вступив професором музики до Київського музичного товариства. Музичний осередок був добрий, але, зважаючи на свої національні та політичні переконання, Микола Віталійович залишатися там довго не міг і пішов звідси. Так залишився Микола Віталійович у своїй творчості самотній.

Щоправда, кожна його нова річ викликала захват у своїх колах, але то були кола аматорські, а операм Миколи Віталійовича стали недосяжні російські оперові сцени. Силою свого патріотизму подолав він жадобу широкої слави і залишився у своїх Термопілах, вірний законам своєї вітчизни».

І знову Людмила Старицька згадує про Термопіли, адже завжди є можливість обрати інше життя — забезпечене, комфортне, проте... Тоді ми просто не мали би таких ані Лесі Українки, ані Миколи Лисенка. Вони залишилися відданими своєму рідному краю, нехай обкраденому і поневоленому. Всю силу свого життя, всю енергію, творчість віддали своїй Україні.

«Чистий, палкий, незрадливий — він був, як сонце, що дає однаковий спектр і в лоні океану, і в найменшій краплині води», — цю блискучу характеристику дала Миколі Лисенку Людмила Старицька. Такої ж заслуговує сама.

Арешт 1941 року за звинуваченням у націоналізмі

Своїм життям письменниця довела, що гідна бути серед тих велетнів духу, яким вона присвятила свої безцінні мемуари. Вона також залишилася у своїх Термопілах, адже залишилася відданою ідеалам свого оточення, служіння Батьківщині для яких було законом життя.

Характеристику більшовицькій владі письменниця дала в есеї «Пам’яти юнаків-героїв, замордованих під Крутами»: «Каїн, Іуда і більшовик — три людські потвори, три звіра, що викинула на світ Божий якась страшна безодня».

Письменниця пошанувала кожного юного героя, який поклав на вівтар своє безцінне життя. Утім, питання не лише в тому, аби вшанувати загиблих героїв, головне, аби ці жертви не були марні.

«Заради матерів, заради юнаків-героїв ми повинні поклястися на цій могилі — віддати Україні все наше життя... Коли прийдуть нові люди — вони пам’ятатимуть, що тут лежать ті, що відали все, що мали — молодість, розум, щастя і життя, — за волю України... Будьте ж певні, дорогі, незабутні герої — ваша смерть не загинула марно. Вона живе й житиме довіку — вільна, самостійна Україна».

Людмила Старицька-Черняхівська з чоловіком Олександром
та донькою Веронікою. Київ, 1925 рік.
Фото з Вікіпедії.

Не судилося самій письменниці дочекатися вільної України — її гілка життя була безжально зламана репресивною системою. 20 липня 1941 року письменницю заарештовують, звинувачуючи як «активну націоналістку». Людмилу Старицьку допитують, але засудити не встигають, бо німці наступають на Харків. У «телячому вагоні» везуть до Акмолінська, проте в дорозі її серце зупиняється.

Безжальна репресивна машина розправилася з «ворогом народу» — могила видатної письменниці не відома, адже конвоїри викинули померлу з вагона... Так було винищено творчий рід Старицьких, за винятком онуки Михайла Старицького Ірини Стешенко, також письменниці і перекладачки.

Однак людожерській системі, яка завжди знищувала — і продовжує знищувати — українській цвіт, не вдалося стерти пам’ять про великий творчий рід Старицьких, що працював на терені української культури загалом понад століття. Тож згадаймо видатну українку Людмилу Старицьку — людину, яка прожила гідне життя та ніколи не корилася долі.