Свідомо чужі: в деокупованих населених пунктах Харківщини й досі чимало людей вірять росії

На харківській Північній Салтівці у перший день війни можна було спостерігати досить дивну картину.

Рашистські бомби вибухають замалим не під ногами, а деякі люди ходять вулицями так спокійно, ніби у місті й далі панує мир.

Пізніше стало зрозуміло, що сміливості багатьом з них додавала не залізна природна психіка, а свята і абсолютно ірраціональна віра в обіцянку кремлівського маніяка нищити винятково аеродроми й військову інфраструктуру.

А вже за тиждень місто, без перебільшення, кишіло наводчиками різного штибу, які здавали координати всього, що має конкретну життєву цінність. Виявити їх усіх не вдалося й дотепер, оскільки навіть сьогодні у звітах Служби безпеки України регіон постійно рясніє новими прізвищами любителів «русского міра».  

Прихильник темряви

Днями СБУ під час багатоетапної спецоперації викрила чергового агента російської ФСБ, який збирав інформацію про місця розташування ключових електропідстанцій на території Харківської, Сумської, Полтавської, Донецької та Луганської областей.

Зробити йому це було не так вже й складно, оскільки ворожим запроданцем виявився посадовець регіонального підрозділу компанії «Укренерго», який очолював групу з оптимізації та розрахунку втрат електроенергії.

Агент окупантів, які його рідне місто обстрілюють фактично щодня, повідомляв ворогу про орієнтовну напругу енергооб’єктів, а також рівень їх пошкоджень після артилерійських нальотів.  

«Розвіддані потрібні були агресору для підготовки нових та проведення повторних повітряних ударів по електричних підстанціях для повного знеструмлення 5 областей України, – йдеться у повідомленні пресслужби відомства. – Військові контррозвідники затримали зловмисника у Харкові під час виконання ним розвідувального завдання фсб».

Наразі відомо, що російська спецслужба завербувала його ще задовго до початку повномасштабного вторгнення і перевела в «сплячий режим». У лютому минулого року рашисти «активували» свого агента і доручили йому проведення розвідувально-підривної діяльності проти України.

Для комунікації використовувалися заздалегідь відпрацьовані закриті канали електронного зв’язку. Отримані відомості зрадник передавав окупантам через «зв’язкового», який перебував у  Горлівці. При обшуках за місцем проживання затриманого виявлено мобільний телефон, ноутбук і планшет із доказами злочинних дій.

Наразі підозрюваний перебуває під вартою. Йому повідомили підозру за статтею державна зрада, вчинена в умовах воєнного стану. Зловмиснику загрожує довічне ув’язнення.  

Із начальника в «зеки»

Після звільнення Харківщини від окупантів правоохоронці вже відкрили 2 тис. 200 проваджень за колаборацію та державну зраду. Ще майже 600 осіб отримали повідомлення про підозру, а 133 — судові вироки (і вже перебувають за гратами). 

«Хочу зауважити, що за жодним провадженням під час розгляду в суді не було винесено виправдувального вироку, – повідомив речник Харківської обласної прокуратури Дмитро Чубенко. – Тобто судді визнали докази такими, що  всебічно доводять винуватість особи».

«Подвиги» засуджених часто вражають неабиякою жорстокістю.  Скажімо, недавно до в’язниці на 13 років відправили 37-річного жителя Куп’янська, який під час окупації вступив до так званого «управління МВС», створеного рашистами. Він став «патрульним» і допомагав російським військовим проводити каральні рейди проти мирних мешканців. За свою роботу отримував 40 тисяч рублів. «Тоді людей просто хапали на вулицях або вдиралися до їхніх помешкань і викрадали, – повідомив речник управління Служби безпеки у Харківській області Владислав Абдула.

– Здебільшого росіяни відвозили потерпілих до місцевої катівні, звідки деякі вже не поверталися. На цій посаді він «наводив» рашистів на місця перебування учасників руху опору і брав участь у їх викраденні та розграбуванні майна».

Селище Шевченкове було, є і буде Україною.     

У списку підозрюваних і вже засуджених є чимало екскерівників місцевих органів влади. Зокрема, підозру вже оголосили міському голові Куп’янська Геннадію Мацегорі, міському голові Балаклії Івану Столбовому, меру Вовчанська Анатолію Степанцю, селищному голові Старого Салтова Едуарду Коновалову, голові Чкаловської селищної об’єднаної територіальної громади Віктору Соловйову.

У цьому списку є також колишні заступники голів міських та сільських рад, старости сіл, більше десяти депутатів різних рівнів. Кожен з них має свою історію зради, де часто людьми рухало амбіційне бажання залишитися при посаді.

Але у переліку підозрюваних трапляються і люди, для яких прихід москалів став чимось на зразок реалізованої мрії. Скажімо, Анатолій Фомичевський, який входив до Ізюмської міської ради, за даними слідства, добровільно показав ворогові незахищені шляхи та напрямки, з допомогою яких кацапи на початку квітня минулого року потрапили до Ізюма й тимчасово окупували місто.

Він також повідомляв росіянам інформацію про українських активістів і членів родин військових. Цікаво, що цьому «функціонеру» вдалося уникнути покарання, оскільки напередодні контрнаступу ЗСУ він утік до Білгорода.

Сховався десь на росії й давній ідеолог «руського міра» у рясі – керівник Ізюмської єпархії УПЦ Єлісей (в миру Іванов), який разом зі своєю братією став рупором московської пропаганди.

Є свідчення, що вже в ході війни він неодноразово виїжджав на територію рф, де зустрічався зі своїм безпосереднім керівником – патріархом кирилом (гундяєвим). Про це він сам з гордістю повідомляв в інтерв’ю російським пропагандистським каналам.

Після визволення Харківщини утік до країни своєї мрії й продовжує служити їй в одному з приходів московського патріархату.

До речі, після деокупації регіону до рф перебралося чимало колаборантів, але їхній долі позаздрити важко. Недавно у Білгороді пройшов своєрідний зліт цих «пєрєльотних птіц», де вони скаржилися на свою тяжку долю.

Наразі ці прислужники рашистів часто нагадують відвертих пацієнтів психушки, називаючи себе міністрами та начальниками інших державних рангів, аби на болотах домогтися якоїсь підтримки. Втім відпрацьований «матеріал» нерідко направляють мести вулиці, запевняючи в тому, що з роботою навіть у місцевих жителів тепер все дуже непросто.

Поруч із нашестям

Чим ближче населений пункт Харківщини до кордону з московією, тим сильніший вплив заразливої російської пропаганди на мізки місцевих жителів. Сьогодні вже можна впевнено сказати, що Україна у цьому сенсі програла росії з розгромним рахунком, оскільки у переважній більшості деокупованих районів і понині ловляться, в основному, хвилі білгородського радіо і транслюються виключно ворожі телевізійні канали. 

«По дорозі з Приколотного я недавно в автомобілі «спіймав» шість радіостанцій Білгорода, – повідомив в інтерв’ю Харківському пресклубу начальник Вільхуватської військової адміністрації Євген Шаповал. – А винятково російські канали тут дивляться ще з того часу, як були закодовані українські на супутнику. Результат досить сумний. Більшість людей упевнена, що після звільнення їх активно обстрілюють не росіяни, а ЗСУ. Із цим треба негайно щось робити, але це проблема державного рівня».

Цікаво, що з окупантами співпрацювала майже вся верхівка вільхуватської місцевої влади. Це «начальство» подалося геть слідом за наляканими орками. Але в селі й надалі проживає переважно російськомовне населення, яке продовжує боятися «бандерівців». Із цієї причини  місцева адміністрація наразі укомплектована кадрами лише наполовину. Щоправда, місцевих жителів тут теж поменшало фактично на 50 відсотків.

А ось у Шевченковому все навпаки. Там навіть з приходом рашистів два місяці поспіль на будинку селищної ради майорів український державний прапор.

«Під час окупації значна частина селища відмовилася співпрацювати із загарбниками, – каже начальник місцевої військової адміністрації Сергій Старіков. – На сьогодні Шевченківщина – це Україна. У нас працює кілька волонтерських центрів, які люди організували самостійно. Вони допомагають ЗСУ і жителям селища, що цього потребують. Нещодавно 45 добровольців їздили здавати кров пораненим».  

До речі, на Харківщині орки в окупованих селах намагалися налагодити навчальний процес у школах. Вони палили українські підручники і завозили свої. Переважна більшість місцевих учителів  погоджувалася вести уроки, оскільки вижити без заробітної плати було надзвичайно складно. Але у Шевченковому дали згоду на освітню роботу лише 30 педагогів із 254.

«Якщо порівняти інші громади на території Куп’янського району, то це дуже непоганий результат, – додає пан Старіков. – Хоча гірко і боляче, що такі люди були».

Від чого саме залежить рівень патріотизму, сказати важко. В одному і тому ж деокупованому населеному пункті Харківщини сьогодні можна знайти людей з діаметрально протилежними поглядами, які намагаються жити по сусідству далі. На якомусь етапі філософія простого буття, скоріш за все, переможе остаточно.

Водночас, на думку голови Близнюковської ТГ Геннадія Короля,  територіальним громадам наразі варто опікуватися не лише ремонтом тротуарів і вивезенням сміття, а й створенням особливого культурного простору. Саме брак інформації про правдиву історію свого краю й елементарна неосвіченість призводять до того, що вільну нішу заповнює напориста рашистська пропаганда.

«Ми маємо міряти свою роботу не лише ямами на дорогах, – каже він. – Недавно, наприклад, я офлайн прослухав лекцію фахівців Харківського літературного музею про Сковороду. Переповів почуті факти своїм колегам, і вони загорілися організувати приїзд лекторів до Близнюків. Це надзвичайно важливо. Війна показала, що мотивовані українці не ховаються і не тікають, а просто чесно виконують свою роботу. Кожен на своєму місці».

За словами Геннадія Короля, у Близнюках вже створили центри культурних послуг, до роботи яких активно залучають молодь. Сюди вже приїздили письменники Андрій Любка і Сергій Жадан. Планують запросити науковців з Харківського національного університету імені В. Каразіна. Живий діалог гостей з місцевими жителями здатен перемогти будь-яку рашистську пропаганду.