Пояс невірності: перемовини США та Китаю відволікли від дискусій щодо вступу України до НАТО

Питання вступу України в НАТО призвело до серйозних внутрішніх дискусій членів Альянсу.

Нагадаємо, наразі йдеться не про вступ безпосередньо вже в липні, а про запрошення — ПДЧ, що його Україна очікує від саміту у Вільнюсі.

Несподівано повелися ті, від кого не очікували такої однозначної підтримки вступу України в НАТО за спрощеною процедурою.

Скажімо, від Франції. Щоправда, після оприлюднення президентом Макроном своєї позиції в центрі Парижа пролунав вибух.

Нам із нашим досвідом ніщо інше, як традиційний — у випадку, коли москва втрачає ґрунт під ногами — «привіт» Франції від кремля, в цьому не вбачається.

Однак пручається швидкому вступу в НАТО президент США Джозеф Байден. Американське видання New York Times стверджує, що Байден перебуває під сильним тиском союзників із питань щодо євроатлантичної інтеграції України.

Видання підкреслює: хоч як дивно, президент США виявився таким нерішучим саме з приводу цього питання, і причина — в обережності Джо Байдена щодо вступу України до НАТО саме в поточний період. Бо це означатиме для американського президента ймовірність конфлікту з російською федерацією.

От що означає відносно безпечна географічна віддаленість Америки від росії. Хоча не так уже безпечно виглядає все і для Сполучених Штатів. Згадаймо, наприклад, Аляску, котру московія також може захотіти рятувати від проамериканських білих ведмедів. Тим більше, якщо вважатиме витівку російської імператриці Катерини ІІ, котра подарувала цю частину російської імперії Америці, абсолютно дурною помилкою.

Немає часових рамок — немає миру

Отже, Байден стверджує, що Україні потрібно обіцяти вступ до НАТО, але без будь-якого графіка і часових рамок. Ще одна невизначеність для Києва. Саме відсутність графіка й викликає заперечення союзників США, перш за все з країн Центральної Європи і Балтії.

Ці країни вимагають від президента США, щоб він підтримав набагато швидший і конкретніший шлях членства України в НАТО, навіть якщо йдеться про ризики, котрі можуть стати на заваді попередній позиції США щодо неможливості ймовірного прямого конфлікту з росією.

NYT цитує прем’єр-міністра Латвії Квішенса Каліса, який наполягає на тому, що вступ України до НАТО — це єдиний шанс досягти миру в Європі.

За словами президента Чехії Петра Павела, НАТО розглядає дві моделі гарантій безпеки для України.

«Один — це гарантії, які були надані Фінляндії від початку процесу ратифікації її вступу. Інший підхід до гарантій безпеки застосований для Ізраїлю. Можливо, ми побачимо щось посередині?» — висловив сподівання Петр Павел.

При цьому Павел вважає, що країни-члени НАТО зафіксують на папері те, що вони вже роблять для України, а також включать довгостроковий план підтримки. Він зазначив, що для нього це вже звучить як гарантія.
Невдоволена й Україна. Президент Зеленський настільки збентежений, що відмовляється особисто бути присутнім у Вільнюсі на саміті.

Водночас Україна розуміє бажання Байдена бачити українське суспільство прозорим і некорупційним, як передбачають стандарти НАТО, бо й сама цього хоче. І можна навіть погодитися, щоб чесна політична розмова — звісно, з дотриманням принципів національної єдності — повернулася в інформаційне поле.

 Але, з іншого боку, Україна воює зі страшним, підступним, неадекватним ворогом і їй просто необхідна така підтримка, аби в умовах війни мати можливість здійснювати повноцінні, ефективні реформи.

«Категорично не погоджуюся з самим підходом до України: «немає «стандартів» — немає членства». Поки Україна не отримає чітких часових рамок набуття повноправного членства, в країні триватиме війна. І здійснити будь-які ефективні реформи та гарантувати повноцінну демократію у таких умовах буде, м’яко кажучи, складно.

Рішення про членство в НАТО — передусім політичне. Було і є. І саме тому серед членів НАТО є навіть окремі країни, які не завжди поділяють цінності чи консенсусну політику НАТО. Чого точно не скажеш про Україну.

Аби відсікти всілякі розмови про «недореформованість» України, офіційному Києву треба, певно, запитати у своїх партнерів, яких конкретно реформ їм саме зараз не вистачає. І якщо відповідь буде — невідкладно їх ухвалити консенсусом з опозицією. Аби в західних партнерів не було шансу знову залишитися в зоні комфорту й шукати приводи нам відмовити.

Адже «нереформована Україна» зараз на полі бою захищає і спокій їхніх непорушних стандартів», — вважає політолог Сергій Таран.

І от на тлі цих усіх невдоволень США переводить гострі стрілки дискусій щодо швидкого вступу України до НАТО на увагу до візиту держсекретаря Ентоні Блінкена в Китай. Уперше за останні п’ять років.

Кажуть, цей візит мав відбутись іще раніше, але то Тайвань заважав, то інші неоднозначні конфліктні моменти з Пекіном, то китайські повітряні кулі над Америкою змінили на деякий час напрямок політичного вітру. Напевне, так збіглося, що він став можливим саме в цей момент.

Перемкнути канал

Проте, за повідомленням американського видання The Hill, президент США Джо Байден назвав главу Китаю Сі Цзіньпіна диктатором одразу після повернення держсекретаря Ентоні Блінкена з КНР. Так він почав відповідати на запитання журналістів, чи можна цей візит вважати «прогресом у відносинах», вказуючи на реакцію Сі Цзіньпіна щодо збиття США над своєю територією китайської шпигунської кулі.

«Причина, чому Сі Цзіньпін дуже засмутився, коли ми збили ту повітряну кулю з двома вагонами, повними шпигунського обладнання, полягає в тому, що він не знав, що вона там є. Ні, я серйозно. Це велике збентеження для диктаторів, коли вони не знають, що відбувається», — заявив Байден.

Окрім того, президент США повідомив, що Китай має певні «економічні труднощі».

І справді, градус невдоволення довкола знову примарних перспектив України стати членом Альянсу дещо впав, і увага перемкнулась на зустріч найвищого рівня представника США з китайським лідером Сі Цзіньпіном.
Імовірно, на це й був розрахунок. І на те, щоб сублімувати невдоволення союзників через тримання України в стані невизначеності певними обіцянками й діями Китаю, як-от дотиснути Пекін, аби він пообіцяв стовідсотково не постачати зброю до москви.

Така обіцянка прозвучала з вуст Сі, але в ситуації з Китаєм оприлюднити наміри — це одне, а реальні дії можуть бути інші.

Водночас й Америка пішла на поступки, пообіцявши лідеру КНР, що не визнає незалежність Тайваню, але з обмовкою, що він не має на всі сто відсотків бути залежним від Пекіна.

Нагадаємо, ще 1949 року внаслідок тривалої громадянської війни до влади на материковому Китаї прийшла Комуністична партія на чолі з Мао Цзедуном. Його супротивник Чан Кайші відступив разом зі своїми прибічниками із націоналістичної партії Гоміндан на острів Тайвань. Там він створив власну державу — зі столицею в Тайбеї.

Як і більшість протистоянь другої половини ХХ століття, конфлікт між материковим Китаєм і Тайванем став одним із багатьох вогнищ глобальної холодної війни між Заходом і країнами соціалістичного табору. Уряд Тайваню підтримували США, а Пекін — СРСР.

Тайвань бачить у своїй ситуації чимало схожого з українською. Обидві країни мають великого сусіда, який не визнає їхньої самостійності. І Тайвань, і Україна — країни демократичного спрямування і чути не хочуть сусідських заяв про «один народ». Китай вдається до інформаційних, дипломатичних і мілітарних провокацій щодо Тайваню — як і Росія щодо України.

Однак чи означають обіцянки Америки — щодо Тайваню і Китаю — про непостачання зброї росії те, що країни, котрі давно протистоять, змогли домовитись задля того, аби росія назавжди позбулася сильних союзників і програла війну з Україною?

Безперечно, сам факт цих перемовин є важливим дипломатичним кроком. І, напевне, справедливо чимало політиків вважають його дипломатичним проривом. Але що означає ця заява для Тайваню? Коли в 1945 році створювалась ООН, саме Тайвань отримав місце в ООН, зокрема і в Раді Безпеки. Уряд Пекіна не мав повноцінного міжнародного визнання.

Та ситуація кардинально змінилася 1971 року — ООН визнала уряд Пекіна, а оскільки двох Китаїв одночасно не могло бути в організації, Тайвань втратив там своє місце. Заходу це було вигідно: москва і Пекін посварилися, і прірва між СРСР і КНР поглибилася. Вже 1979 року президент США Джиммі Картер припинив дипломатично визнавати Тайвань, щоб зосередитися на поглибленні зв’язків із КНР.

Цифри не на користь росії

Однак, щоб хоча б приблизно спрогнозувати поведінку КНР, що саме з обіцяного буде виконано, а що ні, варто розуміти, хто наразі важливіший для Піднебесної.

Товарообіг КНР із рф становить 200 млрд доларів. А це 3,5% від усього товарообігу Китаю.

Зі США товарообіг оцінюється в 800 млрд доларів, тобто вчетверо більше.

Із Західною Європою — понад трильйон доларів. Тобто вшестеро більше, ніж із росією. А сукупно це вдесятеро більше.

І якщо додати сюди ще Японію, Південну Корею, Австралію, загалом розвинений умовний західний світ, то виходить, що в Китаю понад половина обсягу товарообігу — саме з цими країнами.

Водночас варто зазначити, що дві третини китайської продукції йде на експорт, і якщо Пекін на догоду москві почне з кимось сваритись і воювати (з тих, кого путін називає своїм ворогом), то КНР дуже сильно втратить економічно. Тобто Піднебесній абсолютно не вигідно воювати з будь-ким.

А тепер щодо Тайваню, котрий підтримує Україну в її праведній війні за свободу й незалежність і певною мірою покладав надії на Америку. Вочевидь йому засмучуватись не варто. Його час настане. Президент Америки Джо Байден недаремно ж сказав, що наразі в КНР не дуже хороша фінансова форма.

Згодом варто буде зробити ще декілька добре прорахованих і вивірених економічно-політичних затяжок американськими сигарами — і, ймовірно, Пекін уже не буде таким сильним конкурентом Вашингтону й таким страшним та нездоланним диктатором для Тайбея.