Автограф із Кубані. Як головнокомандувач УНР Симон Петлюра підтримував культуру

У Києві в Музеї видатних діячів української культури (як відомо, він складається з чотирьох самостійних, розміщених поряд: Лесі Українки, Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського і Михайла Старицького)  нещодавно презентували ранній автограф Симона Петлюри.

Великий колективний вітальний лист 1903 року з автографом політика доби Української революції представляли у будинку-музеї композитора Миколи Лисенка, якому, власне, було адресоване ювілейне послання — з нагоди 35-річчя творчої діяльності. Оригінал можна було на власні очі побачити упродовж тижня.

Це один із найбільш ранніх автографів Симона Петлюри, а на публічному документі — перший з відомих. Перед тим завіряв рукописні свідчення на службових документах, де зазначав: «учитель Симон Васильович Петлюра».

Загалом головного отамана військ Української Народної Республіки, голову Директорії УНР небезпідставно називають залюбленим у мистецтво головнокомандувачем, зазначає наукова співробітниця Інституту української археографії та джерелознавства імені Михайла Грушевського, дослідниця Тіна Пересунько.

За словами історика Андрія Руккаса, саме українська пісня зробила з Симона Петлюри і отамана, і голову Директорії.

«Його молодший брат Олександр у спогадах зазначав, що ще за навчання в духовному училищі (перед семінарією) Симону найбільше подобалися уроки співів, бо вчитель їх навчав українських пісень. І, за словами брата, саме цей учитель співу здійснив найбільший вплив на Симона Васильовича, завдяки чому ми знаємо його і отаманом, і головою Директорії», — пояснив він.

Вітальний лист Миколі Лисенку було надіслано в Київ у грудні 1903 року з Кубані, де Симон Петлюра перебував через переслідування з боку російської жандармерії.

Дослідник історії українців Кубані Дмитро Білий зазначив, що під вітальним текстом стоять так само знакові автографи достойників початку ХХ століття. Зокрема, серед 63 підписантів є Микола Рябовіл, Степан Ерастов, Степан Манжула, Іван Ротарь, Володимир Скидан.

Симон Петлюра писав свого часу арткритику. У газеті «Рада» лише за 1906–1907 роки вийшло понад 100 (!) його публікацій про театр, музику, книжки й культурні заходи в Україні та світі. А журналістську кар’єру починав із культурної публіцистики, надсилаючи до львівського «Літературно-наукового вісника» культурні огляди саме з Кубані.

Уже з 1908 року він порушував питання культурної дипломатії. Боровся з шароварництвом у культурі — тоді це називали «галушковим патріотизмом», підкреслює Тіна Пересунько. Вболівав за представлення на українській сцені світового репертуару. Радив перекладати на українську мову лібрето опер Монюшка й Сметани.

Культура посідала вагоме місце в житті Симона Петлюри. Організація туру зі славетним «Щедриком» хору УНР, який очолював Олександр Кошиць, — це верхівка айсберга діяльності головнокомандувача армії Української Народної Республіки. Може, невипадково він друкувався під псевдонімом «П?». Армія й культура — досі наш подвійний ґрунт.