Наукова правда вища. Як Сергій Білокінь розвінчував радянський масовий терор і досліджував діяльність Нарбутів

Із Сергієм Білоконем зростали ми поруч. Він — видатний історик, джерелознавець, бібліограф, культуролог, публіцист, громадський діяч, дійсний член Української вільної академії наук, почесний професор Києво-Моголянської академії, Шевченківський лауреат. На 75-му році життя 14 квітня пішов у вічність.

Наші батьки викладали на біологічному факультеті Київського університету. Іван Петрович Білокінь, як видатний ботанік, був директором університетського Ботанічного саду. Тому й пощастило знати Сергія Білоконя, мого тодішнього сусіда, від його народження.

Про це нагадує дарчий напис на примірнику другого (доповненого, бо Сергій ніколи не ставив кінцевої крапки у своїх дослідженнях) видання легендарної праці «Масовий терор як засіб державного управління в СРСР 1917—1941 рр.).

«У свої молоді роки він — учасник руху шістдесятників, наймолодший член (ще зі шкільної лави) Клубу творчої молоді (КТМ), брав участь у більшості його вечорів. У грудні 1963 року виступив з політичними творами на вечорі поезії КТМ. Був знайомий з А.Горською та І.Світличним, про яких згодом написав спогади, а також І.Дзюбою, Є.Сверстюком, Г.Севрук, Л.Семикіною та ін. Читав і розповсюджував самвидавну літературу» — відзначив письменник Дмитро Палій у статті «Джерела правди» (2018 р.).

Ще у 1970-х роках, за глибокої радянщини, Сергій Білокінь оприлюднив те, про що говорили пошепки навіть у дуже вузькому колі. Тоді ці публікації були чи не єдині. Тепер його праці в лідерах. Сергій Білокінь завжди вважав, що найлютішою суспільною проблемою є історична амнезія.

Під час пожежі книгосховища на Видубичах 1968 року йому пощастило врятувати книгу Луї Блана «Історія десятиріччя 1830 — 1840» з дарчим інскриптом: «В Ліонському повстанні варто уваги те, що воно тріумфувало без бою. Просто — вирішальну роль віді­грала гідна поведінка народу».

Коли родина Івана Петровича Білоконя оселилась у так званому Латинському кварталі, біля будиночка Грушевських, Сергій був першокласником. В історії нема випадковостей. Михайло Грушевський згодом став, як пише Сергій Білокінь, «головним сюжетом» його інтересів. І зовсім не тому, що з вікна майбутнього історика можна було зазирнути до колишнього кабінету першого президента України.

Молодий Білокінь ще у 1960-х виявляв свій непокірний характер, відмовляючись від офіційних співавторів та відхиляючи поради скоротити або взагалі викреслити ті чи інші спогади, викинути небажані прізвища.

Саме тоді мистецтвознавець старої школи, репресований Стефан Таранущенко, який так і не зміг пристосуватися до радянської дійсності, написав йому на згадку свій етичний заповіт: наукова правда вища за професорські авторитети.

Особливо масштабні і жорстокі були репресії  1972 року, коли засуджено 89 осіб, з них 41 — у Києві та Львові, решту — в Одесі, Дніпропетровську, Полтаві, Чернігові, Харкові, Ужгороді, Чернівцях.  Крім цього, тисячі людей були піддані обшукам і допитам.

У ті глухі роки Сергій, після навчання на історичному факультеті університету, став аспірантом. У своєму авторефераті  жодного разу не згадав більшовицьких вождів та Брежнєва, а з науковим керівником розмовляв про Центральну Раду, Винниченка й голодомор. «За всіх обставин, — згадує колишній дисертант, — я прагнув берегти культурну спадщину».

Коли молодий учений почав дослі­джувати родину Нарбутів, його цікавило все — родовід, інтереси, переконання, коло друзів. Відтоді Георгій Нарбут постав в історичному контексті не тільки яскравим художником класичного, а й власного стилю, якому перші українські уряди доручали малювати гривню (навіть сучасне накреслення тризуба як «малого герба» належить йому).

Шляхетна родина Нарбутів була центром культурного й мистецького тяжіння. Вона усвідомлювала генетичний зв’язок з Україною, не уявляла свого життя в еміграції, воліючи пропасти, але на рідній землі. Що й сталося дуже швидко.

Нарешті, коли вже за Незалежності напіввідкрились архіви, дослідник занурився в матеріали, що засвідчували системний тероризм з боку влади. Але при цьому віддавав перевагу мемуарному елементу, живим свідкам.

Бо з архівами зможуть працювати й ті, хто сьогодні ще не народився, а незафіксовані спогади підуть у безвість. Вдалося зберегти сотні свідчень і листів творців національної культури. І це в час, коли державні архіви збирали нагородні грамоти бригадирів і ланкових, але відвертались від усього, чим жив історик.

До часів глибокої «перебудови» Сергій Білокінь мав тавро «невиїзного» — зрозуміло, з причини політичної ненадійності. З першої поїздки на Захід 1990 року привіз величезну валізу книжок і ксерокопій текстів, раніше цілком недосяжних для нашого читача.

Так повернулись на батьківщину архіви етнографа Ю.Шумовського, композитора Ю.Ольховського, пам’ятні речі великого митця В. Кричевського, унікальні збірки з переповнених книжками пивниць українських емігрантів, які давно приросли до американської землі, але мріяли автори, що колись бодай набутки їхні знадобляться незалежній Україні.

Серед них і такі раритети, як «Требник» Петра Могили, «Збірки пісень» Михайла Максимовича, видання М. Ореста (Зерова), Ю. Клена, І. Качуровського, О. Оглоблина, В. Барки. З Німеччини, Канади поверталася, гнана більшовиками, недобита духовність, спливали в пам’яті імена, не остаточно випалені довгими роками штучної амнезії.

Андрій ТОПАЧЕВСЬКИЙ