Станіслав Ігнатьєв: В України є шанс відбудувати зруйновані міста й економіку в прогресивному форматі

Життя в Україні вже ніколи не буде колишнім, але його новий формат повністю залежить від того, яку саме модель розвитку оберемо після перемоги.

Можна залатати розбомблену рашистами інфраструктуру й кульгати далі за старим звичаєм, а можна нарешті набратися духу й збудувати сучасну країну.

Про вибір на користь другого варіанту розповів Харківському пресклубу доктор технічних наук, голова ради Асоціації відновлюваної енергетики Станіслав Ігнатьєв.

«Наша енергосистема працює на милицях»

— Станіславе, окупанти нещадним бомбуванням критичної інфраструктури просто зі шкіри лізли, аби залишити нас без світла. Як нам взагалі вдалося перезимувати?

— Пройти зиму нам допомогли три речі. По-перше, мужність наших хлопців, які відбивали і прямі атаки на фронті, і ракетні удари по мирних містах. Але незважаючи на ці зусилля, енергетична система була наполовину зруйнована, оскільки ворог чітко знав, де розташовані підстанції з їх точними координатами, описом і фотографіями.

Звісно, росіяни готувалися і били досить прицільно. По-друге, нас врятував той факт, що у цій галузі поки що є великі фахівці. І по-третє, українці дуже свідомі люди. Ми швидко навчилися зберігати і економно використовувати електроенергію.

— Як встигали так швидко відновлювати потужності?

— У нас енергосистема має два рівні — об’єднана національна система і регіональні невеликі та більш маневрені підрозділи. Ворог намагався знищити саме великі «пароплави» для того, аби нижчі лишилися без світла. Але оскільки на об’єктах є запасне обладнання і при цьому всі працюють за принципом дублювання, оператори «Укренерго» (треба віддати їм належне) могли перемикати підстанції з однієї лінії на іншу. Вправність рук цих фа­хівців, їхня відданість справі і той факт, що вони не втекли за кордон, дозволили утримати ситуацію під контролем.

Велика заслуга у цьому і персоналу підстанцій, які, мов мурашки, безперебійно трудилися на зруйнованих об’єктах. Скажімо, я бачив багато станцій, де люди знімали куртки і власним одягом закривали трансформатори, щоб з них швидко не витекло масло та не впала напруга.

Є й інші варіанти. Той, хто відвідував великі об’єкти, бачив там керамічні стовпчики-ізолятори, які дуже крихкі. Тож коли туди потрапляє осколок, вони швидко тріскаються або розсипаються. Замінити їх сьогодні практично неможливо, бо це обладнання переважно російського виробництва. Так уявіть собі, наші люди власноруч почали виготовляти спеціальні смоли, заливали пошкоджені ізолятори й ставили їх на місце.

Якось на одній з телепередач у мене запитали, чи правда, що зараз наша енергосистема працює на милицях. Так і є. Вона наразі тримається на тих елементах, які були відремонтовані вручну прямо на місці. У літній період це може стати великою проблемою, оскільки збільшуватиметься генерація за рахунок зеленої енергетики.

Я пам’ятаю як у березні цього року погасла вся Одеська область, бо три великі станції у момент стрибка напруги буквально лягли. Все це говорить про те, що ми повинні не відновлювати нашу пошкоджену енергосистему, а йти шляхом її докорінної перебудови за європейським принципом.

При цьо­му нам треба врахувати досвід, отриманий під час бомбардувань, а також той факт, що всі об’єкти повинні бути малими і мінімально вразливими. Ми маємо споживати електроенергію там, де виробляємо.

Уявіть таку ситуацію. Якийсь крупний агрокомплекс має свою маленьку електростанцію. Частину зібраної тут соломи вони можуть відправити на відгодівлю худоби, а решту спалити, отримавши на місці теплову електроенергію. А головне, нашому сусіду буде невигідно запускати велику ракету, щоб знищити цей маленький об’єкт.

Станіслав Ігнатьєв.

— Але ж цей проєкт напевно дуже дорогий?

— Потрібно 72 мільярди доларів для всієї країни. Так, сума велика. Але ж ми розуміємо, що Україна наразі перебуває у так званій точці біфуркації. Ми можемо піти різко вниз або швидко піднятися вгору. Треба використати цей момент дуже ефективно для того, щоб корінним чином перебудувати країну за багатьма напрямками.

— Але де брати на це кошти?

— Наведу лише голі цифри. У 2019 році Україна увійшла до топ-10 країн у Європі за темпом будівництва сонячних електростанцій. У 2020-му — потрапляємо за цим же показником до світової десятки. А у 2022-му разом з усією зеленою енергетикою побудували більше 10 гігават.

Це як 10 енергоблоків атомних станцій. І все за рахунок приватних інвесторів, які разом зі зведенням своїх конгломерацій проводять за власний кошт реконструкцію розподільчих мереж. Вони також будують лінії електропередач до підстанцій і проводять реконструкцію самих підстанцій, аби ті могли прийняти додатковий об’єм електроенергії. Це, звісно, підвищує надійність всієї енергосистеми.

Тобто кошти знайти можна. Але для цього потрібно створити прозорі умови, аби інвестори (як іноземні, так і вітчизняні) повірили в  Україну. Із цим наразі є проблеми. Держава часто з приватними компаніями грає фактично у типовий деберц. Мовляв, я тут приховав карти, там прикрив, а тут раптом висунув і кажу: «Усе хлопці, розклад вже інший. Ви тепер працюєте на зовсім іншому ринку».

Але треба розуміти, що жодна програма Євросоюзу не підтримає настільки велике відновлення України в галузі енергетики. І жодна державна компанія не візьме на себе подібне зобов’язання.

«Ми б могли стати європейським Кувейтом»

— Станіславе, однією з причин небайдужості рашистів до наших земель фахівці часто називають їхню зацікавленість в українських енергоресурсах. Умовно кажучи, якби в районі Слов’янська не було великих запасів газу, то фсбешник гіркін зі своєю компанією, можливо б, там і не з’явився.

— Саме так і є. Незадовго до окупації Криму, частини Донецької та Луганської областей у нас почалася газова революція. Ми повинні були стати новим Кувейтом у Європі завдяки видобутку газу ущільнених пісковиків у цьому районі. Тоді б «Газпром» вже був би непотрібен, бо ми змогли б забезпечити і свої потреби, і потреби європейських країн.

Я вам більше скажу. У 2020-му році нас намагалися посадити на електричну голку, побудувавши Білоруську АЕС. Вони тоді буквально «поклали» українські проєкти із зеленої енергетики і наш «Енергоатом», який зупинявся через наявність більш дешевого ресурсу.

Від цього енергопостачання ми відрізалися 22.02.2022 року, і вже через день почалося пряме вторгнення. Тому я думаю, що ця війна є не стільки політичною, скільки економічною. Це бій за ресурси і вплив на Україну та ЄС, адже Європа — найбільший ринок збуту всього, що в рф виробляється.

Але водночас війна — це не лише колосальні людські втрати і величезна трагедія всього українського народу, а ще й вікно можливостей. Саме зараз ми повинні підняти свою галузь газовидобування, стати великим енергетичним хабом і за рахунок цього розвивати країну. Слава Богу, а також нашим героям ЗСУ, що жодне родовище не опинилося на окупованій території.

«Університети можна повернути лише у новому форматі»

— Станіславе, свого часу ви працювали проректором Харківського національного університету радіоелектроніки і, вочевидь, маєте свою думку також з приводу майбутнього освіти. Чи є шанс у Харкова відбудувати понищені бомбардуванням виші, і чи повернуться колись до міста іноземні студенти?

— На превеликий жаль, у цьому випадку складно говорити про якісь перспективи, у першу чергу, саме з безпекової точки зору. Навряд чи батьки ризикнуть відправити на навчання свою дитину до країни, на території якої йде війна. З іншого боку, великі університети — це перш за все професійні викладачі рівня нобелевських лауреатів. У нас же, судячи з того аналізу, який я провів, більшість світлих голів на початку війни виїхали за кордон, отримали там роботу і вже навряд чи повернуться. Тобто зараз ми втрачаємо цілі наукові школи.

Ще одна проблема — лабораторна база, яка нині фактично знищена. Саме тому, з моєї точки зору, університети ми можемо відновити лише у новому форматі, об’єднуючи їх і трансформуючи. Звісно, це дуже болісний процес, який займе років десять. Можна все зробити і в гіперрежимі, але тоді потрібно мати гарантії, що сюди знову не прийдуть російські танки.

— Промислові підприємства ворог теж понищив, а ті компанії, яким вдалося уціліти в перші дні війни, вивезли свій бізнес до безпечних регіонів. Навіть айтішників у місті лишилося усього 15—20 відсотків, і ті працюють удома. Більшість бізнес-центрів стоять порожні. Де ж тоді Харкову шукати базу для відродження?

— Моя суб’єктивна експертна точка зору така — на Харківщині потрібно активно розвивати газовидобування, зробивши ставку на приватні компанії. Як свідчить практика, сьогодні вони більш ефективні, оскільки використовують сучасні технології. Національний оператор зараз не зможе цього зробити.

Ще одна проблема Харківщини і не тільки — повністю знищено бомбардуванням прикордонні населені пункти. Чи варто їх там відроджувати одразу після війни? Як на мене, краще зводити щось на зразок кампусів десь у центрі регіону на кошти, що виділятимуться для будівництва втраченого житла. А далі життя покаже.

— Є й ще одна у нас проблема — психологічна. Пережити усе це жахіття без емоційних потрясінь практично неможливо. Фахівці радять рятуватися якоюсь корисною справою. Не раз доводилося чути, що ви на початку війни зайнялися волонтерством і зі своєю командою доправили в Україну чимало пожежних машин та іншої спеціальної техніки.

— Так, ми ще й три великі броньовані машини привезли. Це результат співпраці з дер­жавою. Тут якраз треба було захотіти і запустити цей проєкт. Можливість така була. Коли я працював проректором ХНУРЕ з міжнародних відносин, то налагодив зв’язки з багатьма іноземними університетами.

Отож, коли виникла ідея завозити техніку, звернувся по допомогу до колишніх колег. Багато хто відгукнуся. Причому цю техніку відправники наповнювали ще й продуктами та різною провізією. На мою думку, кожен українець, коли йде війна, має робити те, що в його силах. А ще не падати духом, триматися і не залишати Україну. Кожен із нас може бути корисним саме на тому місці, де перебуває зараз.