Від кацапських кривавих дикунів не відмолишся

Чимало наразі є тем, котрі мені хотілося б підняти на сторінках улюбленого видання.

Однак зрозуміло, що головна з усіх — війна. Дика, жорстока, за межами здорового глузду та простого розрахунку.

Кремлівські гебісти, звісно, не інтелектуали, але мали б хоч трохи практичного мислення, аби прорахувати, які наслідки для своєї країни принесе розпочата ними дев’ять років тому війна проти України.

Путін, виходить, і до такого буденного розрахунку недотягує. Зате корчить із себе історика і любить безграмотно базікати на історичні теми, то згадав би фінали великих імперій, котрими правили жорстокі диктатори.

Скажімо, безславну долю тирана мініімперії, яка розпалась, Югославії — Мілошевича. Він також намагався кров’ю підгребти назад під Сербію суверенні країни, котрі відокремились.

У нашій трагічній історії дивує, що й російські солдати, і, на жаль, чимала частина мешканців рф живуть у якомусь паралельному світі, котрий жодним чином не перетинається ні з реальністю, ні з виміром здорового глузду.

Боженька  нагородив наш народ та нашу землю прекрасними чорноземами, не обділив нас різноманіттям корисних копалин, затишно розташував наш край далеко від вулканів-цунамі-землетрусів (жити б і радіти), але, очевидно, потім схаменувся — мовляв, це забагато для однієї країни — і дав нам такого мерзенного і зажерливого сусіда на Норд-ості. Багатства наші — благо і біда водночас.

І, озираючись у глибину віків, розуміємо, що за наші нещастя і давню запеклу боротьбу за свою державність, втрату її маємо «дякувати» в першу чергу монгольському хану Батию.

Якби не було руйнівних набігів Орди, був би Київ столицею Київської Русі, на рівні Парижа у Франції чи Риму в Італії.

А нині ми маємо страшне лихо від московських нащадків Батия. «Папуаси» Євразії — росіянці — скаженіють до якогось умовного канібалізму.

І від цих кривавих дикунів не відмолишся, перемовинами не відбудешся і «як роса на сонці» не згинуть вони. Наша надія і наша Перемога — зброя і мужність кращих із нас, хто жертвує собою на полях битв за вільну Україну.

Важливо зрештою і нашим «ватникам», котрі з якогось переляку ніяк не можуть відірватися від сусіда-агресора, усвідомити й закарбувати: і до війни, і навіть без війни мати братами цей низькопробний плебс є принизливо й ганебно.

Ми, звісно, ще на першій лінії світової цивілізації, але з огляду на нашу історію тішить, що нам усе-таки вдалося зберегти значну частину своєї ідентичності.

Є у нас і чимало внутрішніх проблем. Шкода, що 2019 року в більшості нашого народу ввімкнулось відеокліпове мислення, емоційне «нравіцца — нє нравіцца».

Народ легковажно стерпів і пробачив те, що зі сцени «95 квартал», і зокрема Володимир Олександрович Зеленський, сміявся над усім глибинно, ментально українським.

Етнічно неукраїнське походження не виправдовує колишні сценічні збиткування чинного президента над титульною нацією нашої держави і над трагедіями України.

Згадаймо хоча б його «синьйор голодомор» — так він обзивав Віктора Ющенка. Або дурні жарти про «повію» Україну; ебонітові кийки для міліціянтів, щоб вони вибивали електрику з протестувальників...

Чимало було вульгаризмів і щодо справжніх українських політиків. Зате коли «зелені» самі стали владою, то не на жарт ображаються за значно менші «наїзди».

Є щось зловісне в тому, що реальний криворізький «95 квартал» розташований на північному руднику, на далекій периферії за сотню кілометрів від центру Кривого Рогу.

Нам після Перемоги потрібно буде ще чимало зробити-переробити в усіх сферах життя, щоб вийти на цивілізований шлях розвитку.

А наразі головне — Перемога й мир! Наближаймо їх чесною самовіддачею, кожен на своїй ділянці роботи.

Микола ГОРБАТОВ,
викладач математики
м. Дніпро