Червоними і чорними нитками. У Музеї Івана Гончара та Музеї Голодомору представили унікальні вишиванки

Вишиванка — це не просто нитки на тканині. Це оберіг і код незламної української нації, який із покоління в покоління передає неповторні красу та вміння.

У двох музеях Києва є унікальна можливість відчути енергію рукотворних реліквій, які пережили Голодомор і тимчасову російську окупацію та ніби зійшли з картини Федора Кричевського «Наречена».

Дівчинка з колосками — вперше у вишиванці

Цьогоріч уперше до Міжнародного дня музеїв та Дня вишиванки 18 травня у Києві найвідоміший пам’ятник жертвам Голодомору «Гірка пам’ять дитинства» — Дівчинка з колосками — був одягнений у вишиту сорочку.

Бо в страшні роки нищення в радянському союзі українців голодом діти були позбавлені не лише шматка хліба, а й щасливого дитинства — розваг, красивого одягу, безтурботних буднів і свят.

Тож символічною акцією сучасники згадали про втрачене дитинство попередніх поколінь та нагадали, що й нині агресор-московія позбавляє українських дітей прав на безпеку, освіту, а часто і на життя.

Сорочку, яку було вдягнено на Дівчинку з колосками, пошила майстерня етноодягу I TELL YOU з міста Ірпінь, яке мужньо оборонялося в період російських намагань узяти Київ у лютому-березні 2022 року.

Очільниця ініціативи Юлія Лівінська розповіла, що їхня майстерня може навчити всіх охочих створювати вишиванку власноруч для себе та своїх рідних, навіть якщо людина не має для цього особливого досвіду та багато часу.

Одночасно з акцією біля пам’ятника в Залі пам’яті Музею Голодомору демонструють виставку вишитих сорочок із колекції фондів закладу. Організатори пояснюють, що більшість експонатів мають унікальну історію. Зокрема, один із найцінніших — сорочка з Перекопівки Роменського району Сумської області. Агафія Чуб вишила її у 1920-х роках на власне весілля.

Жінка раптово померла у 1930 році. Рятуючи під час Голодомору двох доньок, чоловік Агафії виміняв усі вишиті речі та дорогоцінності на продукти харчування. Залишив тільки весільну сорочку коханої дружини. Кілька років тому донька подружжя Ганна Аврамівна Омельяненко (Чуб) передала родинну реліквію у музей.

Серед представлених 11 сорочок можна побачити і сучасну вишиванку, яка тимчасову окупацію в Ізюмському районі Харківщини «перечекала» закопаною в землю в банці. Цю традиційну українську вдяганку жінка зі Слобожанщини вишила для свого внука.

Родина була вимушена заховати український одяг та українську символіку, побоюючись репресій із боку загарбників. Після деокупації цю дитячу вишиту сорочку також передали до фондів Музею Голодомору.

«Наречена» Федора Кричевського і вбрання у виставковому проєкті «Свято».
Колаж Людмили ТАРАН.

Буквально під час проведення заходів 18 травня колекцію експонатів поповнила вишита сорочка 1930-х років, яка належала Дмитру Нєкіпєлову — військовослужбовцю ЗСУ, який зник безвісти в травні 2022 року під Авдіївкою.

«Цю сорочку виткала і вишила для свого чоловіка Степана моя прабабуся Христина, — розповіла дружина захисника Анна Ткач. — Потім вишиванка перейшла у спадок до його сина Іллі, мого дідуся, а далі — вже до його сина Володимира, мого батька. Синів у мого тата не було, тож сорочку передали моєму чоловіку».

Згодом жінка вирішила, що родинна сорочка має бути в музеї. «Як символічне нагадування про нашу непросту історію: її перші власники пережили Голодомор, а через 90 років той самий ворог знову прийшов нас знищити», — каже дарувальниця.

Також артефактами з власної колекції поділився колекціонер старожитностей з Полтавщини, засновник етнографічної збірки «Древо» Едуард Крутько. Він передав музею вишитий рушник, який зберегла мешканка села Козубівка Марфа Даниленко під час «розкуркулення» її родини у 1930-х роках, а насправді — злочинного відбирання приватної власності.

А також іще один рушник, який належав родині Денисенко Христі, котра врятувала родину Крутько Оришки після «розкуркулення». Пані Христя таємно допомагала сусідці та її п’ятьом дітям харчами, ризикуючи наразитися на небезпеку, адже допомагати розкуркуленим було заборонено.

Полтавщину впізнаємо за парчевим фартушком — таким, як на полотні Кричевського

Зразки святкового вбрання з Полтавщини, Київщини, Слобожанщини (Харківської, Сумської, Луганської та Донецької областей), Чернігівщини, Полісся, Гуцульщини, Покуття, Буковини, Поділля та Криму будуть представлені до кінця літа у Києві в Музеї Івана Гончара у проєкті «Свято». Це виставка українського та кримськотатарського традиційного одягу з приватних колекцій Валерія Афанасьєва, Ігоря Перевертнюка, Богдана Петричука, Олени Скрипки, Рустема Скибіна, Володимира Щибрі.

«Спілкуючись із нашою спадщиною, за якою стоять життя багатьох поколінь українців, ми стаємо ментально більш сильними, єднаємось довкола спільних цінностей з різними поколіннями. Ця виставка має ще раз нагадати нам, за що триває українська боротьба, і додати сили на шляху до Перемоги», — каже Петро Гончар, ініціатор та куратор виставки, директор музею. Він пропонує поглянути на традиційний стрій не лише як на етнографічний матеріал, а й як на самодостатню цінність поза простором та часом, трактуючи свято мовою народного вбрання.

Разом із творцями унікальних мистецьких творів пропонується відчути святковий настрій, що декларується в кожному комплексі одягу та в кожному його елементі, адже готувався такий одяг переважно до святкових, кульмінаційних подій у житті людей.

Важливо співпережити святість у сприйнятті і ставленні до народного одягу, які плекалися віками і проявлені у сакралізації вбрання, його оберегових функціях. Варто прочитати традиційний одяг як символ, що є близьким до поняття святості в українському політичному та історичному контексті.

Бо ж наш український народ проніс як знамено народне вбрання через багаторічні руйнівні та асимілятивні процеси поруч з власною національною ідентичністю та гідністю.

«Вкотре дивувалися смакові, тонкій роботі в різних техніках, — прокоментувала побачене письменниця Людмила Таран. — Намагалися вгадати регіон. Упізнала Полтавщину, зокрема, за парчевим фартушком — точнісінько таким, як на полотні Федора Кричевського «Наречена». Вперше побачила вишитого гербового лева на грудях чоловічої сорочки. Колись Петро Гончар втяв геніяльну виставку в тому-таки залі: на стінах порозвішував кухвайки різної засмальцьованості й витертості, а на велику купу були звалені вишивані сорочки, запаски тощо, над якими хотілося плакати. Це — такий потужний символ того, що живосилом робив із нами «совок». Але ми — святкуємо!».