Про перемогу над московитами — на весь голос! Глибинні смисли київських прем’єр

Як і рік тому багатостраждальний Маріуполь, нині росія засипає забороненими фосфорними бомбами Бахмут.

За якихось кілька десятків кілометрів — у Донецькій області такий же зранений біснуванням російської зброї Соледар.

Переважно вночі у нинішньому все ще прохолодному, але буйно квітучому воєнному українському травні ниций агресор намагається дістати смертоносними ракетами Київ, Одесу, Херсон, Харків, Миколаїв, інші населені пункти. Повітряні тривоги накривають усіх.

Проте українські захисники та захисниці мужні й непохитні 10-й рік, у повномасштабному періоді — 440-ву добу. І розривається болем у серці та нестримними сльозами кожне загублене воєнними злочинцями з рф життя.

Й однак, далі від лінії активного фронту, Україна невтомно творить культурні проєкти. У Києві впродовж кількох останніх тижнів відбулися театральні прем’єри, які виходять за межі столиці своїми сенсами й інтерпретаціями.

Нація, яку в жорстокій нинішній війні намагається — вкотре за чотири сотні літ — знищити росія, повертається до глибинного розуміння творів своїх класиків: «Конотопської відьми» Григорія Квітки-Основ’яненка та «Лиса Микити» Івана Франка, які змушені були завуальовувати історію у бурлеск, іронію й алегорії.

Ще нові київські постановки — «Намалюй мені літак» за творчістю сучасного письменника Еріка-Емманюеля Шмітта та опера Оксани Євсюкової «Софронія на вогнищі» з лібрето Максима Стріхи за Другою піснею вперше надрукованої у 1581 році поеми італійця Торквато Тассо «Визволений Єрусалим».

Славне місто Конотоп

Кожен художній твір має значно ширші контексти, аніж його зміст. Особливо це стосується періоду, коли таємно чи й відкрито російська імперія регламентувала в загарбаній Україні вимоги до вживання мови і суворо визначених тем.

Українською тривалий час можна було показувати для публіки лише водевілі й побутові сцени, які мали підкреслювати, що все «велике» створюється винятково «язиком» і в москвах-петербургах. Зважаючи на це, треба читати, скажімо, «Конотопську відьму» Григорія Квітки-Основ’яненка, створену 1833 року.

Лише мимохідь, одним рядком, інтелектуал свого часу міг тоді написати: «у славному сотенному мiстечковi Конотопi». Хоча звитяга прикордонної з московією фортеці за часів Івана Виговського була переможною: влітку 1659 року за підтримки військ Кримського ханату Конотопську битву в московитів воєнною міццю і стійкістю конотопців виграли.

«Славне місто Конотоп!» — цей акцент звучить й у виставі «Конотопська відьма», прем’єра якої відбулася у Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка.

«Для мене головною темою став вибір між двох сил — Світла і Темряви. Це у глобальному розумінні, але цей вибір може бути набагато об’ємніший і різноманітніший, — коментує режисер Іван Уривський.

— У повісті присутні історія кохання і відчуття неминучої війни, адже ж одним із лейтмотивів твору є те, що до сотника постійно надходять листи-накази, аби він зі своєю сотнею виступав у похід на захист держави. І ще багато різних підтем, які є суголосними з нашими проблемами: тема влади, яка випадково потрапляє не до тієї людини, а вона через лінощі та нерозуміння призначає своїм намісником ще більш невідповідну особу, яка за будь-яких обставин прагне скористатися з цієї ситуації у власних інтересах.  Автором у творі закладено чимало сенсів політичних, життєвих, духовних…»

Нова постановка у Києві виводить твір Григорія Квітки-Основ’яненка зі штампів меншовартості. Глядач не побачить піднесеного Оленою гарбуза сотнику Забрьосі; тривалих сцен кидання у воду жінок як випробовування, чи вони відьми; вставання духу старого Забрьохи. (Хоча все це живе на сцені і є затребуваним глядачами гопак-опери «Конотопська відьма» у Національному театрі імені Марії Заньковецької у Львові, прем’єра якої відбулася за рік до повномасштабного російського вторгнення — 24 лютого 2021 року).

Іван Уривський разом із Тетяною Овсійчук — художницею-постановницею та художницею з костюмів та Сусанною Карпенко — композиторкою, яка створила аранжування вокальних номерів, через любовну історію вписують в одну дію вистави український космос.

Аскетична білосніжна довга стіна на всю велику сцену — це найперше про чистоту прагнень більшості «маленьких» українців. До неї контрастує чорнота тих, хто опинився на посадах та намагається це використати для власної вигоди: і одружитися з бажаною Оленою, а її нареченого вислати з міста; і замість збиратися зі своєю сотнею у похід у Чернiгів — організувати «полювання на відьом».

Сотники Забрьоха та писар Пістряк у підкреслено чорному вбранні є карикатурними. Ці двоє — ніби маріонетки своїх страхів, комплексів і бажань.

Вистава Івана Уривського багато разів дає глядачам ґрунт для сміху, скажімо, коли звучить «Ходить гарбуз по городу» або виконується реп; чи коли Олена насипає сотнику в жменю гарбузове насіння, відмовляючись таким чином від стосунків.

Утім уперше «Конотопська відьма» на сцені — це філігранні акценти щодо локальних трагедій: засухи і злочинного варварства — свавілля стосовно жінок, цілеспрямоване їх утоплення під словесним прикриттям: «побачимо, хто з них відьма».

Від початку на сцені сидять невпізнавані з першого погляду, але знайомі всім зі шкільної програми: Чирячка, Рябоклячка, Псючиха. Бо вони — як богині долі, яких древні греки називали мойрами: у білому вбранні зі стилізованими елементами — від античності до найвишуканішої української вишивки «білим по білому» — автентичним співом вводять у світ Конотопа початку ХІХ століття.

Утім їх через деякий час через дурість можновладців кинуть у водойму. Окреслення процесу не натуралістичне: на тлі тієї ж білої української стіни у світлому одязі жінки — через особливу гру світлом та рухами — ніби стають барельєфами, які волають через несправедливість, а потім зникають.

Традиційно в Театрі імені Івана Франка сильним є склад виконавців. Грають два склади, які поціновувачам однаково кортить передивитися, бо всі демонструють оригінальну майстерну гру, з різними відтінками характерів.

Із чаклунськими здібностями Зубиха — це Христина Федорак і народна артистка Олена Хохлаткіна. Забрьоха — народний артист Назар Задніпровський та Олександр Ярема. Пістряк — Михайло Кукуюк і заслужений артист Андрій Самінін.

Політична сатира Франкового «Лиса Микити»

«Жахазкою» назвали в Театрі юного глядача на Липках постановку режисерки Катерини Чепури «Лис Микита» і рекомендують дивитися її у віці від 14 років.

Прем’єра відбулася 21 квітня. Батьки приводили і менших дітей. Утім більшість відвідувачів схиляється до думки, що всі закладені Іваном Франком та відтворені командою постановників сенси глибинно можуть осягнути лише дорослі. Катерина Чепура згадує свою наставницю Нінель Антонівну Биченко та її слова про те, що хороший режисер оголює думки автора, а поганий — паразитує на них.

Творцям вистави вдається показати жорсткий світ людей, де треба постійно викручуватися, щоб тебе не з’їли інші, періодично надягаючи маски. Власне, про це, особливо в політичній і судовій царинах, писав Іван Франко, використовуючи образи звірів.

Мала сцена кожного глядача робить ніби частиною цієї постановки за творами «Лис Микита» і «Фарбований лис». Бо поміж відвідувачів на першому ряді з двох за периметром квадрата певний час навіть сидять актори.

Загалом, задіяно всю площу камерної зали, з верхньою­ частиною включно. Візуальне втілення, зокрема костюми та маски, режисерка розробляла разом з художницею Вірою Крутіліною. Надихнулися Босхом, звідти взяли стилістику.

Посеред сцени — велике коло з «зубчиками», ніби корона. Бо в середині є й геометричні частини, які потім перетворюються на підвищення-трон. Цар звірів — теж серед дійових осіб. Утім та вінценосна металева конструкція стає для багатьох і капканом. А ще упродовж узагалі активного показу відтворено аж чотири бійки «не на жарт».

За гримом і поведінкою можна зрозуміти, хто є хто серед персонажів: Лис, Баран, Півень чи Лев. Бо на всіх подібні комбінезони — і цим переконлива асоціація з людьми, хоч іще з вулиці глядачі бачать розвішані оголошення: «Розшук. Лис Микита гайдамака».

Головну роль виконує заслужена артистка Марина Андрощук. Великі маски звірів лежать на підлозі й підвішені на ланцюгах, що дає можливість їх вільно переміщати і «надягати», коли треба.

Настанова від мудрого Івана Франка актуальна донині: «В нас підмога лиш одна єсть — се розумна голова. Нею треба нам крутити, ум, мов бритву, наострити, все обдумать в один миг…». Продовження стосується поведінки людей у політично-владній сфері: «…іншим сіті наставляти, але добре пильнувати, щоб самим не впасти в них!».

«Кожен з нас десь трошки Лис. Хтось використовує ці якості, хтось притуплює їх у собі, — коментує Катерина Чепура. — Вистава ніде не має гендеру. Майже всі персонажі, за автором, — тварини в чоловічому роді. Мені хотілося підкреслити, що не мають значення ні стать, ні вік, ні суспільний статус, а тільки те, що ти робиш, чи ти розумний, чи ти дурний і як ти користуєшся своїми здібностями. Це було важливим для мене, хоча й не було легко втілити від початку. Але потім усі прийняли цей задум: скажімо, Лев — почергово Ігор Іванов та Іоланта Пилипенко, Ведмідь — Віталій Деревянчук та Діана Небось. Це для того, щоб підкреслити, що для кожної людини діють єдині правила».

Самійло Величко згадує поему Тассо, а Шмітт — письменника Сент-Екзюпері

Прем’єра вистави режисера Михайла Урицького «Намалюй мені літак» за твором Еріка-Емманюеля Шмітта відбулася ­ 6 травня у Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра.

Цікава вона включенням до канви розповіді про 93-річного Вернера, якого грає Олег Стефан, Маленького принца Сент-Екзюпері. Долі пілотів у виставі — відомого письменника і головного героя постановки — спочатку ідуть паралельно, втім у якомусь моменті могли перетнутися, спричинивши фатальні наслідки.

По сусідству з Вернером живе восьмирічна Дафна — у прем’єрному показі Юлія Шаповал, яка зображує свою героїню ще й театральною лялькою. Дівчинка безпосередністю змушує Вернера згадати своє довге життя, яке уже 30 літ без дружини. А син Йокен ( Дмитро Олійник) знаходить ще й «скелет» у батьковій шафі — нацистський.

У виставі схиляються до версії, що літак Сент-Екзюпері 31 липня 1944 року збив німецький винищувач. Можливо, керував ним Вернер? Відповідь на це запитання дає сумління літнього чоловіка.

У Київському будинку актора 7 травня представляли оперу Оксани Євсюкової «Софронія на вогнищі», лібрето якої й авторський фінал написав Максим Стріха — за Другою піснею поеми Торквато Тассо «Визволений Єрусалим».

Це прем’єрне виконання знакове тим, що є нагадуванням про українсько-європейські взаємини кілька сотень років тому. Твір Тассо було надруковано ще 1581 року. Він мав неабияку популярність упродовж майже двох наступних століть.

Мала поема неабиякий вплив і на українських читачів доби бароко. Самійло Величко переповідає її частину в своєму «Літописі», а переклад староукраїнською мовою її перших десяти пісень з’явився ще наприкінці XVII століття.

Через культуру ми часто пізнаємо історію, яку довго замовчували.