Синдром набутої безпорадності. Розмова з мобілізованим росіянами студентом з «днр»

Ми знайомі давно, ще зі школи. Ніколи не думала, що наші долі складуться саме так. Напевно, коли живеш у поліцейській «дер­жаві», завжди мусиш бути готовий стати її шестернею. Але герой мого інтерв’ю виявився до цього неготовий…

— Розкажи трохи про себе.

 Мені 21 рік, я — студент. Захоплююся спортом, займаюся ним пів життя. З 2014 року я жодного разу не був на території, підконтрольній Україні, вся моя юність минула в «днр». До того як мене мобілізували, я не був дотичним до силових структур окупантів. Уникнути цього достатньо складно — як і в будь-якій режимній «дер—жаві», силові структури інтегровані в усі сфери життя людини, поводяться набагато жорсткіше, ніж деінде. Багато моїх друзів і знайомих залучено в цей процес: навчаються, працюють, сприяють.

— Розкажи, як тебе мобілізували.

— Багатьох людей намагалися залякати кримінальною відповідальністю. Просто «брали на понт», без особливих зусиль, щоб люди самі прийшли. Було достатньо багато випадків, коли насильно ловили, на місці видавали повістку, але частіше саме залякували, і люди приходили самі.

Мобілізація на території ордло почалася до 24 лютого, числа з 18-19-го. Усе відбувалося під виглядом військових зборів, казали: «Хлопці, ми вас тижнів 2–3 потримаємо, так потрібно для картинки російському ТБ, а потім усе нормально буде». Людей було дуже багато, їх звозили до пунктів збору, а далі розподіляли у військові частини, підрозділи. Усе відбувалося в метушні, усіх наче взяли за оголошенням — величезний брак командирського складу, кадрових військових, які хоч щось розуміють у військовій справі. Був повний хаос. Як усе оформити документально, бюрократично — ніхто нічого не знав і ні за що не відповідав.

Мені подзвонили з мого навчального закладу, сказали прийти протягом кількох годин з речами для участі в якихось зборах. Я подумав, що чим раніше піду туди, тим раніше повернуся. Думав побути просто для кількості та повернутися додому, ні про які бойові позиції навіть не йшлося.

Я прийшов до пункту збору у своєму місті. У шкільному автобусі нас відвезли безпосередньо в частину, щоб розподілити по підрозділах, видати форму, ті самі каски часів Другої світової, речові мішки, плащі-намети.

— Ти розумів, куди й навіщо тебе забирають?

— Ні. Напевно, коли вже нас посадили на потяг із території «днр», я щось почав підозрювати. Ми рухалися в бік бойових дій. Коли я опинився безпосередньо на території України, яка була окупована з 24 лютого, тоді я вже все зрозумів.

— Які настрої були серед мобілізованих після усвідомлення своєї долі?

— Перші кілька днів була апатія, нічого не було зрозуміло. Нам видали зброю, але не дали боєприпасів. Та і зброя була іржавою, поламаною, а комусь її взагалі не дісталося. Командування нас повністю ігнорувало, жодних цілей і наказів — з нами взагалі ніхто не спілкувався, не відповідав на запитання.

— Ви були під командуванням російських військових чи так званих «ополченців»?

— Коли відбувався розподіл посад, до нас були приставлені такі ж мобілізовані командири. Деякі з них воювали на боці «днр» із 2014 року, але далеко не всі. У місцевих командирів батальйонів та полків були так звані радники, куратори — кадрові російські військові, які не фігурують у жодних документах, але фактично саме їхні накази виконуються. Це офіцери з воєнно-морського флоту, розвідники й т.п.

— Поясни, як люди стали такими покірними, що готові були мобілізуватися за телефонним дзвінком?

— Як і заведено на території снд, за допомогою залякування та пропаганди людей доводять до страху перед законом. Навіть якщо ти нічого не зробив, все одно переживаєш, що тебе можуть притягнути до адміністративної чи кримінальної відповідальності. І якщо ти не хочеш воювати, то теж можуть якимось чином покарати.

— Тобі відомі випадки, коли людина ухилялася від мобілізації та зазнала покарання?

— Ні, поки не чув такого.

— Виходить, що ти міг просто не прийти?

— Виходить, що так. Якби я знав це тоді, то, звісно, не пішов би.

— Яка в тебе думка щодо російської агресії проти України?

— Від 2014 року, усе це — просто неправильно, м’яко кажучи. Так не має бути. Чужа країна втручається в справи іншої країни воєнним шляхом, захоплює території — це як мінімум неправильно, не по-людськи. Вони називають країну «братською», але насправді це не так. У 2014 році все відбулося миттєво, незрозуміло, і тоді я ще був підлітком. Усе так швидко пролетіло, за одну весну. І Крим анексували, і тут, на Донбасі, була застосована масштабна пропаганда. Інакше я не бачу вагомих причин відмовлятися від своєї країни, бути за те, про що ти буквально кілька днів тому почув — якесь нове «днр-лнр», свято в це вірити… Жодних конкретних передумов для цього не було.

— Ким ти себе вважаєш за національною ознакою?

— Я народився в Україні, я — громадянин України, у мене свідоцтво про народження українське. На момент свого повно­ліття я перебував на території «днр» і не мав можливості отримати український паспорт. Але я вважаю себе українцем.

— Як було тобі, українцю, який не підтримує загарбницької політики рф, перебувати серед мобілізованих?

— Варто розуміти, що мобілізовані — цивільні люди. В «ополченні» воювало відсотків 10. Інші — слюсарі, водії, представники мирних професій, звичайні чоловіки. Там, як і в цивільному житті, конкретно я свою думку неохоче висловлював. Усіх я не зможу переконати, але можуть виникнути конфлікти, які ускладнять і так неприємне проведення часу.

— Але це не суперечка про те, кому який колір подобається. Фактично тобою скористалися для того, щоб насильницьким шляхом окупувати територію твоєї країни.

— Так, я чудового це розумію. У розмовах із такими ж мобілізованими я іноді чув думки, які й у мене виникали. Менше половини з них розуміє, що відбувається, ким вони є. Але виходу немає, вони вже там. Хоча я знаю, що там є люди, які поділяють мою точку зору.

— Які завдання ти виконував?

— Мобілізованих із «л/днр» прикомандировують до якихось окремих російських бригад для допомоги. Наш підрозділ просто стояв на місцевості, жодних штурмових чи оборонних ролей ми не відігравали. Ми були, як сітка в тенісі — через нас постійно літали «м’ячі». Попереду була артилерія ВСУ, за нами — російська, і вони перестрілювалися, придушували вогонь одне одного. А ми просто стояли, спостерігали, фактично охороняли самих себе.
— Ти вбивав?

— Ні. Жодна людина чи тварина від моїх рук не постраждала.

— Ти був готовий до вбивства?

— Ні. Абсолютно. Були питання типу «ти чи тебе?», і я не знаю, як би я поводився під страхом власної смерті. Але просто так — ні.

— Що ти відчував, коли перебував на війні? Страх, апатію, біль?

— Усе з переліченого. Страх — ясна річ, не боїться тільки дурень. Страх притуплюється з часом, до всього звикаєш, але повністю не йде. Апатія — так, руки опускаються. Іноді розумієш, що все дуже-дуже погано, і позитивне майбутнє не світить. Морально важко, фізично теж. Там же люди всіх вікових категорій — до 55 включно, і навіть старші. Багатьох на тлі стресу косили хронічні хвороби. А в кого їх не було, там собі їх надбали.

— У таких обставинах себе сприймаєш просто як людину, яка намагається вижити, чи є місце для самоаналізу? Чи відчував ти сором, відразу до оточуючих?

— Так, було соромно, звісно. Я спіймав себе на цій думці, коли ми говорили з одним мобілізованим. Він мене спитав: «Ти вважаєш себе тут загарбником?». Я відповів, що так, є таке відчуття. І він каже: «Ти ж, напевно, теж, як і я, відчуваєш, що ми не маємо тут бути?». Так і було. Відчуваєш себе, наче на тебе одягли німецьку форму часів Другої світової війни, відчуваєш себе дуже кепсько, коли ловиш погляди місцевих. Вони дивляться не як на друга. Якщо розвернешся — тобі плюнуть у спину, і будуть праві.

— Якщо все було погано, чому ви не влаштовували бунти, не здавалися в полон, не втікали?

— Саботаж був періодичним явищем. Значна частина особового складу постійно чогось вимагала, залишала бойові позиції. Це придушували погрозами кримінальної відповідальності за дезертирство, невиконання наказу. Але спроби були та, напевно, зараз теж є.

— Але особливого успіху вони не мали?

— Ні.

— Чи означає це, що мешканці «л/днр» більше бояться потрапити за грати, ніж бути вбитими чи вбивати?

— Переважно так. Не знаю, як це психологічно працює. Підсвідомо завжди є план: «Ми встигнемо утекти, ми встигнемо відступити, на крайній випадок здамося в полон». Про те, що ти помреш, покалічишся, — думаєш в останню чергу, ставиш собі якийсь блок.

— Як щодо полону? Ви розглядали такий варіант чи боялися?

— Я про це не говорив ні з ким. Від інших чув, що в полон точно не можна, там будуть убивати, різати на частини, заганяти під пальці голки, зуби виривати та інші страшилки. Полон для них був страшніший за смерть.
На телефони нам приходили смс-ки, де закликали здаватися в полон, гарантували життя, були ще гарячі лінії. Особисто для себе я вважав полон можливим як крайній варіант, якщо буде дуже погана ситуація.
— Ти думаєш, з тебе б там знущалися?

— Не думаю. Я і тоді не сильно в це вірив. А зараз, коли повернувся в мирне життя, я маю доступ до інформації і бачу, в якому стані перебувають російські військовополонені. І бачу українських полонених. Ставлення до росіян і медичний догляд за ними набагато кращі.

— Твої мовленнєві звороти на кшталт «не було вибору», «не було можливості» нагадують мені про синдром вивченої безпорадності. Він характеризується пасивною поведінкою, коли людина знімає з себе відповідальність за саму себе. Тобі не здається, що це спільна тенденція всіх мешканців ордло?

— Так і є. Є якийсь менталітет чи спільне соціальне мислення. Можливо, він ще в часи совєтів сформувався або через постійну роботу пропаганди. Але люди тут не шукають можливостей або просто їх уникають.
— Люди не шукають, а ти?

— Я був у пошуках можливості повернутися додому, але постійно все відкладав. Напевно, і в мене ця вивчена безпорадність.

— Для українців невластиво терпіти й чекати. Прикладом цьому є наші революції та сьогоденний спротив окупантам. Чому Донбас настільки ментально відрізняється?

— Менталітет мешканців Донбасу завжди був інший. Можливо, виною тому територіальна близькість до рф. Можливо, пропаганда, ідеологія відіграли вирішальну роль і все вже записано на підкірці. Не знаю, чому саме тут усе по-іншому…

— Розкажи про умови служби. Яким було забезпечення продовольством, медикаментами, зброєю.

— Із самого початку була дуже напружена ситуація з продовольством. Не знаю, з якої причини. Або не налаго­джена логістика, або бюрократична тяганина — аби щось отримати, потрібно спочатку виписати папірець. Речове майно нам видали одноразово, одразу на пункті збору. Медикаментів — ніяких.

Тобто було лише те, що взяв із собою, купив або з дому передали. Усе, що видали на кожну людину, — джгут та перев’язувальний пакет. Ближче до літа видали, і то не всім, а тільки медроті, синтетичне знеболювальне на основі опіуму — «Промедол». На цьому все.

Надалі постачання продовольства налагодилося, було терпимо. Але ВСУ почали точно працювати по логістичних розв’язках, і всі поставки було порушено. Мій підрозділ у бойових діях не брав участі, тому ми не використали той БК, який нам видали початково. Але нестачу продуктів ми відчули.

— А російській армії всього вистачає?

— Ні. Впевнений, що ні. Я так думаю не через якісь інфо­приводи з новин чи інтернету, а з того, що я бачив. Озброєння не вистачає, а ще частіше просто немає кадрів для управління технікою, немає спеціалістів. У танку можуть сидіти троє людей екіпажу, і це будуть кухар, музикант з оркестру й тому подібне. Це я дійсно бачив на власні очі.

— Чи правда, що більшість мобілізованих із «л/днр» не відповідають призовному віку або мають хронічні хвороби?

— Це правда. Щодо віку — були хлопці й молодші за 18 років, і чоловіки за 55. Рідко, але бувало таке. Стосовно здоров’я фізичного та морального — напевно, відсотків 60, якби мобілізація проводилася правильно, не мали б потрапити на війну.

Там були люди з хронічними хворобами, з інвалідними групами різних категорій, з довідками від психіатра, тобто людям цим просто не можна давати до рук зброю. Відома довідка «7Б»* не була рідкістю. З часом усі хвороби лише загострювалися через брак медичного догляду, препаратів. Навіть той, хто ні на що не хворів, щось там собі «заробляв».

— З урахуванням того, що мобілізовані не мали підготовки, а постачання залишало бажати кращого, які втрати понесла «народна міліція «л/днр»?

— Конкретно в мого підрозділу було не так багато втрат, якщо порівнювати з іншими. Вдавалося їх мінімізувати, тому що ми не брали участі в бойових діях. Страждали ми тільки від того, що по нас прилітало. Зменшення кількості особового складу в основному було через самовільні відлучення, евакуацію за станом здоров’я — це найбільший відсоток, сюди входять і поранені, і ті, у кого загострилися хвороби. Убитих було десятки, не сотні.

— А які втрати в штурмових батальйонах або тих, хто вів розвідку боєм?

— Там втрати колосальні. Наскільки мені відомо, після кожного штурму з батальйону залишався, можливо, взвод. Тобто з 200-300 людей залишалося менше 50.

— Втрати мобілізованих з ордло співвідносяться з втратами армії рф?

— Конкретно на моєму відтинку російські військові зазнавали більших втрат, ніж мобілізовані з ордло.

— У російських військових було краще постачання та екіпірування?

— Так, набагато краще. Вони початково були укомплектовані, але однаково неналежним чином. Скажімо так, у росіян було краще, але тільки з огляду на те, що ми взагалі нічим корисним не були укомплектовані. А в них було хоч щось.
— Як до вас ставилися російські військові?

— Без будь-яких перебільшень, вони вважали нас якимось «м’ясом». Здебільшого поряд з нами були громадяни рф із південних регіонів: інгуші, осетини. Вони загалом ні з ким, окрім своїх, не контактують. А інші якось посередньо ставилися.

— Чи були явні випадки дідівщини, принижень?

— Ні, цього не дозволяли.

— Мобілізовані з «л/днр» — люди другого сорту для вс рф?

— Думаю, так. Можливо, не для всіх. Були й окремі люди, які достатньо добре ставилися. Але здебільшого була байдужість, а не негатив. Що ми є, що нас немає, — абсолютно не має значення.

— А як же братський російський Донбас?

— Ну, ось добре ставилися, ймовірно, ті, хто в це вірив. Хто вірив у російський Донбас, у російський Херсон, у російське Запоріжжя, у все російське.

— Що в голові в російських військових? Навіщо вони прийшли на нашу землю, чого хочуть?

— Особисто я їх можу поділити на кілька категорій. Ті, хто прийшов із першою хвилею, здебільшого їхали на якісь вигадані навчання…

— Цей штамп про навчання — правда? Мені здається, це вже стало мемом.

— Так, це правда. Я спілкувався з людьми, які зайшли з Криму. Вони дійсно нічого не знали, їм усе розповіли за декілька годин до початку.

— Припустімо, що це правда. І чого вони хочуть, як сприймають ситуацію?

— Не знаю, що конкретно вони думають. У них дуже багато відмовників спочатку було. Можна було скласти зброю, поїхати своїм ходом куди потрібно, у частині своїй звільнитися. Їх позбавляли всіх нагород, звання, знімали з посади. Але це було до того, як усе стало жорсткіше. Зараз це називається дезертирство.

Був і такий, скажімо так, вид військових рф, який був на кредитному гачку. Тобто російська армія видає військовим квартиру, але це тільки звучить так. Насправді військовому потрібно платити за неї кредит, й армія виплачує тільки половину суми, поки ти на неї працюєш.

Якщо ти звільняєшся або тебе звільняють, то ти тоді сплачуєш і кредит, і те, що армія за тебе сплатила та повинна була сплатити в майбутньому. Ти, по суті, все своє життя будеш працювати на цей кредит. І там були такі люди, які не змогли відмовитися саме через це.

— Тобто росіяни, щоб не сплачувати кредиту, згодні вбивати українців?

— Виходить, що так.

— По закінченні року війни військовослужбовці рф і мобілізовані з ордло зрозуміли, що перемоги не буде?

— Я думаю, це було зрозуміло набагато раніше. До якогось моменту були успіхи, великі кроки на луганському відтинку, Маріуполь, усе для них було дуже красиво. Потім усе зупинилося, перевага пішла в інший бік, рух пішов в інший бік: дуже швидка здача Харкова, наступна здача Херсона. Уже десь наприкінці літа більшість розуміла, що перемоги не буде.

— Чому тоді вони продовжують?

— Не знаю. Можливо, той самий синдром вивченої безпорадності. Можливо, страх перед чимось або кимось. Не знаю.

— Ти був свідком воєнних злочинів?

— Так, був. Усі воєнні злочини, які я бачив, — це мародерство. Починаючи з того, що обносили будинки людей, які виїхали, — до вивозу техніки, машин, зерна, інших продуктів. Переважно, цим займалися військові рф, але були випадки, коли мобілізовані з «л/днр» доєднувалися.

— Ти був співучасником цих злочинів?

— Ні.

— Ти щось чув про катування та знущання з цивільного населення?

— Конкретно там, де я був, місцевих не чіпали. Було завдання мінімізувати спілкування і загалом не чіпати. Я не був свідком жодного розстрілу чи вбивства. Наскільки мені відомо, у нас такого не було.
— Що було найстрашнішим із того, що ти пережив?

— Найстрашнішим було незрозуміле очікування. Ми відступали декілька разів, у цей час по нас вели вогонь прямою наводкою. У таких стресових ситуаціях уже незрозуміло, що з тобою: страх чи якесь божевілля. Страшно було, напевно, завжди. З часом не так сильно, але завжди.

— Тобі є за що каятися за той час, що ти там провів?

— Ось, напевно, за час, який я там пробув. За те, що я там був.
— А чи є те, за що ти себе поважаєш?

— Конкретно мені надавало якихось моральних сил те, що ми декілька разів крили стелю місцевим, які постраждали через обстріли. Я сам зголошувався допомогти, мені хотілося зробити хоч щось гарне, якось відволіктися.
— Чи можу я попросити тебе розповісти історію про українського військовополоненого, яку ти розповідав мені під час особистої бесіди?

— Так, звісно. Ми стояли в населеному пункті, куди заїхала легкоброньована техніка ВСУ, типу БМП. Військові просто заблукали, один із членів екіпажу виліз із люка, щоб запитати дорогу, прийнявши нас за своїх. Його одразу висадили під дулом автомата, узяли в полон. БМП поїхав.

Цього військового посадили під арешт, був наказ не годувати його, не поїти, не розмовляти. Він мав сидіти й чекати, поки його заберуть до командування вс рф. Людину було дуже шкода, я бачив, що він, найімовірніше, контужений, розмовляв нескладно, з вух та носа йшла кров. Вночі я, порушивши наказ, відніс йому води й перекусити.

— Ти готовий зустрітися з ним у мирному житті?

— Звісно.

— Тобі було б що йому сказати?

— Хотілося б дізнатися, де він зараз, як його самопочуття, що з ним. Звісно, було б що і спитати, і сказати. Напевно, перепросити.

— Як до вас ставилися місцеві мешканці?

— Із самого початку, як ми туди потрапили, ставилися дуже й дуже негативно. Як я і говорив раніше, могли плюнути в спину. Косі погляди, люди, які постійно щось про себе бурмочуть — і ти розумієш прекрасно, що вони говорять, різні мати у твій бік. Дуже негативно, і я розумію, чому.

— Чому?

— Прийшли озброєні люди, захопили, впроваджують свої закони якісь. Як на мене, зрозуміло чому.

— У тебе це викликало здивування?

— Я взагалі не був здивований. Так і мало бути. Вони — громадяни своєї країни, а тут приходять збройні сили іншої країни. Так, були й випадки колабораціонізму, але вони одиничні.

— Якби мешканці ордло так вчинили у 2014-му, ми б уникли війни?

— Думаю, так.

— Нещодавно ти повернувся додому в межах демобілізації студентів. Які настрої серед цивільного населення «днр»?

— Переважна частина підтримує те, що відбувається.

— Чому?

— Чесно, не знаю. Напевно, знову відіграють роль усі чинники, про які я вже говорив. Або вони, правда, не бачили всіх жахів, які б змінили їхню думку. Не знаю.

— Твоя родина підтримує політику рф?

— Так.

— Вони розуміють, що їхній вибір міг коштувати тобі життя?

— Я не знаю, чи розуміють вони. Не говорив із ними про це. Гадаю, ця думка закрадалася. Але це ніяк не вплинуло на їхні погляди.

— Що ти думаєш щодо їхньої позиції? Ображений?

— Образливо. Образливо, що люди стільки часу бачать усе це, але, можливо, позбавлені критичного мислення. Можливо, правда, якась дуже сильна віра у «русскій мір». Або просто величезний вплив пропаганди, дуже сильна робота щодо них ведеться.

— Чому тоді на тебе пропаганда не діє, а на них — діє?

— Моїх однодумців більше серед людей молодого віку. Молоді люди менш схильні до того, що ллється звідусіль. Можливо, це через те, що мої однолітки практично не дивляться телевізор, тому що основна маса пропаганди йде звідти. А старше покоління бере з телевізора всю інформацію — неперевірену, за вуха притягнуту, піднесену до якихось масштабів. Але навіть тих моїх однолітків, які поділяють мою точку зору, все одно небагато.

— Різні громадянські позиції ускладнюють твоє спілкування з людьми?

— Ускладнюють. Часто, щоб не спровокувати конфлікт, я просто не ділюся своїми думками. Я розумію, що я не зміню їхню позицію, я в меншості. Якщо і впливати на них, то іншим шляхом.

— Як ти вважаєш, як жителі «материкової» України ставляться до мобілізованих із «л/днр»?

— Більше жалості, напевно. Там здебільшого є люди, які попалися на гачок залякування. Є й ті, які йшли воювати за «русскій мір», але це одиниці. Більшість просто повелася на погрози. Тому з боку «материкових» українців, напевно, більше жалості.

— Жалості не так багато, як ти думаєш. Деяким мобілізованим з ордло, які потрапили до українського полону, дають 15 років в’язниці за зраду Батьківщини. Що ти про це думаєш?

— Потрібно кожен випадок розбирати конкретно, індивідуально. Але, напевно, це правильно.

— Ти заслуговуєш на таке покарання?

— Навіть не знаю.

— А що, у твоєму розумінні, є зрадою Батьківщини?

— Прийняття всієї політики, участь у всіх процесах, сприяння, підтримка.

— Коли твоє місто деокупують, у тебе можуть з’явитися проблеми із законом. Що будеш робити? Бігти до рф?

— Не знаю. Буду вирішувати це питання. Імовірніше, залишуся. Певно, буде якийсь суд, якщо притягнуть. Намагатимуся якось апелювати, щось робити.

— Колись у тебе будуть діти. Якщо вони запитають, що ти робив під час російсько-української війни, що ти відповідатимеш?

— Я буду готовий сказати їм правду.

— Якого майбутнього ти хотів би для своїх дітей?

— Кожен батько хоче для своїх дітей кращого. Хочу мирного майбутнього в легітимній державі.

— У якій?

— В Україні.

— Що ти сказав би мобілізованим з «л/днр»?

— Сказав би, щоб вони припинили все це, саботували, йшли геть, здавалися, кидали зброю.

— Що ти сказав би українцям?

— Попросити вибачення хотілося б. Конкретно я нічого не зробив, але те, що я там перебував, — це вже дуже погано. Хотілося б попросити вибачення і дочекатися.

*Довідка «7Б» — письмове
підтвердження психіатра
про ознаки психічного
захворювання.

Анна ФРАНК