Поїхати не можна залишитися: чому на Харківщині люди готові жити під постійними обстрілами рф

Деокуповані території Харківщини кацапи наразі обстрілюють з неймовірною жорстокістю.

На лінії зіткнення є села, де зруйнована фактично вся інфраструктура. Там немає світла, газу і зв’язку, тому більшість місцевих жителів уже виїхали самостійно або з допомогою волонтерів.

Але як не дивно, під шаленими обстрілами й досі проживає чимало сміливців, які не хочуть покидати свої підвали навіть під загрозою вірної смерті.

Серед них є й родини з дітьми, тому в Харківській ОВА все частіше обговорюють варіанти їхньої примусової евакуації у більш безпечні місця.

Так не діставайся ж нікому!

Москалів важко назвати людьми. Можливо, ми маємо справу з особливим цивілізаційним підвидом, що з’явився у результаті радянських експериментів над людською психікою і руйнівним впливом на мозок кремлівської пропаганди.

Втім, хай там як, результат цих селекціонерів вражає своєю унікальністю, оскільки у живій природі важко знайти тваринний підвид, який міг би з цими особинами конкурувати по лінії звірства.

Ось військова статистика втрат лише за одну добу квітня, зібрана Харківською ОВА.

«Напередодні ввечері загарбники завдали авіаційного удару по місту Вовчанськ. Пошкоджено два житлові будинки, господарчі споруди та ринок. Сталася масштабна пожежа, горіло близько 60 торгових павільйонів. Зазнали поранень подружжя 68 та 54 років. Допомогу їм надали на місці. Інформація щодо кількості постраждалих уточнюється. У селі Петропавлівка Куп’янського району внаслідок ворожих обстрілів пошкоджено щонайменше п’ять житлових будинків, поранення отримала 18-річна дівчина. Її госпіталізували в стані середньої тяжкості. Впродовж минулої доби окупанти продовжували масовано обстрілювати цивільну інфраструктуру та мирне населення Харківського, Чугуївського та Куп’янського районів».

І ось так щодня. Рашисти не можуть змиритися з тим, що у вересні минулого року змушені були тікати з окупованих територій, тому наразі нищать їх з особливою жорстокістю. Особливо потерпає сьогодні від російського геноциду Дворічанська територіальна громада Куп’янського району. Тут уже звільнили 27 населених пунктів, але ще 28 перебуває в окупації по інший берег річки Оскіл. Цю частину регіону нещадно покривають вогнем.

«Уся територія громади — у зоні активних бойових дій, — повідомила начальниця Дворічанської селищної військової адміністрації Галина Турбаба. — Дворічну стирають із лиця землі. Це не просто вираз, не фігура мовлення, а дійсний стан справ, оскільки стріляють хаотично. Ми сьогодні вважаємо, що 70 відсотків будинків у нас вже зруйновано. Ця цифра, ймовірно, ще й замала»

Через постійні обстріли, порахувати всю понівечену інфраструктуру практично неможливо, але вже відомо, що росіяни знищили вісім адмінбудівель, дві лікарні, п’ять закладів освіти, спортшколу, стадіон, музей, а також комунальне і чимало сільськогосподарських підприємств. Здавалося б, з цієї території треба тікати якнайшвидше, адже шанс вижити тут досить примарний. Але у Дворічній і досі залишається близько 120 осіб.

Назвати точне число пані Галина не може, оскільки постійні обстріли заважають вести статистику. Ці люди переважно живуть у підвалах, переміщуючись з одного кінця селища в інший.

У Дворічній давно не працює жодна установа, зачинені магазини, банки, пошта, аптеки, немає світла і газу. Воду, хліб та засоби гігієни завозять періодично волонтери, ризикуючи власним життям.

У сусідньому селі на всю громаду працює один екіпаж медичної допомоги, але оскільки у селищі відсутній зв’язок, викликати лікаря практично неможливо. У разі поранення доведеться самостійно шукати транспорт і їхати під нескінченним вогняним градом. Який сенс залишатися тут далі, сказати важко, але люди настільки прикипіли до рідної землі, що не бажають її покинути навіть під загрозою смерті.

Добровільні сталкери

Свою відмову виїхати у безпечне місце жителі прикордонних сіл часто пояснюють тим, що у них «на руках» лишаються батьки-інваліди. Мовляв, куди ми вирушимо з таким «доважком». Але наразі це вже не проблема. Скажімо, днями волонтери вивезли з небезпечних територій групу маломобільних громадян, які сьогодні вже не потерпають від постійних вибухів.

«Людей доправили до пансіонатів Житомирщини, де їм зможуть надавати всю необхідну медичну допомогу, забезпечать гуманітарною допомогою та грошовими виплатами, — повідомив начальник Харківської ОВА Олег Синєгубов. — Попри дощ та складні погодні умови наші волонтери допомагали евакуйованим розміститися у потягах. Ми також щиро вдячні керівництву Житомирської ОВА за цю підтримку».

Групу маломобільних літніх людей із Харкова відправили
до пансіонатів Житомирщини.
Фото пресслужби ХОВА.

До останнього тримався рідних стін і житель прикордонного села Лук’янці Липецької громади Узохо Оненіч.

«Незважаючи на постійні ворожі обстріли та небезпеку для чоти­рьох дітей, він тривалий час відмовлявся покидати дім та залишити господарство, — каже директор департаменту цивільного захисту ХОВА Іван Сокол. — Шляхом щоденних візитів та вмовлянь нам таки вдалося переконати чоловіка пере­їхати з родиною до безпечного місця».

Віднедавна сім’я проживає в одному із сіл Нововодолазької громади, де їм виділили окремий будинок. За словами чоловіка, прийняли їх гостинно. Дітей забезпечили всім необхідним, а для нього підшукують роботу. «Головне ж, що тут безпечніше і не чути вибу­хів», — каже він.

Іноді історії з переселенням доходять до повного абсурду. Це коли люди відмовляються полишати ті прикордонні села, яких через обстріли рашистів вже фактично немає. Така доля спіткала і селище Ветеринарне.

До війни тут працювало велике підприємство «Промінь», що вирощувало за сучасними технологіями овочі та фрукти. Окупувавши цей населений пункт, москалі вивезли звідти усе, що змогли, а після звільнення розбомбили всю інфраструктуру. Місцеві жителі звідти давно виїхали, окрім вісімнадцяти осіб, які й далі тримаються своїх розстріляних домівок.

Пояснити причину їх­ньої впертості досить складно, адже, на відміну від перших місяців війни, сьогодні тікати світ за очі їм точно не доведеться. Звісно, п’ятизіркові готелі влада не пропонує, але переїзд до тихого місця, де є світло, газова плита і зв’язок, доступний усім, гарантує. Найбільшу кількість мешканців сільських громад області сьогодні приймає Харків.

«Завдяки рішенню уряду ми маємо можливість використовувати гуртожитки закладів вищої освіти, — повідомила у фейсбуці заступниця голови ХОВА Віта Ковальська. — Сьогодні у нас там проживає близько 3 тис. 500 людей. Зарезервовано ще понад тисячу місць, за необхідності можемо збільшити цю цифру до трьох тисяч».

За її словами, у гуртожитках є генератори, холодильники, мікрохвильові печі, пральні машини та постільна білизна. Не виключено, що теперішнім мешканцям студентських «апартаментів» доведеться затриматися тут ще на деякий час, бо швидкої відбудови зруйнованих помешкань влада поки що не обіцяє.

А відтак, за допомоги меценатів у більшості гуртожитків планують провести ремонт. Тобто життя триватиме далі, якщо жителі прифронтових районів оберуть саме його.

П’ять днів на збори

У це важко повірити, але серед громадян, які відмовляються виїжджати, є і родини з дітьми. Саме заради них ХОВА наразі опрацьовує механізм примусової евакуації.

«Я думаю, що найближчими днями ми узгодимо весь ланцюг відповідальних на кожному етапі, — розповідає начальник Куп’янської районної військової адміністрації Андрій Канашевич. — Це для нас дуже важливо. Йдеться про Вільхуватську, Дворічанську й Петропавлівську громади. Не виключена примусова евакуація і з Кіндрашівської. Механізм узгодять найближчими днями».

За його словами, складність проблеми полягає у самому процесі евакуації, адже представники влади не можуть приїхати, схопити і закинути дитину в машину. На це потрібна згода батьків, які мусять разом із нею виїжджати у безпечні місця.

Сьогодні чиновники, поліція та волонтери вмовляють їх зробити це добровільно, повідомляючи заодно про постанову Кабміну, яка дозволяє примусову евакуацію. На збори їм дається від трьох до п’яти днів, щоб могли спокійно зібрати речі. Але в реальності все набагато складніше.

«Як тільки люди виявляють бажання (навіть якщо йдеться про одну особу), ми одразу викликаємо евакуатор, — каже Галина Турбаба. — Проте були випадки, коли й після попередньої згоди вони відмовляються їхати. Тобто евакуатори прибули, а люди кажуть, що передумали».

Після того як із Куп’янщини люди масово виїхали у безпечні місця, в районі залишилося близько п’яти тисяч дітей. Робота з незговірливими батьками принесла певні результати, тому ця кількість поступово зменшилася у чотири рази.

Але й сьогодні у Вільхуватській громаді мешкає дев’ятеро дітлахів, у Дворічанській — 82, у Петропавлівській — 16. Є також село, де проживає лише одна родина з двома дітьми. Ці населені пункти зараз перебувають під постійним обстрілом, а коли розпочнеться контрнаступ, життя і поготів стане нестерпним.

«На жаль, залишатися там вкрай небезпечно, — вважає пані Галина. — І небезпечно — це ще м’яко сказано. Постріли там фактично не вщухають».

На щастя, більшість батьків усвідомили ризики, тому погоджуються на переїзд. Не так давно група дітей у супроводі дорослих вирушила на Рівненщину. Усіх розмістили у місцевому санаторному закладі. Для них передбачене повноцінне харчування, реабілітаційні заходи, психологічна підтримка, медичне обстеження, а також повний спектр соціальних послуг, які надає держава.

Від’їжджаючи на захід України з онучкою, жителька Куп’янської громади Світлана Гніда розповіла, що вдома у неї залишилася сім’я. Втім тривога за життя дівчинки змусила спакувати речі.

«Ми дуже вдячні за допомогу обласній та Куп’янській військовим адміністраціям, — повідомила вона. — Після евакуації нашу групу зустріли у Харкові, поселили, нагодували обідом, забезпечили всім необхідним. Усе організовано, спокійно і професійно. Звісно, діти трішки втомилися, але ніч була тихою, вдалося відпочити. Зараз — знову в дорогу. Ми знаємо, куди їдемо, нам все розповіли. Постійно тримаємо зв’язок із представниками нашої громади. Всім хочеться скоріше повернутися, але поки що потрібно потерпіти. Заради дітей. Усе буде добре».