Для посередностей не знаходив доброго слова. Міфи і правда про генія українського поетичного кіно Сергія Параджанова

Народжений у Грузії, він упокоївся у Вірменії. А свій талант Сергій Параджанов присвятив Україні, серцем і душею завжди був з нами.

Його славний на весь світ фільм «Тіні забутих предків» у 1965—67 роках зібрав небувалий урожай міжнародних нагород, про які сам режисер нерідко довідувався лише за кілька років в срср.

І то — не через власну байдужість до слави: медалі, призи та дипломи осідали в москві; звідти до Києва надходили тільки «тривожні сигнали» про «націоналістичність» кіно за твором Михайла Коцюбинського.

Не дізнався і про офіційне визнання своєї творчості в Україні.

Як це сталося з багатьма іншими патріотами, влада суща визнала його лише посмертно. У рік відходу кінорежисера у засвіти — 1990-го — Параджанову присвоїли почесне звання народного артиста, у 1991-му — Державну премію України ім. Т. Шевченка (разом з оператором Юрієм Іллєнком, актрисою Ларисою Кадочниковою, художником Георгієм Якутовичем — хвала Богу, за їхнього життя).

Як розмовляв із Петром Шелестом

Усім відомо, що на прем’єрі «Тіней…» у київському кінотеатрі «Україна» у вересні 1965 року з протестом проти переслідування й арештів української інтелігенції виступили Іван Дзюба, В’ячеслав Чорновіл та Василь Стус.

На знак підтримки протестувальників глядачі встали зі своїх місць. Це не могло не вплинути на подальшу долю Сергія Параджанова.

Від початку праці над «Тінями…» почалася реалізація величезного потенціалу таланту Сергія Параджанова. До режисера доєдналися письменник Іван Чендей, оператор Юрій Іллєнко, художник Георгій Якутович, композитор Мирослав Скорик, актори Іван Миколайчук та Лариса Кадочникова, консультант із фольклору та етнографії, живописець Федір Манайло. Та, мабуть, визначальним чинником стала сама Гуцульщина з її людьми, що нікого і нічого не зображували, а просто були самі собою.

Фільм не одразу потрапив на «великий екран» через різні зауваги і закиди з боку кіноначальства, аж до згаданої прем’єри у 1965-му. Скажімо, керівники кіностудії імені Олександра Довженка як апологети посередності щиро вважали, що якби Параджанов не «видрючувався», то робив би прості, якісні, «прохідні» фільми, і кожен з учасників цього банального процесу отримував би свою частку від держави.

А він жадав, щоб його терпіли і навіть цінували за вибрики, як свого часу цінували Малевича, Врубеля, Сальвадора Далі. І коли стикався з нерозумінням та ворожістю, навіть у випадку звичайної байдужості — вигадливо, різноманітно, але завжди щиро ображався. Ці почуття виливалися у протест.

Тривалий час (за влади Петра Шелеста) кіношне начальство його не кривдило, партійне — терпіло, КДБ пильно стежив, як за усіма. Аж тільки коли хтось «настукав», його викликали — і не до інструктора чи зав. сектору, а до самого Шелеста! Як це було, розповідають по-різному, але завжди згадують проміжний «хепі-енд» — щасливий фінал, хоч і тимчасовий.

«Готувався Сергій Йосипович іти у грізну тоді установу не без душевного трепету, готовий до найгіршого», — писав Леонід Череватенко («Сергій Параджанов. Злет, трагедія, вічність». К., 1994). — А вийшов із ЦК задоволений — мало не задушевним приятелем першого секретаря. Це було як чудо.

«Що ти утнув там? — А нічого, — відповідав він з удаваною байдужістю. — Він мене зустрів набурмосений, запитав: «Ви з чим до мене прийшли?». А я йому: «З ніжністю. Вам же нудно сидіти в цьому великому і порожньому кабінеті, і я хочу вам добре слово сказати»...

Ще кажуть, ніби, розповідаючи про це, Параджанов плакав, зворушений, що у тій суворій установі він зустрів не погрози, а співчуття. Своїм артистизмом прихиляв до себе навіть супротивників. «Зняти обмеження. Дати можливість працювати», — наказав Шелест.

Геніями величав яскравих творців

Сергій Параджанов.

Та за всіх цих умов чекали від митців не новаторства, не пошуків і втілення нових форм і сенсів, а пристосування до офіційної концепції «соціалістичного реалізму».

Параджанова, як інших яскравих режисерів, прагнули запхати до «прокрустового ложа» цього сірого соцреалізму. Парадокс полягав ще й у тому, що митцям доводилося виправдовуватися, доводячи, ніби вони працюють саме у цих рамках, дозволяючи собі деяку метафоричну барвистість, етнографізм, психологізм. Власне, звідси й виник термін «Українське поетичне кіно».

Сергій Параджанов з однодумцями переросли попередників, невимушено вийшовши за рамки дозволеного.

Кінорежисер — син антиквара — розумівся на красивих речах і знав їхню справжню ціну. В його особі зустрілися якості, що, здавалося б, не поєднуються. Любив здобувати, але ще більше — дарувати друзям, а часом — ледве знайомим. Тому він то розкошував, то голодував. Жив «часом з квасом, а порою з водою». Суперечливість його особистості сприяла міфологізації Сергія Параджанова у спогадах сучасників.

Усебічність, суперечливість, власне — синкретичну широчінь митця бачимо в його професійності, яку неможливо відокремити від захоплень. Крім режисури — малюванням, акторством, утопічним фантазуванням, друзями.

Це і є синкретизм, або поєднання того, що не поєднується за звичайних умов (чи у пересічних особах). Винахідливі, дотепні, шаржовані, веселі й трагічні малюнки і колажі, підписані характерною ренесансною монограмою «СП», створені на волі й в ув’язненні, особливо виразно підкреслюють його індивідуальність — як один з актів неповторного «Театру Параджанова», як частина його правдивого міфу.

«Сергій нічого не вигадував, а просто так мислив. Тим, хто йому не вірив, сумно казав: «Знаєш, за що я тебе не люблю? З тобою нецікаво!» — читаємо у книзі приятеля Параджанова, режисера Олександра Муратова «Розчахнута брама», виданій 2005 року.

А хто не розумів, тим ще додавав — мовляв, якби всі його розуміли, то який би з нього був геній... У цьому, на думку автора спогадів, не було зверхності, бо Параджанов завжди величав геніями всіх яскравих творців. Для посередностей не знаходив доброго слова.

За скрути повторював Шевченкове «Борітеся — поборете!»

У червні 1968 року вийшла сумнозвісна постанова ЦК Компартії України «Про серйозні недоліки в організації виробництва кінофільмів на Київській кіностудії ім. О. Довженка», яка зупиняла розвиток українського «поетичного кіно».

Перед тим, із 1965-го, разом із відомими діячами культури і науки (зокрема, Платоном Майбородою, Ліною Костенко, Іваном Драчем) Сергій Параджанов звертався до вищого партійного і державного керівництва з вимогою припинити утиски свободи творчості й політичні репресії. Уникаючи арешту, виїхав до Вірменії.

Після повернення до Києва, у березні 1973 року, його заарештували і за рік, у 1974-му — судили. Про цей ганебний «процес» є чимало спогадів, які підтверджують: свідчити проти нього відмовлялися.

І довести якусь конкретну провину, навіть за тодішнім нелюдським законодавством, було неможливо, хоча звинувачували одразу в націоналізмі, перекупництві ще й гомосексуалізмі (?!). Та Параджанов в емоційному епатажному запалі сам себе обмовив!

Не зміг допомогти й молоденький адвокат, якого звали Тарас Григорович, на прізвище Ше-й-ко (свідомий вибір підсудного, якщо згадати, що Параджанов був асистентом свого вчителя, режисера Ігоря Савченка, у фільмі «Тарас Шевченко»). На суді його підзахисний вигукував: «Так, я винен хоча б у тому, що стою тут перед вами!».

Відомий прийом спростування — доведення до абсурду. Та абсурдною була вся радянська система, і це виявилося тільки на руку обвинуваченню... Схожої думки дотримується й очевидець цих подій Олександр Муратов: «Обвинувачення ґрунтувалося лише на плітках, більшість яких розповідав сам Параджанов. Та це був не більш ніж епатаж, до якого він був дуже схильний».

Так само щодо трансгендерності: Параджанов прикидався, просто дражнив публіку. Бо насправді цінував жіночу красу, віддано любив дружину Світлану і сина Сурена. Бо був добрим і щирим, але водночас захоплювався, як сьогодні кажемо, «рольовими іграми». Адже це теж немале мистецтво.

Слідчий у цій справі згодом розповів: коли Параджанова допитували ще у СІЗО, той передав через адвоката кілька аркушиків. Наступного разу допитуваний пояснив, нібито таким чином передав «на волю» сценарій майбутнього фільму, за який у Голлівуді обіцяли мільйон доларів. Лише три аркуші. На першому намалював кайданки — це арешт; на другому — ґрати, тобто тюрма; на третьому — зелений листочок, воля... Знущальна дотепність!

Про особливий, парадоксальний гумор Параджанова досі ходять легенди. Знявши слухавку, відповідав: «Говоріть, вас підслуховують». А побачивши на порозі гостя у червоному і чорному вбранні, сплескував руками, вигукуючи: «Стендаль!» — натякаючи на роман «Червоне і чорне».

... Вирок був жорстоким: п’ять років колонії суворого режиму. Так намагалися зламати. Утім творчо працював навіть в ув’язненні. Малював і вчив інших. Організував навіть художній гурток з в’язнів...

Його звільнення вимагали митці зі світовими іменами: Франсуа Трюффо, Жан Годар, Федеріко Фелліні, Лукіно Вісконті, Роберто Росселіні, Мікеланджело Антоніоні. Французький письменник, комуніст і лауреат Ленінської премії Луї Арагон звернувся навіть особисто до Леоніда Брежнєва — привселюдно, з урядової ложі театру.

Навіть після звільнення, 30 грудня 1977-го, Сергія Параджанова боялися: заборонили жити в Україні. І він оселився у Тбілісі. І там аж до самої т. зв. Перебудови його утискали радянські репресивні органи.

 «Себе він називав — після всього пережитого — продуктом, експонатом, емблемою і навіть провокатором Перебудови», — читаємо у Леоніда Череватенка.

У 1988 році в Києві презентував фільм «Ашик-Керіб», поїздивши уже трохи по світу. Бездоганний смак, викличні вчинки, той самий парадоксальний гіркий гумор з миттєвою реакцією.

Ті, що колись називали режисера «збоченцем, справедливо засудженим радянським судом», того вечора йому аплодували. Від Сергія Параджанова ми тоді почули: «Сьогодні я експонат радянської влади».

Як згадував Леонід Череватенко, за скрути та у смутку Сергій Параджанов повторював слова нашого національного пророка Тараса Шевченка: «Борітеся — поборете!»

Андрій ТОПАЧЕВСЬКИЙ,
лауреат премії імені В’ячеслава Чорновола,заслужений діяч мистецтв України