Історик політичного терору і відродження. In Memoriam народженого в Києві Cергія Білоконя

Сумна новина прилетіла напередодні Великодня ­­з-за океану: 14 квітня на лікуванні у США помер визначний український історик і джерелознавець, доктор історичних наук, дійсний член Української вільної академії наук у США і почесний академік АН вищої школи України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Сергій Іванович Білокінь.

Майбутній учений народився 1 липня 1948 року в Києві, у родині відомого вченого-ботаніка Івана Білоконя. Міг би обрати відносно безпечну кар’єру «природничника».

Але ще в підлітковому віці зблизився з колом тих «шістдесятників» та провідних українських діячів старшого покоління, яке відіграло центральну роль у короткотривалій «відлизі» 1960-х.

Коли почалися нові суворі приморозки й нова хвиля гонінь на «український буржуазний націоналізм» у 1970-х­,­­ саме на цих людей комуністична окупаційна влада обрушила масові арешти й переслідування.

Тому після закінчення в 1971 р. історичного факультету КДУ імені Т. Г. Шевченка шлях у науку перед талановитим юнаком в Україні було закрито.

Врешті-решт він спромігся захистити в 1978 р. в Москві дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук на нейтральну з політичного погляду тему «Предмет і завдання літературознавчого дослідження» (1978), а потому довго не міг знайти в Києві роботи за фахом.

Лише з другої половини 1980-х Сергій Білокінь здобуває можливість легально звернутися до своєї головної теми: історії політичного терору в СРСР і життєпису провідних постатей українського відродження 1920-х.

Він не тільки здобуває заборонене донедавна знання, а й ділиться ним: його публічні лекції про Миколу Зерова, Георгія Нарбута, Михайла Бойчука та інших знищених системою письменників, митців, діячів Церкви та науковців збирають повні аудиторії слухачів.

Саме тоді й почалося наше знайомство. Хоч сьогодні вже не можу з певністю пригадати, де саме це сталося: чи на одному з вечорів у Спілці письменників, чи в тихій ірпінській оселі унікального поліглота й ерудита, учня репресованого Миколи Зерова і довголітнього в’язня заполярної Інти, перекладача з 30 мов Григорія Кочура...

Звернення до «білих плям вітчизняної історії» (вживаний тоді евфемізм на означення того, що доречніше було б назвати «кривавими плямами») навіть за часів «ранньої перестройки» не було простим і безпечним: у 1987 р. спроба історика опублікувати в «Літературній Україні» статтю про постать «забороненого» Михайла Грушевського наражається на грізний окрик самого гауляйтера України Володимира Щербицького.

Зі здобуттям Україною Незалежності дослідницька та просвітницька робота Сергія Білоконя розгортається особливо активно. Він вводить в обіг десятки й сотні архівних документів першорядної ваги, упорядковує і видає історичні та археографічні збірники, пише кіносценарії, спогади про тих, із ким йому пощастило спілкуватися особисто, статті для періодичних видань.

Колись він подзвонив мені, щоб повідомити: працюючи в архіві СБУ, він розшукав протоколи допитів мого діда, біохіміка Максима Федотовича Гулого, якого викликали в 1937-му до НКВД, намагаючись «вибити» свідчення на його колег. Сергій Іванович підтвердив те, що оповідав мені й сам дідусь: попри погрози, той поводився бездоганно гідно й нікого не обмовив. На жаль, на той час таке траплялося нечасто...

Дослідження практики репресій лягають в основу фундаментальної монографії С. І. Білоконя «Масовий терор як засіб державного управління в СРСР» (1999).

У ній на підставі численних архівних документів ВЧК–ГПУ–НКВД–КГБ учений переконливо довів: терор був не якимось тимчасовим «відхиленням від ленінської політики» (як твердили історики комуністичного вишколу), а самою суттю державної системи СРСР, без якої вона не могла існувати.

На підставі монографії було захищено докторську дисертацію вченого (2000). Ця праця з огляду на її велике наукове і суспільно-політичне значення була вшанована Національною премією України імені Тараса Шевченка (2002).

Протягом останніх років Сергій Іванович здійснив багато важливих дослідницьких проєктів на базі очолюваного ним Центру культурологічних студій Інституту історії України НАН. У 2012 р. його було обрано почесним професором Києво-Могилянської академії. Науковій книгозбірні НаУКМА С. І. Білокінь ще за життя почав передавати свою унікальну бібліотеку старої україніки та зібрання архівних документів.

Їх Сергій Іванович почав збирати тоді, коли вмирали останні нащадки викошених репресіями славних українських родів, яким нікому більше було передати свої книжкові й архівні скарби.

Щоб дати уявлення про масштаби й вагу цієї колекції, скажу лише, що в ній були повні комплекти всіх головних українських журналів (часто відсутні навіть у фондах Бібліотеки Вернадського) і автографи майже всіх гетьманів України.

Учений брав активну участь у науково-громадському житті. У 1990 році він створив і очолив Київське наукове товариство імені Петра Могили – чи не першу в тодішній УРСР незалежну дослідницьку організацію нового типу, яка на певний час зуміла відродити видання журналу «Наше минуле» під знаменитою нарбутівською обкладинкою.

Я був не лише свідком, а й безпосереднім участиком діяльності КНТПМ – бо разом із культурологом Олександром Гриценком допомагав Сергію Івановичу його створювати, а як депутат першої демократичної Київради – забезпечив ще й реєстрацію наукового товариства міськвиконкомом.

Дещо пізніше як голова Всеукраїнського братства Андрія Первозваного Сергій Білокінь відіграв помітну роль у відродженні незалежної автокефальної Православної церкви України.

Знов-таки, я був близьким свідком цієї роботи, бо разом із Сергієм Івановичем був серед тих, хто готували влітку 1992-го об’єднавчий собор, внаслідок якого на основі УАПЦ та «філаретівської» УПЦ постала УПЦ КП.

Тільки неймовірна нерішучість і нефаховість вищого державного керівництва дозволили тоді Володимиру (Сабодану) прибути з Москви й заволодіти Лаврою, на яку він не мав жодного юридичного права, – і закласти основу тих тяжких проблем з українською церковною філією ФСБ, які наша держава повинна вирішувати досі, платячи за це високу ціну.

Сергій Іванович, попри свою далеку від жодного марнославства вдачу типового кабінетного вченого з лагідним тихим голосом, дочекався наукового визнання. Його було обрано дійсним членом УВАН у США (2006) та почесним академіком АН вищої школи України (2007).

У 2007 р. указом президента В. Ющенка його було вшановано званням «Заслужений діяч науки і техніки України». Проте, будучи де-факто одним із найвизначніших українських істориків нашого часу, до НАН України він і не намагався балотуватися, розуміючи, що аж донедавна у відділенні історії вагомі позиції зберігали ті, хто зробив колись кар’єру на боротьбі з «націоналістичними фальсифікаторами історії».

...За православним переказом, Господь напередодні великих свят забирає до Себе найбільших подвижників. Хочу вірити, що Сергій Іванович Білокінь сьогодні вже має нагоду безпосередньо спілкуватися з тими діячами старої та новітньої України, чию діяльність він прискіпливо вивчав і пам’ять про кого ретельно беріг.

Максим СТРІХА, перший віцепрезидент АН вищої школи України, професор