Зірвати маски: як депутати «зажали» повернути захисникам України 30 тисяч надбавки

Наш трагічний історичний поворот, звісно, змушує аналізувати й збирати пазли всіх антиукраїнських, антинародних політичних і економічних оборудок, котрі відбились жахливим відлунням великої війни.

І ми бачимо, що війна стала можливою, зокрема, й завдяки поведінці вітчизняних політичних еліт, які ніяк не могли визначитись, що будують і чим для них є Україна.

Однак іще жахливіше, що на сьогодні політичний істеблішмент не змінився, а мімікрував під інші форми.

А хтось для себе знайшов під час війни нові джерела збагачення. І коли із закінченням воєнного стану відкриються документи закупівель, імовірно, ми побачимо, що список мільйонерів збільшився.

Ну і, звісно, дуже важливою опорою росіянам під час захоплення та окупації територій став розвиток і розквіт агентурної російської мережі, фінансований представниками політичних горе-еліт.

Переоцінка не-цінностей

Зокрема, депутатська робота в час війни мала призвести до переоцінки цінностей. Звісно, за умови наявності останніх. Певною мірою вона відбулась, як і перегрупування на нові команди.

Відтак в українському парламенті запустився процес зривання масок. Водночас прослідковувалось, що парламент після вигнання російських військ із північних областей різко почав недопрацьовувати.

Порядок денний наповнився законопроєктами, які були або неактуальними, або корупційними. Тобто вже з квітня минулого року в Раді відбулося таке собі масове заспокоєння і повернення до типового стилю роботи — відстоювання своїх класичних інтересів — політичних та бізнесових.

Замість того, щоб максимально сфокусуватися на роботі над «оборонкою» і «міжнародкою», депутати чималою мірою випустили їх з пріоритетів, що підживлює агресію.

Ну і міжпарламентську дипломатію інакше як хаосом не назвеш. Вона від початку не була структурована. Багато хто припинив грати в політику і готовий був стати в перші місяці повномасштабного вторгнення в одну шеренгу, але завжди, як кулуарно стверджують парламентарії, були якісь підніжки одне одному. Піти на поступки не вистачало мудрості жодній політичній команді.

Не береться нашими політиками до уваги, що чиновник високого рівня у демократичній країні, отримуючи омріяний статус і можливість реалізації певних амбіцій, платить за це максимальним звуженням особистого простору та відданою роботою на державу та людей. Кожну дію йому треба оцінювати, виходячи з думки, що приховати надовго нічого не вдасться.

Більшість винесе публічний вирок одразу, і хоч наскільки б емоційним було виправдання — нічого не допоможе.

Депутати оптом і вроздріб

І от як виглядає продемонстрований депутатами намір на кшталт повернути нашим воякам з передової раніше забрані в них 30 тисяч гривень, а потім на сесії виявилось, що грошей немає?

Дії, де навіть інстинкт самозбереження не спрацьовує, не пояснюються з точки зору здорового глузду. Власне, як і те, що за бажання можна було б повернути ці гроші нашим захисникам.

Ця задачка для сумлінного студента-третьокурсника економічного вишу виявилася не по зубах титулованим нардепам і чиновникам.

Отже, коли реєстрували законопроєкт про повернення доплати військовим у розмірі 30 тис. грн, лідер фракції «Слуга народу» Давид Арахамія мав собі клопіт, шукаючи того, хто його зареєструє. Вочевидь, знали наперед, що нічого не повернуть.

А потім треба було когось «зґвалтувати», хто привселюдно відмовив би з формулюванням «немає грошей». Ну не своїх же «слуг» під танки кидати, тому підставили, кого не шкода — депутата з «Голосу». Використали й викинули. Така от міжпарламентська дипломатія.

З того часу, коли з великої політики пішов ексголова «Голосу» Славко Вакарчук, — партії, котра з самого початку почала втрачати суголосся, — політ­сила остаточно стала двоголосою.

Уже є достатньо інформації про те, що частина цієї партії, котра на виборчих перегонах позиціонувала себе найправильнішою і найпатріотичнішою — мовляв, «Геть старих (у сенсі бувалих) політиків!», наразі бігає в офіс президента до його глави Єрмака як на роботу.

То де гроші?

Отже, сказали як відрізали: грошей немає. А коли раніше відмінусовували цю суму загальним обсягом 150 млрд грн, то куди вона пішла? На що?

Наприклад, на зомбоящик-телемарафон на початку його запуску було виділено 500 млн грн, пізніше видатки збільшили до 2 мільярдів. І це в той час, коли його формат давно вимагає змін.

У перші місяці великої війни, можливо, заспокоювання було правильною подачею, але все довкола змінилось на очах, із шаленою швидкістю, тому вимагає адекватного трактування.

Переважна частина населення сьогодні має критичну потребу в найважливіших, життєво необхідних речах і зависла в стані неможливості звести кінці з кінцями. Основний платник податку — середній бізнес — просто виживає, релокація не завжди допомагає.

Діти й школа — ще один окремий виклик. І так нескінченна низка проблем. Тому нам не можна впарювати лише одну «ваніль», коли навколо дьоготь. Треба відчувати навколишню реальність.

Він же очевидний, цей дикий дисонанс між віртуальною реальністю зомбоящика і реальним життям. То, виходить, на теледисонанс космічні суми є, а для тих, хто забезпечує своїми життями нам життя у тилу, — немає?

Якщо зробити навіть поверх­невий аналіз, можна ще накопати напрямків, куди, окрім солодкоголосого телемарафону, пішли ті гроші.

Попри те, що представник НБУ якось переконував журналістів, що ще тоді, коли виплачували ті суми, вони вже йшли в «мінус», мовляв, їх і тоді не було.
А де відповідальність найвищих посадовців?

Адже коли ти театрально і впевнено сідаєш за кермо держави, то народ і тим більше військових не має турбувати, звідки ти братимеш гроші.
Так, є проблема, але не захисники України під час такої важкої війни мають її розгрібати.

А 23% компенсації для олігархічних банків влада знайшла де взяти?

Фінансисти кажуть, що, скажімо, можна було б випустити військові облігації або знайти інші механізми, котрі спрацювали б на користь військових виплат. З іншого боку, можна придумати сотні причин, щоб нічого не робити.

То чого забракло наразі — фаховості, патріотизму, відповідальності? Чи просто не збирались повертати ці доплати нашим захисникам?

До речі, п’ята частина депутатів ВР отримала підозру в дер­жавній зраді, колабораціонізмі та інших суміжних статтях. Щодо них немає вироку і, як ми переконалися, шляхи позбавлення їхніх мандатів доволі тернисті.

Повоєнні недовибори

А тим часом декотрі політики заявляли, що восени 2023 року будуть вибори. І це в той час, коли Херсонщину розносять на друзки. Бахмут і Донецька область у крові тонуть. Запорізька область, Харківщина — під ракетними прицілами орків. Північ України постійно під пресом кацапської атаки...

Тому розмови про осінні ви­бори в такій ситуації — це крамола і повне невідчуття процесів, які відбуваються в дер­жаві.

Адже, з позиції здорового глузду, сьогодні незрозуміло, наскільки держава буде готова до виборів навіть після закінчення воєнного стану. Бо є чимало питань: для кого вибори будуть на звільнених або розгромлених територіях? Як організувати їх і як повернути людей додому? І як, зрештою, їх провести?

І це мають бути вибори і президентські, і парламентські, і місцеві. Бо інакше повоєнна система не спрацює.

Так ми підійшли до теми переходу країни від війни до миру. Чи достатньо для цього провести чергові президентські, парламентські та місцеві вибори? А як щодо післявоєнної люстрації?

Чи порушують у владі питання про перехідне правосуддя? Воно потрібне, особливо в областях, районах, населених пунктах, які найбільше по­страждали від воєнних дій та окупації.

Усю вертикаль, починаючи від органів самоврядування, котре масово сипалося від колабораціонізму, державної зради, викрадень, перефарбовувань, і подекуди ці місцеві князьки досі спокійно живуть собі, ніби чекаючи другого пришестя московитів, — має бути однозначно переглянуто. Й вибори тут не панацея.

Але для того, щоб незабаром настав цей перехід від війни до миру, потрібно максимально підтримувати й забезпечувати наших захисників, а не зрадницьки оббирати, а потім дражнити поверненням віднятих коштів.

Війна врятувала політиків

Війна до певної міри стала рятівним колом і для влади, яку представляє Володимир Зеленський, і загалом для вітчизняного політичного істеблішменту.

Адже на початок 2022-го жодна з політичних сил не могла похвалитися хоч якимись перспективами. Тому зміна повоєнної української політичної кухні — вимога часу. Чи відчувають гравці на шахівниці потребу таких змін?

Об’єктивно: якщо хоч колись вони це сприймали як рятівне коло, то мали зрозуміти, що в подальшому це стане зашморгом на їхній шиї. Вдячність людей потім обернеться ненавистю.

Це моменти, які проходили абсолютно всі лідери націй після воєн. А наша влада з її колаборантськими й корупційними «косяками» — й поготів.

Сьогодні чимало підтримують президента в тому, що він, мовляв, повністю поринув у «міжнародку» та «оборонку», що в принципі належить до його функціональних обов’язків. Але питання почту — як ніколи гостре й актуальне.

Наявні тенденції монополізації, невідчуття в ОП обурення та нерозуміння людей, підозри в агентурній співпраці з агресором — це саме по собі за межею нормальності.

Однак сьогодні в людей немає сили й спроможності давати опір внутрішньому ворогу. Усі заточені на боротьбу проти зовнішнього, і «наші» тим часом дуже добре це використовують.

Водночас зараз найкращий час розібратися, принаймні зі зрадниками. Але і цього робиться мало. Кількість вироків за колабораціонізм та тих, хто «сидить», на тлі кількості людей, які вийшли під застави або втекли під час дії запобіжних заходів з країни, або заплатили гроші та все одно втекли, — неспівмірна.