Живучі наративи агресора про Голодомор: агенти кремля досі у владних кабінетах України

Сьогодні вже добре відомо, що під час масового штучного голоду 1921—1923 років диктатор Ленін з метою вилучення хліба для «голодуючих» росіян знищив 3,5 млн українців.

Диктатор Сталін у 1932—1933 роках під прикриттям хлібозаготівель учинив злочин геноциду та знищив 10,5 млн українців, а в 1946—1947 роках цинічно організував масовий штучний голод, використовуючи «післявоєнні труднощі», та знищив 1,5 млн українців. На мою думку, це далеко не остаточна кількість жертв диктатора Сталіна.

Реальна кількість жертв Голодомору —  близько 16 мільйонів

В архівах Конгресу США, а також у приватних архівах української діаспори зберігаються документи та свідчення, які розкривають масштаби найтяжчого злочину у світі, вчиненого комуністичним режимом.

Так, іще в далекому 1936 році американський психолог Вільям Гантт з університету Джонса Гопкінса, який очолював медичний відділ американської адміністрації допомоги у 1921—1923 рр. та неодноразово відвідував СРСР, у тому числі 1933 року, опублікував своє дослідження та повідомив про 15 мільйонів смертей на основі оцінок радянських службовців комісаріату охорони здоров’я*.

6 березня 1964 р. доктор Гантт офіційним листом підтвердив, що у 1932—1933 роках від голоду та епідемій загинуло 15 мільйонів українців**.

Доказами масового винищення українців диктаторами кремля є також розсекречені документи німецьких*** та італійських**** дипломатів, які в ті часи працювали на теренах московщини. Аналіз їхніх документів свідчить, що у 1932—1933 роках диктатор Сталін знищив від 10 до 16 млн українців.

У листі «Голод» від 22.06.1933 р. С. Ґраденіґо вказує: «Представники уряду визнали, що людські втрати лише в Україні становлять 9 мільйонів душ... я вважаю цю цифру (15-16 мільйонів) точнішою».

Заяви окремих сучасних українських істориків та демографів про померлих 3,5—3,9 млн якихось осіб під час голоду є цинічними та провокативними.

Вперше про померлих від голоду 3,5 млн осіб в Україні заявив радянський історик С. Кульчицький іще в далекому 1989 році, виконуючи завдання комуністичної партії. З того часу цю цифру використовує п’ята колона в науці. Саме тому громадськість повинна жорстко реагувати на дії кремлівської колони.

Неможливо побудувати вільну та незалежну Україну без заборони московських пропагандистів. У мене особисто постає таке питання: чому в Україні до цього часу не прийнято Закон про притягнення до кримінальної відповідальності осіб, які не визнають чи заперечують під різними приводами геноцид українців, учинений у ХХ столітті.

Автобіографічні докази

Моя родина, як і мільйони українських родин, стала жертвою комуністичного режиму. Я хотів би дещо розповісти про ті страшні часи, щоб ніколи таке більше не могло повторитись на українській землі. Я — українець, батьки мої теж українці.

Але народився я в 1949 році на півночі Архангельської області, далеко від України, у місцях заслання моїх батьків та родичів. Про те, що мої батьки були заслані у 1930 році на північ комуністичним режимом із політичних мотивів, я дізнався лише тоді, коли мені вже було 19 років, і ми жили в Україні, та й то випадково. Каторгу вони пережили, а страх залишився.

 Мої батьки проживали в селі Лехнівка Березанського району Київської області. Мого дідуся звали Павло Петренко, він 1895 року народження. Бабуся — Оксана Кузьмівна (у дівоцтві — Діденко).

У страшному 1930 році, коли ламали хребет українським хліборобам, моїх дідуся, бабусю, мою матір Ларису (їй тоді було 9 років), тіток Олю (11 років) і Галю (3 роки) кинули в товарні вагони й повезли на північ росії. Навіть не знаю, скільки часу давали на збори, та й що вони могли взяти цінного? Тільки трохи харчів і ще теплий одяг, більшість якого тут же, на станції завантаження, відібрали.

 Їхали довго, повільно, залишаючи на небагатьох зупинках померлих від холоду, голоду та хвороб українців. Здебільшого це були діти. Виїхали восени, а приїхали на північ у люті морози. Привезли й вивантажили моїх рідних в Архангельській області, біля села Плесецьк.

Напевно, всі чули про космодром Плесецьк, найбільший на території росії, але мало хто знає, на чиїх кістках він постав. Людей тієї зими загинуло дуже багато. Викинули в глухий ліс, у мороз, у сніг по шию.

В цих нелюдських умовах треба було нашвидкуруч збудувати собі сяке-таке помешкання (це були складені з соснових гілляк хижі, щось на кшталт індіанських вігвамів), щоб далі працювати на лісоповалі й спокутувати свою «провину» перед пролетарською державою. А «провинились» ми тільки тим, що хотіли працювати на своїй землі, а не йти в колгоспи, тобто концтабори.

 На лісоповал щоранку виганяли всіх. На нарах залишалися лише грудні діти та повзунки. Дітей, які падали з нар, поїдали лисиці та інші звірі, що вільно заходили до хиж. Непоодинокими були випадки, коли, повернувшись з роботи, нещасні батьки замість дітей знаходили лише невелику купку кісток. На дорослих теж чекала лиха доля. До весни мало хто дожив.

 Нелюдські умови та постійний страх впливали не лише на фізичний стан людини. Змінювалася і її психологія, люди ставали рабами. Так, після смерті тирана Сталіна було чутно невдоволення місцевих, що мовляв, Микита Хрущов — керівник поганий, бо нікого не розстрілює і не саджає до в’язниць, порядку немає. Не як при Сталіні — от тоді був порядок. Так їм хотілось, щоб і далі когось розстрілювали.

Це приклад, до якої міри деформувалися людська мораль і світосприйняття. Це «великий здобуток» сталінського режиму! Саме на цьо­му тримається сьогодні кремль та його ідеологічна складова.

У 1957 році ми поверталися в Україну. Їхали так само у товарному вагоні, разом із коровою, але були щасливі, що вижили.

Живучі наративи агресора

Все більше віддаляється від нас ХХ століття — все менше залишається живих свідків тих страшних часів. Людська пам’ять також не вічна. Водночас, незважаючи на всі старання московитів та їхніх прихильників в Україні, сфальсифікувати правдиву історію їм не вдасться.

Українці зрозуміли, що за Українську державу та національні цінності потрібно боротися щодня. Доказом є те, що збільшується кількість документальних матеріалів про злочини, вчинені диктаторами комуністичного режиму, відкриваються архіви — і правда виходить назовні, її вже не зупинити.

 Історичні розвідки на тему страшних та жорстоких масових депортацій українців, які окремі українські науковці цинічно та глумливо називають «розкуркулюванням», є ганьбою. П’ята колона в Україні сьогодні активно намагається зберегти російські наративи, і зрозуміло чому.

Диктатор Сталін використав цей термін з метою повного фізичного знищення всього прошарку незалежних та заможних українських хліборобів (а не якихось «селян»), які складали основу національно-визвольного руху та боролися за створення своєї незалежної дер­жави. Тому причина їх фізичного винищення була саме в цьому.

Українські історики на службі в п’ятої колони?

Боротьба за незалежність України триває не лише на лінії фронту, а й у гуманітарній царині. В діаспорі добре розуміють, що п’яту колону в Україні очолюють історики Геннадій Боряк, Станіслав Кульчицький і Людмила Гриневич, які є працівниками Інституту історії НАН України.

Саме ці особи утримують радянські наративи в історичній науці, працюють на кремлівських пропагандистів та є контролерами наукового середовища, не допускаючи відкриття історичної правди про масові вбивства українців.

Сподіваюся, що російсько-українська війна, на якій віддають життя найкращі сини та доньки України, допоможе українським ученим зрозуміти їхні обов’язки та написати правдиву історію України, а українська влада має збагнути, що війну виграємо на полі бою тоді, коли ми переможемо у війні за українську свідомість у школах та університетах.

24 серпня 1991 року Україна стала незалежною державою з неподільною та недоторканною територією, на якій чинними є Конституція та закони України. У 2006 році було ухвалено Закон України «Про Голодомор 1932—1933 років в Україні». У статті 1 вказано, що «Голодомор 1932—1933 років в Україні є геноцидом українського народу».

Пройшло вже понад 30 років, а українці та світове товариство до цього часу чекають відповіді на такі запитання: за що знищували українців та яку кількість було знищено диктаторами Леніним та Сталіним? А також чому в Україні не розслідують злочини комуністичного тоталітарного режиму?

А відповідь на ці запитання в тому, що в той час, коли демократичний світ вшановує 90-ті роковини пам’яті українців, знищених у 1932—1933 рр., міністр культури Олександр Ткаченко надає вказівку знищувати бігборди, які розмістили громадські організації з метою вшанування жертв геноциду.

А голова Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович замість того, щоб на весь світ розповідати про злочини кремля, займається політичними переслідуваннями українських учених за дослідження геноциду українців та ще й безсоромно дає інтерв’ю про те, що знищить їм репутації.

Для мене особисто та українців Америки нарешті зрозуміло, що у владні кабінети України пролізли агенти кремля. Українське суспільство та діаспора повинні не тільки спостерігати за цими процесами, а й активно впливати на них, захищаючи Українську державу!  Слава Україні та її Героям!

* Gantt W. H. A Medical Review of Soviet Russia: Results of the First Five-Year Plan. British Medical Journal. Vol. 2. No. 3939. 4 July 1936. P. 19–22
** Див. лист у додатку Sawka J. American Psychiatrist: Fifteen Million Dies in Thirties’ Famine. Ukrainian Quarterly. Vol. 38. No. 1. Spring 1982. P. 65
*** Голодомор в Україні 1932—1933 років за документами Політичного архіву Міністерства закордонних справ Федеративної Республіки Німеччина/упоряд., вступна стаття, пер. з нім. А.І. Кудряченка. Київ: НІСД, 2008. С. 130
**** Листи з Харкова. Голод в Україні та на Північному Кавказі в повідомленнях італійських дипломатів 1932—1933 роки / упоряд. Андреа Ґраціозі. Харків: Фоліо, 2007. С. 158-159, 173-174

Павло МАКОВСЬКИ, голова Асоціації вихідців з України
(США, штат Нью-Йорк)