«Небо» з приставкою «мирне». Успішні харківські ресторатори годують гарячими обідами тисячі земляків

У кожного на цій війні є своє місце. Іноді здається, що воно знаходить тебе саме з урахуванням твоєї потрібності в умовах, схожих на похідну від пекла.

«З вікна було видно, як накривають Салтівку нескінченні прильоти, — описав точку своєї першої «дислокації» в інтерв’ю Харківському пресклубу колишній власник ресторану «Небо», а нині співзасновник благодійного фонду зі схожою назвою Станіслав Любимський. — Я докурив цигарку — і на кухню. Роботи непочатий край. Вже через тиждень наші обсяги зросли з 200 порцій гарячих обідів до 5 тисяч на день. То були, звісно, не ексклюзивні страви, а їжа, яка давала нашим захисникам силу».

Організувати під постійними прильотами простір, де люди не вмирають з голоду, дуже непросто. Поруч щось без кінця вибухає, а в магазинах якщо не порожньо, то неодмінно дорого.

Працівники фонду «Мирне небо» вже мають у такій справі безцінний досвід, тому їхні кухні, окрім Харкова, одразу запрацювали в деокупованих Ізюмі, Куп’янську і Боровій.

Як тільки лінія фронту відсунеться далі, вони поїдуть годувати інші звільнені села. Там люди давно забули смак гарячої юшки.

«Ми на котлети чистили пельмені»

— Станіславе, фактично всі харківські волонтери свою розповідь про перші дні війни розпочинають однією і тією ж фразою: «Я відправив родину у безпечне місце і пішов до ТрО». А що скажете ви?

— Я відправив родину у безпечне місце і пішов до ТрО. Там у мене запитали, хто я за фахом. «Ресторатор», — кажу. «От іди і готуй хлопцям їжу», — відповіли мені. Але як? У перші дні війни у місті був повний колапс. Стояв величезний потік машин на виїзд. Навколо пересувалися групи військових зі зброєю, і було незрозуміло, хто це — наша ТрО чи ворожі ДРГ. Черги в магазинах — неймовірні, але там уже особливо нічого немає.

Вакуум розуміння ситуації. Повний тупик. Утім почали вмикатися внутрішня реакція та адреналін. Тож, розуміючи, що проблема з харчуванням виникне дуже швидко, я поїхав до свого ресторану на Салтівці. Там у нас були також піцерія і фабрика кухні із запасом продуктів на 2-3 мільйони гривень. Починати було з чим.

Того ж дня зателефонував усім своїм кухарям та робітникам. Із 150 осіб відгукнувся один. Він прийшов, прихопивши з собою товариша. Утрьох ми відкрили холодильники — і що побачили? Суцільні заготовки для майбутніх обідів. Ось пакетики з почищеними креветками, а поруч пакуночки, в які загорнуто по три фрикадельки на одну порцію супу. Я вже не раз казав — у перші дні роботи ми на котлети чистили пельмені.

Словом, із цих дорогих продуктів ми приготували 200 порцій їжі й передали хлопцям до ТрО. А на ранок мені прилетіло замовлення на втричі більший обсяг. Далі — більше. І тут я зрозумів, що потреба насправді масова. Втрьох ми такий обсяг не осилимо. Знову телефоную. Тепер уже знайомим і сусідам. Відгукнулися. Навіть тепер якщо зайдете у двір мого будинку, то побачите купу машин з «Мирного неба», тому що близько 30 людей, які нині працюють у фонді, — мої сусіди.

— Причому серед них — усього кілька фахівців ресторанної справи. Решта — люди різних професій. Є закрійник взуття і навіть викладач соціології з університету.

— Саме так. Але ж ви розумієте, далі ми готували не ексклюзивні страви, а їжу, яка дасть нашим захисникам силу. Це супи, каші, котлети, м’ясо. Березень був холодний, тому важливо було отримати щось гаряче. Та й люди, які на Салтівці постійно сиділи у бомбосховищах, потребували саме таких обідів.

«У нас з’явився партнер із талантом усе знаходити»

— Станіславе, а де ви брали продукти на таку кількість страв? Харків на початку війни порожнів на очах.

— Нам страшенно бракувало ще й автомобілів, адже провізію треба було спочатку десь знайти, а потім привезти. Але, на щастя, до нас приєднався партнер Юра Жук, у якого несподівано відкрився талант усе знаходити.
Бувало, виходимо вранці на роботу. У нас замовлень на 5 тисяч порцій, а продуктів лише на тисячу.

Юра сідає за кермо — і вже за дві години привозить туші м’яса. «Де ти їх узяв?» — запитую. «Не знаю, — каже. — Їхав дорогою, бачу — недалеко щось димить. Під’їжджаю, а там хлопці біля розбомбленого складу від кафе вовтузяться, не знаючи, що з тим усім робити. Я запитав, чи можна взяти м’ясо. «Та бери», — відповіли вони».

Тобто наші ранки часто починалися з продуктами далеко не на весь обсяг, але якимось дивом в обід ми віддавали усе замовлене. Причому гроші враз перестали бути корисним ресурсом, від слова «зов­сім». За них не можна було нічого купити взагалі. Все йшло по обміну.

У мене є оце — бери. А коли мені буде щось потрібне, я зателефоную тобі. Все трималося на довірі. Люди знали, чим ми займаємося, і дуже допомагали. Пізніше почали отримувати частину продуктів від місцевої влади, а згодом, за підтримки іноземних партнерів, відкрили благодійний фонд «Мирне небо». На той час і дотепер це є найоптимальніший варіант.

Станіслав Любимський — ресторатор,
який годує харківські міста простою
ситною гарячою їжею.

Але раніше траплялося різне. Якось до нас із сусідньої Данилівки приїхав на велосипеді дідусь. «У мене собак багато, — каже, — дайте кісток, якщо є». Та не питання — беріть. Він забрав, а наступного дня каже: «А в мене там ще й бабусь душ двадцять неходячих. Може, й для них щось є?». Та звісно, беріть — перше, друге, хліб. А десь на четвертий день цей чоловік привіз два мішки картоплі і сумку консервації. Віддав провізію нам, забрав 20 порцій для своїх бабусь, а ввечері приїхав по кістки для собак. І так тривало досить довго. Військові також допомагали продуктами, оскільки якби не ми, то їм довелося б гамувати голод сухпайками. А так отримували гаряче.

— Але ж, Станіславе, ви починали працювати на Салтівці, яку кацапи постійно обстрілювали з усієї наявної арти. В інтернеті є чимало відео з журналістськими сюжетами про вашу роботу, де ви, скажімо, підвозите їжу до бомбосховища, а поруч вибухає щось так, ніби саме пекло зійшло на землю. Та й зараз ваш фонд працює у містах, які вдалося звільнити від окупації. Там теж зараз далеко не мирне небо. Невже не страшно?

— Коли щось робиш, тобі набагато спокійніше, ніж коли ти на все це звертаєш увагу. Та й вихід який? Або ти йдеш до бомбосховища і поступово божеволієш, або дієш. Але коли обираєш позицію діяти, то вже треба йти до кінця. Все вимірюється винятково з точки зору ефективності.

«Ми формуємо іншу суспільну думку»

— У звільнених Ізюмі, Куп’янську та Боровій, де зараз працює ваш фонд, нині теж дуже гаряче. Окупанти обстрілюють їх замалим не щодня. Чому ви там? Могли б запросто обмежитися Харковом, де стало тихіше.

— У Куп’янську ми з’явилися на другий день після деокупації. І знаєте, яку картину побачили? У місті взагалі не було містян. Лише військові, які для місцевих жителів були просто людьми з автоматами. Тобто одні пішли, інші зайшли. Чого від них чекати — невідомо.

Ми відшукали приміщення, поставили кухню, почали готувати. Спочатку прийшло 10-15 осіб, які просто мовчали, поглядаючи скоса. Тобто люди боялися одне одного і взагалі боялися всього! Але поступово все почало змінюватися, оскільки до нас виникла довіра. Вони побачили, що ми тут постійно, що ми з ними, що до нас можна звернутися з будь-яким питанням.

Скажімо, потрібно дитину відвезти до харківської лікарні — будь ласка. У вас голодні коти-собаки, ось беріть! Десь за тиждень ситуація стала зовсім іншою. Уявіть собі, видача обідів починається об 11-й годині, але о 8-й ранку черга вже стоїть. Люди раніше приходять не по їжу. Вся ця історія взагалі про інше. Вони йдуть поспілкуватися і побачити одне одного. Ось це для них насправді життєва необхідність.

І я швидко зрозумів ось яку річ. Ми з’явилися там не тільки для того, аби нагодувати містян. Зрештою, в таких невеликих містечках ніхто особливо не голодував, оскільки усі мали запаси щонайменше картоплі й консервації. Якось таки виживали. Але їм зараз украй потрібно брати з когось приклад облаштування свого життя у теперішніх умовах.

Люди дивляться на нас — і що вони бачать? Ось приїхали хлопці з Харкова до Куп’янська, в якому немає світла, зв’язку і газу. Але вони десь узяли генератор, запустили кухню, нагодували всіх гарячою їжею, якої тут не бачили пів року. Дітям роздали солодкі пиріжки. МНСники привезли воду звідкілясь. Життя почало повертатися у якесь прийнятне русло.

— Тобто, зрештою, ви створюєте життєве середовище, де люди поступово починають жити повноцінним життям, а не сидять, мов бранці, по своїх домівках.

— Саме так. Суспільство на деокупованих територіях формується саме на таких прикладах. Я буквально недавно вимальовував для себе наші подальші дії. І ось що подумав. Дуже довго ідуть бої на Харківщині по лінії розмежування. Отож коли ми російське військо посунемо за кордон, то побачимо у прикордонних селах справжню гуманітарну катастрофу. Я не розумію зараз, як швидко там з’явиться світло, вода, повноцінний зв’язок. Але водночас розумію, що ми одразу з цих міст, де працюємо зараз, поїдемо далі. Ми там дійсно потрібні.

— Як відомо, нині ваш фонд не лише готує гарячі обіди, а й розвиває інші форми допомоги.

 — Так, бо люди до нас звертаються з різних питань. Ми ж перебуваємо на місці й бачимо усі проблеми. Точнісінько такі ж проблеми є й у нас самих. Тому ми ремонтуємо будинки, роздаємо продуктові набори, займаємося евакуацією, розуміючи, наскільки сьогодні це важливо.

— А в кількох районах Харкова ви створили прекрасні хаби, де діти займаються спортом, вчать англійську, відвідують гуртки.

 — А як ви думаєте, чому? А тому, що я спостерігав за своєю дитиною й помітив, що їй зайнятися фактично нічим, окрім як сидіти годинами біля комп’ютера. Школа зачинена, у дворі довго не затримаєшся, бо ще прилітає, багато друзів роз’їхалися. Як бути? Ось так і виникла ідея створити простір, де діти могли б спілкуватися і займатися чимось цікавим у повній безпеці. А в разі потреби ці хаби одразу стають пунктами незламності, які мають сонячні батареї, генератори, зарядні станції, необхідний запас продуктів і води.

— Скажіть, а у вас є якийсь прогноз на майбутнє? Що буде далі?

— Я знаю лише те, що потрібно робити зараз. Перш за все — любити свою країну і боротися за неї. Якщо цього не зробимо ми, тобто якщо не наведемо у своїй країні порядок, не зробимо життя кращим для себе і своїх дітей, то цього ніхто не зробить. Тому нам треба не чекати чогось від когось, а брати самим і робити. Тоді у нас обов’язково все вийде.