І «Бандерівець» з донецького ринку. Родакам по крові й духу журналіст Ігор Зоц присвятив книжку «Донбасія»

Ігор Зоц, багаторічний редактор єдиної в Донецьку українськомовної газети «Донеччина», нині мешкає в Києві.

Але чи став повносилим киянином він, присвятивши своє життя рідному Донбасу і його людям, газеті, якій віддав енергію, талант, любов, яка стала закличною ватрою, куди збиралося славне українство відігрітися душею, зарядитися енергією, відчути силу рідної громади. Їм, родакам по крові й духу, присвятив журналіст книжку «Донбасія». Власне, вони стали її повносилими героями.

Лютим смерчем увірвалася на український Донбас «русская вєсна», зробила життя українців пеклом. Багато героїв книжки Ігоря Зоца, та й він сам з родиною стали вигнанцями.

Щоправда, на перших порах окупації, коли над адміністрацією Донецька вже тріпався брудний триколор «ДНР», «Донеччина» ще пробиралася нелегально до місцевого читача: Зоц творив її у визволеному від «сепарів» Слов’янську.

На той час це було чи не єдине друковане видання в краї, яке несло українську правду. Втім, за словами журналіста, після появи в обласному центрі забороненої окупаційною владою чорно-білої газети бойовики влаштували засідку у редакції: понад тиждень чекали редактора.

А не діждавшись, влаштували у приміщенні погром: знищили увесь архів газети, починаючи з підшивок 1945 року, унікальну книгозбірню з виданнями, позначеними автографами авторів. За словами пана Ігоря, для російських окупантів та їхніх прислужників українські видання були ненависними форпостами України, які підлягали знищенню.

«Цей, образно кажучи, російський танк проїхав по наших душах ще у 2014 році», — каже Ігор Зоц.

Його «Донбасія» назвою повторила назву однієї з планет. Для автора це і його родовий Всесвіт, і невіддільна частина материнської України. І нехай книга й вийшла у світ ще 2021 року, до широкомасштабної рашистської агресії, історії людей, зібрані тут, непроминущі.

«Маестро», «Сусіди», «Голос», «Бандерівець» з донецького ринку» «Прапороносець» — це не випадкові заголовки нарисів чи зарисовок — це долі людські, висічені добрим словом на скрижалях пам’яті. Живі люди, з осібними характерами, вибором професії, зі своє стежкою...

Майже 90 історій про земляків: вчителька української мови з Покровська, депутата Олексієво-Дружківської селищної ради,краєзнавець з Гродівки, хлібороб і народний депутат з Тореза, інженер з Маріуполя... Ці історії доповнюють одна одну, контрастують між собою, проте саме ця спільність і відмінність людських доль робить Зоцову «Донбасію» планетою українства.

Але навіть попри таке розмаїття виписаних у книжці журналістських портретів Ігор Зоц не має улюбленого: «Мені дорогі всі історії... А найдорожче те, що ці спомини побачили світ. Це, мабуть, найкращий підсумок моєї праці».

І все ж одна історія, зізнається автор, навіки закарбована в його серці — історія його батьків: «Їхні могили — на цвинтарі біля Донецького аеро­порту. Там, де були ті страшні бої в чотирнадцятому році. Той цвинтар зруйновано десь наполовину. Росіяни розстріляли свою ж таки церкву, значна частина поховань без хрестів, без пам’ятників... Я іноді думаю, що добре, що батьки не дожили до того жаху багатьох моїх друзів».

Книжку «Донбасія» благословив  напутнім переднім словом земляк, академік Іван Дзюба, з яким автор багато років підтримував добрі стосунки і чиї книги з дарчими написами, що зберігалися в редакції, теж понищили «деенерівські» герострати.

Колись Ігор Зоц попросив знаменитого земляка звернутися до читачів «Донеччини» з напутнім словом. «Хай кожен йде своїм шляхом. Головне, щоб той шлях вів до України, а не від неї» — написав Іван Дзюба. Цим напуттям керується й сам Ігор Олексійович. І несе його  усім.

Тимур ДУБОВИК,
студент факультету журналістики Київського університету
імені Бориса Грінченка