Я пам’ятаю кожен лихий день. Окупація німецька та москальська у спогадах учасника Другої світової

І нині, і прісно, й во віки віків
Не вір москалеві, як псові!
Роман Стельмах

Учасник Другої світової війни (восьмирічним хлопчиком у 1944-45 роках працював у колгоспі «3-й вирішальний» Широківського району Дніпропетровської області), я пам’ятаю, як відступала через наше село влітку 1941 року червона армія.

Змучені, зі спраглими губами, в мокрих від поту гімнастерках, покритих від голови до обмоток на ногах пилюкою, відступали на схід солдати.

Один із них підійшов до нашого двору і попросив води. Мати набрала кухоль, дала мені в руки, і я підніс її солдату. Він випив, подякував і... простягнув мені красиву, сріблястого кольору ложку.

Я, звісно, був неймовірно щасливим від того подарунка, і, ось уже понад вісімдесят років щоденно користуючись тим подарунком, згадую «незлим тихим словом» того невідомого мені солдата.

Мир праху твоєму, нещасній жертві двох на той час нелюдських жорстоких режимів — фашистської Німеччини та такої ж вічно фашистсько-рашистської сталінської, а нині путінської московії.

Тієї країни, яка як гадюка, що міняє шкіру, чимало разів змінювала свою назву. Спочатку понад 400 років (XI—XIV століття) — Моксель, потім іще 400 років (XIV—XVIII століття) — московія, і останні 300 — росія.

Москалі, а не «русскіє»

А жителів тієї країни, яких у всьому світі називали та й досі називають в Україні москалями, їхня імператриця, німкеня Катерина ІІ, заборонила називати справжнім найменуванням «москалі» і звеліла, як пише історик Микола Костомаров, називати зовсім новим іменем — «русскіє».

До речі, подібної назви не має жоден народ світу. Немає ні «українських», ні «польських», ні «французьких» людей, а є українці, поляки, білоруси, французи тощо. І тільки москалі («москалі — лихі люди», Тарас Шевченко) нині — «русскіє».

Улітку 1941 року в наше село прийшли німці. Вони зберегли колгосп, замість голови колгоспу господарством керував староста Устименко Василь, який до війни був заступником голови, а фактично керівником колгоспу.

Бо справжній «партєйний» голова Кузьма Афанасієв був дурний як ступа, тероризував колгоспників, деяких, наприклад Кисіля Тимофія, який не вгодив Кузьмі, за доносом останнього арештували у 1938-му, і більше чоловік у село не повернувся.

Залишилися молода дружина та двоє дітей-напівсиріт. Гаслом Кузьми, дурнуватого ледачого мужика з двокласною освітою, було: «Вот пасажу, разганю, к бєлим мєдвєдям атправлю!». Кузьма та й інші нечисленні «партєйці», старалися «белекать» па-русскі, але це в них виходило, як говорили в селі, як у корови, що вальсує на льоду.

Отже, замість голови колгоспу — староста, замість сільради — комендант із німецької адміністрації, замість міліції — поліція.

Колгоспники працювали, як і при совєтах. Тільки вже не було Голодомору, як у 33-му, чи голоду, як у 47-му. Податки були помірні, і, як пізніше зазначав Левко Лук’яненко, тільки при німцях він хліба і наївся.

Строкато-трагічна доля ОУН

І почалося відродження. У Кривий Ріг прийшла похідна група ОУН, німці дозволили галичанам створити адміністрацію міста, завирувало духовне життя й у нашому Водяному.

Керівником активістів-націоналістів став учитель на прізвище Швець, до його команди входили Іван Малишка, Григорій Сулімовський, Василь Шишка (син рідної сестри мого батька) Сашко Чипурко, Григорій Півторак, Віра Чипурко, Діна Новик та ін.

Активісти займалися просвітницькою роботою, читали історичну літературу, ставили п’єси «Ой не ходи, Грицю», «Безталанна», «Лимерівна», тощо. Німецькі власті спокійно дивилися на їхню діяльність, яка за межі просвітництва не виходила. А коли прийшли «асвабадітєлі», то всіх тих, хто проявляв свою активну проукраїнську позицію, засудили до концтаборів на терміни від 10 років і більше.

Мій брат, 18-річний Вася Шишка, перед приходом у село совєтів подався до УПА, далі потрапив у полон до «русскіх» — і отримав 18 років таборів. Відбував покарання у Норильську, у 1956 році повернувся додому. Незважаючи на тривале перебування у засланні на росії, говорив добірною українською мовою.

А у Кривому Розі вже у 1942-му події розгорталися трагічно. «Таких красивих молодих хлопців і дівчат у галичанських строях німці вели розстрілювать», — говорили наші родичі, які проживали в Кривому Розі.

Одним із керівників ОУН у Кривому Розі був рідний брат мого батька Іван Миронович Васильченко (1904—1945). Гірничий інженер, закінчив Криворізький гірничо-рудний інститут, коли склались умови, не вагаючись включився в роботу разом із галичанами.

Казав мені батько, що Іван показував йому членський квиток ОУН.

У 1942-му німці-окупанти арештували й Івана. Жив Іван Миронович у котеджі, німці під’їхали посеред ночі до будинку, засвітили з усіх боків автомобільними фарами у вікна і «взяли» патріота.

Далі був концтабір у Дніпропетровську. Враховуючи його фаховість, не розстріляли, як, наприклад, Олену Телігу в Києві, а вивезли до Німеччини для використання як спеціаліста. І тільки у квітні 1945 р. спалили живцем у Берлінській тюрмі.

Змусили оббрехати себе й... стратили

А в лютому 1944 р. у село прийшли «наші». Одного разу я побачив, як у центрі села солдат копає мерзлу землю для ями під стовп. Хтось його запитав, нащо він це робить.

«Да вот, сказалі, капай да капай, а для чєво — нє знаю», — відповів солдат.

Далі на тому місці поставили шибеницю, а за два-три дні в приміщенні школи відбувся суд над «прєдатєлєм». Про те, хто був той підсудний, через багато років «під великим секретом» мені розповіла моя мачуха Марія Лазарівна.

Жила Марія в гарній хаті, побудованій її батьком, якого розкуркулили й вигнали з його хати, а невдовзі з того горя Лазар помер. Марія з дітьми при німцях (чоловік загинув 1938 року після доносу Кузьми) на деякий час повернулась у батьківську хату й проживала там аж до літа 1944-го.

Далі, коли її вигнали з тієї хати, в неї вселився сам Кузьма Афанасієв. А поки Марія жила в гарній батьківській хаті, там розташувався спочатку німецький комендант, а потім СМЕРШ (смерть шпіонам).

Марія Лазарівна розповідала мені, як одного разу в її хату до чекістів привели молодика років 28, і на допиті чоловік розповів про себе таке.

Проживав він в одному з сіл за кілька десятків кілометрів від нашого села. Коли німці відступали, забрали його з собою, щоб той виконував різні господарські роботи: варив їсти, рубав дрова, годував коней тощо.

Вибравши слушний момент, хлопець утік від німців до «своїх» і забрів у наше село. І ось тут його привели на допит у хату Марії Лазарівни, яка мимоволі стала свідком, як із ні в чому не винної людини «ліпили» «врага народа».

Чоловікові сказали, що, оскільки він працював на німців, його будуть судити. На суді він повинен сказати, що жив він не в недалекому селі, а десь на Кубані (щоб не було свідків!), а все, в чому під тиском зізнається нещасний, згідно з теорією кривавого пса московського імперіалізму Вишинського, буде «царіцей доказатєльств».

І на «суді» нещасний говорив, що був він поліцаєм, що вбивав «савецкіх людєй», що молодих хлопців і дівчат відправляв до Німеччини, (хоча нічого подібного не було!), що родом він не з недалекого села, звідки можна було би привезти свідків і вони довели би всю безглуздість звинувачень, а з далекої Кубані.

Геть-чисто все, як йому наказали говорити (оббріхувати себе!) пси-москалі. І якщо він оте все підтвердить на суді, обіцяли йому кати зі СМЕРШу, він отримає штрафну роту. А ні — зараз же буде розстріляний як німецький агент.

І чоловік повірив (не знав, сердешний, того, що тепер відомо на весь світ — «не вір москалеві, як псові!»), що йому дадуть шанс вижити.

І ось у неділю в приміщенні школи відбувся «суд». А шибениця за три дні до суду вже стояла посеред села.

Коли все відбулося «за сценарієм», гладкі, як кабани, з червоними від перепитого самогону пиками й посоловілими очима «судді» звернулися до «народу»:
— Ну что етому ізмєнніку родіни прісудіть?

— Расстрєлять-растрєлять, — заверещали п’яними голосами курви-комсомолки.

А далі заламали хлопцю руки за спину, зв’язали їх дротом так, що руки стали бузково-синюшними, кинули на бричку й повезли до місця страти.

Далі поставили на ящик, накинули петлю на шию, щось проверещали своєю сучо-москалячою мовою, вибили ящик з-під ніг — і... людини не стало.

Ще кілька днів гойдався на мотузці одягнений у куфайчину, взутий у бурого кольору черевики молодий чоловік, а русяве волосся його було густо посипане снігом...

Непідготовлені нащадки запорожців — легка здобич фашистів

Таким було перше моє знайомство з «русскім міром»
А далі почав «працювати» «воєнно-полєвой воєнкомат», який похапцем став мобілізовувати дядьків до війська.

Наше село, яке налічувало близько сімдесяти дворів, було побудоване на початку двадцятих років минулого століття вихідцями з селища міського типу Широке, що «виникло в другій половині ХVIII століття як запорізький зимівник Інгулецької паланки Нової Січі», — сказано у книзі «Широківщина» (видавець ФО — П Чернявський Д. О. — Кривий Ріг, 2013. С.11).

Нащадки запорожців, чоловіки мого села були, як правило, високого зросту, красиві з обличчя, веселої вдачі, могли реготать із дотепного гумору, як запорожці на відомій картині Іллі Рєпіна, а коли треба — працювали від зорі до зорі, були неабиякими майстрами своєї справи і поважними господарями. Створили гарні сім’ї і в найкращих традиціях українства виховували своїх дітей.

Спокійно проживши кілька років при німцях, мої односельці з тривогою зустріли совєтів. Як виявилось, тривога була небезпідставною. Незабаром почалася масова мобілізація чоловіків до війська.

І, як це було прийнято, ненавчених, не обмундированих, не поставлених на довольство, а отже голодних, їх кинули на передову. Один за одним гинули молоді, ще квітучі життя. Ненавчені, недосвідчені, в чорних своїх одежинах, вони були легкою здобиччю німецьких кулеметників і снайперів.

Хтось з очевидців розповів потім, як загинув Лаврентій Новик. Високий, плечистий 35-річний козарлюга ненароком виглянув з окопа, і «впіймала» його куля снайпера. Лаврентій заревів як бик і впав на дно окопа вже мертвим.
Ну а далі його дружині Ганні, дітям — 17-річній Діні, малолітнім Азі та Гриші — прийшла похоронка. Посипались такі повідомлення і в інші сім’і.

Отримавши похоронки, несамовито на все село кричали молоді ще жінки, по-дитячому гірко голосили діточки, ще до кінця не розуміючи, яке страшне лихо звалилося на їхні дитячі голівки, на раптово посивілі голови молодих матерів.

 Українців — до Сибіру

Але то ще було не все. Попереду ще був наказ двох скажених сталінських псів Жукова і Берії вислати всіх українців, які потрапили під німецьку окупацію, до Сибіру.

І тільки через те, що якби українців вислали, як 800 тис. німців із Поволжя, як сотні тисяч калмиків, кабардинців, чеченців та кримських татар із їхніх споконвічних земель (а вже щоб вивозити українців, було виділено необхідну кількість вагонів, призначено дивізії НКВС із собаками, чекали тільки, коли буде зібраний урожай і відправлений «у закрама родіни», і команди з Кремля), то не було би кому прогодувати добру половину тієї «родіни».

Вже був досвід, що коли після Голодомору 33-го у вимерлі села заселили москалів, то вони виявилися нікчемними господарями. Ледачі й дурні, вони не спромоглися навіть нужники облаштувати. А в Криму після виселення татар приїжджі москалі практично голодували, бо на тамтешніх землях «картоха нє растьот і капуста нє родіт».

І не вислали українців у Сибір тільки через те, що до сатани Сталіна та його оточення дійшло, що після виселення українців створиться вакуум, і найродючіші в усьому світі землі заростуть бур’янами. І тоді голод у всій імперії зла, якою була та країна, стане неминучим.

Пізніше мої односельці розповідали, що ще наприкінці війни і в післявоєнні роки вони періодично їздили до Кривого Рогу на базар, щоб продати за якісь рублі те, що виростили на своєму городі (то було єдине джерело доходів, бо колгосп лише нещадно експлуатував нещасних людей, не сплачуючи їм за труд жодної копійки). Бо треба ж було дитині купить якийсь зошит, олівець, одежину та взуття, бо дитя підростало і йшло до школи.

І ось там, на базарі в Кривому Розі, знахабнілі ті, хто під час війни «гєроіческі бралі, а потом асвабаждалі», звісно, від себе, Ташкент, осівши на «тьоплих мєстєчках» у Кривому Розі, ревіли на базарі нещасним селянам в обличчя: «Ви, хахли, ви уже в мєшкє, вас осталось только завязать!».

І «асвабадітєлі» продовжували свою чорну справу, знищуючи тих інтелектуалів-патріотів, яких не зачепили німці.

У вже згаданому тут довіднику «Широківщина» читаємо:

«Діяч січеславської «Просвіти» Авраменко Андрій Васильович народився 13 грудня 1893 року в Широкому в родині заможного селянина.

У 1914—1917 рр. — у чинній армії. Повернувшись до Широкого, брав активну участь у національному відродженні. 1917 рік — обирається делегатом Всеукраїнського з’їзду «Просвіта».
1918 рік — делегований на ІІ всеукраїнський з’їзд селян у м. Київ.

У тому ж році організував гайдамацьку сотню для захисту Широкого від рашистських загарбників.

У 1921 році працював у театрі «Березіль». У 1923-му — вперше арештований у Широкому, у 1925 році звільнився й переїхав до Катеринослава. Друкувався в часописі «Зоря» та «Українських вістях», які видавав у Франції Ілько Борщак. Зазнав репресій і був висланий на будівництво Свірської ГЕС.

З 1930 року живе в Маріуполі, де працює в театрі.

Під час німецької окупації працював директором Маріупольського театру драми (нині до фундаменту знищений разом із мирними жителями, які там переховувалися, орками-москалями. — Авт.), який від березня 1942 року носив ім’я Тараса Григоровича Шевченка.

На установчих зборах Маріупольської «Просвіти» 16 липня 1942 року головою був обраний Андрій Авраменко, а його заступником — колишній міністр в уряді УНР, згодом в’язень сталінських таборів — Микола Стасюк.

 За рік роботи театру з жовтня 1941-го по жовтень 1942 року було організовано 138 вистав і дано 172 концерти, причому 109 із них — для військових. За цей період у театрі побувало 152 тис. 100 глядачів.

Театр, крім чистої розваги, знайомив громадськість міста Маріуполь з українською культурою, піснею, музикою, героїчною історією, визвольними змаганнями українців.

Згодом Авраменко повернувся до рідного Широкого, а 1944 року його арештували, звинувативши у зв’язках із центральним проводом ОУН і керівництвом «Просвіти».

Розстріляли Андрія Васильовича Авраменка 17 жовтня 1944 року, а реабілітований він був 11 березня 1994 року за відсутністю складу злочину».

Щоб вижити й жити — убий москаля!

Наостанок класичні запитання: хто винен і що робити?

Спочатку — хто винен?

Митрополит Епіфаній нещодавно при проведенні недільної літургії сказав: «Ворог підступно і безпідставно напав на нас. Війна з ним триває не рік, не десять, війна з ним триває століттями!».

Прем’єр московії Столипін сказав: «Борьба с украинством была главной задачей россии, начиная с XVІІ века».

Диктатор московії путін говорив, що білорусь повинна стати «сєвєро-западной губєрнієй рассіі, а Украіна — юго-западной». А ще «украінци і русскіє — єдіний народ, а украінскій язик прідумалі в австрійском генштабе в годи пєрвой мировой войни».

Ну звідки знати отому кремлівському куцаку, що коли історика московії Ключевського запитали, якою мовою говорили в Київській Русі — Україні, той відповів: «Так, як говорять зараз (у ХІХ ст. — Авт.) дядьки у Київській губернії».

Себто — українською! Що українська — мова народу, який існує, живе, творить і захищає свою Вітчизну з незапам’ятних часів, наприклад із часів Трипільської культури, і до нашого сьогодення.

Вони (орки-москалі) того не знають і не можуть знати, бо, за висловом нобелівського лауреата І. П. Павлова, «у русских слабо развита мозговая система», а їхній диктатор Ленін говорив: «Все русские, как правило, идиоты, полуидиоты, или дураки!».

І друге — що робити?

Пригадаємо нашого Пророка, великого Тараса і його Заповіт. Всього 24 рядочки. З них п’ять дають відповідь на запитання «що робити?».

Пророк заповідає поховати його на високій могилі, щоб
Було видно, було чути...
Як понесе з України
У синєє море кров ворожу...
................................
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.

А хто ті вороги? Чия кров «вража зла»? Пророк відповідає: «Москалі — чужі люди, роблять лихо...». «Москалі і світ божий в путо закували». Отже, заповіт Пророка, щоб вижити і жити, — убий москаля!

І про нашого історичного союзника у боротьбі проти споконвічного спільного ворога москаля Пророк говорить:

Ще як були ми козаками...
Братались з вольними ляхами...
Отак-то, ляше, друже, братеІ
Неситії ксьонзи, магнати
Нас порізнили, розвели,
А ми б і досі так жили.
Подай же руку козакові
І серце чистеє подай!

Отже, наш Пророк говорить, що москаль — ворог, а з поляками ми — брати. Що головним нашим завданням було, є і залишається разом із союзниками нищити москалів, як нищили їх козаки під проводом гетьманів Сагайдачного, Хмельницького і Виговського, бо поки живий хоч один москаль — війна з ним неминуча. Так вчать нас наш Пророк Тарас, наш історичний досвід і вся наша історія!

Борис ВАСИЛЬЧЕНКО,
учасник Другої світової війни