Угорщина має нести відповідальність за агресію проти Карпатської України у 1939 році

15 березня 1939 року на території сучасного Закарпаття було проголошено державну самостійність Карпатської України, проти якої одразу ж виступила Угорщина. Історія Карпатської України, на мою думку, — ключ до розуміння сучасної промосковської політики Будапешта.

У 1939 році у зв’язку з розпадом Чехословаччини на території Закарпаття були проведені демократичні вибори, в результаті яких перемогла партія «Українське національне об’єднання», депутати якої проголосили Карпатську Україну як незалежну державу, ухвалили її Конституцію й сформували основні органи державної влади.

Ще до проголошення незалежності на кордонах молодої держави почали концентруватися мадярські регулярні частини. 15 березня 1939 року 100-тисячна окупаційна армія перейшла кордон і розгорнула каральну операцію у трьох напрямках. Головний бій відбувся на Красному Полі неподалік Хуста, де угорська армія зустріла перший серйозний спротив.

Маючи кількаразову перевагу в людях та озброєнні, угорські та німецькі військовики почали вимагати негайної капітуляції. У переговорах з окупантами брав участь командир «Карпатської Січі» Михайло Колодзінський, який заявив, що в словнику українського націоналіста такого поняття, як «капітуляція», немає.

Упродовж кількох днів «Карпатська Січ» тримала фронт. Але сили були нерівні й бій був програний. Однак героїчна боротьба забезпечила евакуацію українського уряду.

Після поразки на Красному Полі вцілілі підрозділи «Січі» відійшли в гори й продовжували партизанську війну. Окремі частини січовиків намагалися перейти у Галичину, але зустріли збройний опір поляків. Понад 600 січовиків загинули під перехресним вогнем на Верецькому перевалі. Аналогічна доля спіткала січовиків, які намагалися відступити в Румунію і Словаччину.

Мадяри жорстоко розправлялися з полоненими. Розстріли українців відбувалися в Хусті, Тячеві, Солотвині. Дуже часто перед стратою січовиків катували, відрізуючи їм вуха та носи.

Вмирали січовики гідно, по-геройськи, з окликом «Слава Україні!». Лаконічну, але точну характеристику подвигу «Карпатської Січі» дав Олег Ольжич: «А цілій українській нації героїчна епопея Закарпаття є каменем віри і твердим заповітом: боротися і перемагати!».

До речі, січовики-українці стали першими європейцями, які зі зброєю в руках виступили проти нацизму.

Окупаційна ж влада діяла жорстоко, як під час геноциду. Без суду і слідства, тільки за підозру причетності до «Карпатської Січі» і ОУН угорські терористи розпочали етнічні чистки у Діброві, Бороняві, Тячеві, Чинадієві, Перечині, Квасах. При цьому терористичні групи вривалися у госпіталі та лікарні. Убивали українців просто у ліжках і на операційних столах.

 Убивали священників. Так, у с. Грушові під час служби був заарештований, а згодом розстріляний місцевий священник о. Купар.

Жорстокого переслідування зазнали ченці ордену св. Василія Великого. Загін угорських бандитів вдерся до Імстичівського василіанського монастиря, обстрілявши його з кулеметів.

По всій території Закарпаття мадяри створили мережу тюрем, які вже через декілька днів були переповнені в’язнями.

Концентраційні табори для полонених січовиків відкрилися в Тячеві, Великому Бичкові, Хусті, Чинадієві, Мукачеві, Кривій біля Хуста, Рахові, Сваляві, Воловому, Великому Березному.

Окупанти ніколи не приховували, що їм ідеться про тотальне викорінення українців з їхньої рідної землі.

Як відомо, уряд Угорщини неодноразово закликав вшанувати «героїв», які у Другій світовій війні боролися «за Угорщину на Дону».

Нагадаю, «на Дону» в 1943 році була вщент розгромлена так звана 2-га угорська армія, яка у складі нацистських військ вчинила страшні злочини проти мирного населення.

Фактично угорський уряд такою заявою визнав своє правонаступництво з державою, яка у роки Другої світової війни виступила на боці Німеччини.

Що ж, урешті, це справа угорського уряду і угорського народу. Однак після такої заяви Угорщина має нести пряму відповідальність за військову агресію проти Карпатської України у 1939 році, а також злочини, які були вчинені на окупованих українських землях сучасного Закарпаття.

Сьогодні Угорщина воліє не згадувати цієї сторінки українсько-угорських відносин та своєї ганебної ролі в ній. Натомість Будапешт фактично став на бік Москви у війні з Україною, оскільки цілі московського шовінізму тотожні цілям угорського шовінізму в часи існування Карпатської України.

Будапешт вирішив, що може принижувати Україну, бо на його боці — москва. Будапешт не приховує, що мріє про «велику Угорщину», і вважає, що настав час про це сказати вголос.

Угорщина заговорила з Україною мовою ультиматумів і в хамській манері. Будапешт вийшов на слизьку дорогу оскаженілого шовінізму.

Але від цього є ліки — український націоналізм і Збройні сили України!

Маємо свій рахунок до мадярів.

В Української держави є всі підстави вимагати від Угорщини моральних і матеріальних компенсацій за події 1939 року. Ба більше, це наш обов’язок перед пам’яттю героїв, зокрема карпатських січовиків і ОУНівців, без слідства і суду розстріляних угорськими і польськими окупантами на Верецькому перевалі.

Богдан ЧЕРВАК, голова Організації українських націоналістів