Вершина цинізму. Чи випадково змінились плани військово-політичного керівництва України щодо Бахмуту?

Вочевидь, повоєнний період буде часом гучних розслідувань не лише щодо злочинних наказів, що могли б спричинити повну здачу України, а й усього часу війни.

Нагадаємо, головним переговірником з росією напередодні повномасштабного вторгнення був канцлер Зеленського — Андрій Єрмак.

Можливо, ночі опозиційних активістів на Банковій перед зустріччю Зеленського у форматі Нормандської четвірки за крок до великої війни й сприяли тому, що він не підписав усе, що підготував Єрмак.

А той готував усі документи разом з архітектором «русского міра» Владиславом Сурковим.

Пізніше західні журналісти показували, як Сурков із криком «Мы так не договаривались!» кидався якимись документами. Згодом Суркова замінили на іншого «куратора» України, Дмитра Козака.

Рапорти Єрмака, Верещук і всіх інших наших владних «патріотів» про розмінований Чонгар схожі на підготовку до вторгнення, захоплення Лівобережної України, оточення Маріуполя й окупації Херсона.

Сьогоднішня Банкова — Грушевського — це сіра чиновницька маса, котра продовжує підтримувати кращі традиції зрад і корупції, жити подвійними стандартами, небезпечними закулісними іграми.

На політичний порядок денний вийшов Бахмут. Ми не вдаємось наразі до воєнного аналізу — це мають робити самі військові.

Однак британські ЗМІ вже порівнюють втрати наших захисників із наймасштабнішими Другої світової — у Сталінградській битві. Ми просто акцентуємо, що не віримо цивільним керівникам, котрі мають політичні цілі.

Під прикриттям ЗСУ

Отже, чому продовжилась оборона Бахмута, коли трохи більше тижня тому йшлося про відхід, аби не втрачати наш високоякісний солдатський ресурс у тому пеклі? Хто втрутився в прийняття рішення?

Може, комусь вигідно, щоб були такі втрати? І доки русня відправляє на війну своїх покидьків, а кращих притримує, то ми втрачаємо найкращих, цвіт нації! Для того, щоб у орків був вдалий новий наступ? Чи є ще додаткові невідомі нюанси?

Адже було повідомлення одного з найтиражніших не лише у Німеччині, а й у світі німецького видання Bild про те, що існують протиріччя між президентом Зеленським та командувачем ЗСУ Залужним щодо Бахмута. Валерій Залужний наполягав на відводі звідти наших військ. У Зеленського інша точка зору. До речі, міністр оборони США Ллойд Остін зазначав, що у відведенні українських військ із Бахмута немає нічого страшного.

Українські знакові військові також мають свою точку зору. Петро Кузик, командир легіону «Свобода», каже: «Бахмут несе великі втрати. Там вижити дуже важко. Орків гине більше, але то все непотріб, покидьки: зеки, деграданти, «вагнери», а з нашого боку гине цвіт нації».

Схожа точка зору й у генерала ЗСУ Сергія Кривоноса: «Бахмут — це м’ясорубка, де ми втрачаємо найкращих у той час, коли росіяни своїх найкращих приберегли. Моя позиція така, що з Бахмута потрібно було тимчасово вийти. Важко казати, якими аргументами керувались очільники держави, коли вирішили продовжити там бої. З іншого боку, безславна історія «Вагнера» наближається до кінця на бахмутських полях».

Кремлівські ігрища в пеклі Бахмута

Отже, слідкуймо за руками. Серія поразок російського фюрера не могла бути непоміченою прихильниками війни, вихованими його ж пропагандою.

Однак, на думку російського опозиціонера та аналітика Андрія Піонтковського, зараз для путіна набагато важливішим є власне життя, і він готовий забути про свої імперські амбіції, але 10% російських фашистів, котрі захоплювались ним протягом 30 років його влади, цього не забули. Вони хвилюються, і він це розуміє.

У будь-якій фашистській державі у разі поразки режиму виникає одне й те ж запитання: хто винен? Фюрер, котрий по­ставив авантюристську мету перед своїми військовими, чи генерали — бездарні, боягузливі, котрі не змогли виконати генеральний замисел фюрера. Від правильної відповіді на це запитання залежить сама доля фюрера.

І ми пам’ятаємо, як після провалу під Києвом, Черніговом і Сумами він розгорнув кампанію цькування свого вищого військового керівництва. А як інструменти — спустив з ланцюга керівників двох приватних воєнних компаній Євгена Пригожина та Рамзана Кадирова.

Обидва вони досить гучно, використовуючи всі державні ЗМІ, звинувачували в бездарності, неготовності до війни, некомпетентності, розкраданні воєнного бюджету вище воєнне керівництво росії.

Вони вимагали зірвати погони з міністра оборони Сергія Шойгу та командувача об’єднаного угруповання сил росії в Україні Валерія Герасимова, понизити в посадах, послати рядовими на фронт, босоніж спокутувати свою провину тощо.

Це не могло продовжуватись вічно. Генералів Шойгу та Герасимова мав би очікувати один результат, як за часів Сталіна, коли розстріляли близько 50 радянських генералів за певні невдачі у війні з Гітлером.

У них ця перспектива ще попереду, як і в путіна — в Гаазі, наразі ж ми про те, що болить у нас сьогодні.

«Ніч довгих ножів» по-російськи

У першій половині січня на росії стався, можна вважати, маленький військовий переворот: у ніч із 10-го на 11 січня в бункер до путіна ввірвались Шойгу і Герасимов та змусили його зняти ставленика Пригожина, «сирійського м’ясника» Сергія Суровікіна з поста командувача спеціальною воєнною операцією і повернути всі його повноваження начальнику генерального штабу — Герасимову.

Також вони вимагали припинити їх цькування «вагнерівцями» та Пригожиним.

Класична ситуація — повний римейк історії гітлерівської Німеччини 1934 року. Коли від Гітлера через рік його правління Німеччиною так само вночі німецькі генерали вимагали примусити мовчати штурмовиків і розпустити штурмові загони. Ввійшов цей факт в історію під назвою «ніч довгих ножів».

Уже доведено: конфлікт між професійними військовими й штурмовиками закладено в природу кожної фашистської держави.

Тоді Гітлер, котрий був зобов’язаний своєю посадою керівнику штурмовиків Ернсту Рему, вибрав воєнне керівництво й запропонував своєму другові пістолет з одним патроном і таким чином забезпечив собі правління ще на 10 років.

Гітлер вчинив як справжній фюрер. А путін, незважаючи на те, що його часто порівнюють з найбільшими світовими злочинцями — Сталіним та тим же Гітлером, за масштабом своїх злочинів, підлістю своєї натури цілком відповідає цим характеристикам, але за масштабом особистості — абсолютно не дотягує.

Тому прийняв відповідне собі рішення: усунув Суровікіна, поновив роль Герасимова як керівника операції, але не ліквідував штурмовий загін і не зупинив пропагандистську, руйнівну роботу Пригожина проти армії.

Конфлікт штурмових бригад і військовиків залишився, явно послаблюючи і воєнну, і політичну систему росії. Пригожин за час атаки на вище військове керівництво виграв в очах партії війни росії.

Вони вже в ньому побачили національного героя, котрий готовий продовжувати війну. Вони погоджуються з ним щодо оцінки керівництва армії.

Водночас Шойгу і Герасимов змогли бодай наполовину переконати путіна й зробити, як вони вимагали, тому що вони представляють усю професійну генеральську корпорацію і близько 12 років, очолюючи російську армію, призначали генералів за одним і тим же прин­ципом — особистої відданості.

У чому нещирість верхівки української влади?

Отже, наразі доля і генералів, і Пригожина вирішується у Бахмуті. Пригожин ви­брав його як точку загострення внутрішньополітичного конфлікту партії війни.

Він щодня випускає відеоролики, де звинувачує Герасимова й Шойгу в зраді й у тому, що вони не допомагають йому зброєю, іншими ресурсами, засобами зв’язку, тобто свідомо прирікають його на поразку.

Мовляв, якщо «Вагнер» буде витіснено з Бахмута, то обвалиться увесь російський фронт на Донбасі — українці дійдуть до російського державного кордону, а винні в цьому будуть Шойгу, Герасимов і увесь професійний генералітет.

Цю тезу Пригожина підхопила й значна частина політикуму, лояльного до путіна. Там уже ледь не присягають на вірність Пригожину. А він, почавши велику гру, демонструє президентські амбіції.

Для путіна почався доволі неприємний процес: в очах цього всього впливового натовпу прихильників війни він втрачає своє місце, губиться серед конфлікту генералів та «музиканта».

І запиту цієї публіки на сильного, нового агресивного лідера наразі найбільше відповідає Євгеній Пригожин. Перспектива вбачається проста: або Пригожина вб’ють ті ж таки генерали, або, спираючись на цей кровожерливий натовп, він змусить путіна пере­грати своє попереднє рішення і ліквідує генеральське угруповання шляхом глобальної чистки.

І наразі вбачається, що центральне місце у виживанні цих двох угруповань посідає не війна з Україною, а війна між собою. На жаль, за участі України.

Отже, плани українського воєнно-політичного керівництва різко змінились за лічені дні. Ще тиждень тому Бахмут не мав жодного стратегічного значення, а був зручним опорним пунктом для утилізації російської живої сили.

Коли співвідношення загиблих було 1 (з нашого боку) до 10 (орків), то, можливо, хоч як би цинічно це прозвучало, сенс перебувати там був. Але коли співвідношення почало скорочуватись, а кількість загиблих наших захисників збільшуватись, то таке значення його почало падати. Можна було перейти на інші важливі позиції на Донбасі?

З огляду на все це, маємо риторичне запитання: є велика туга російського генералітету за тими «вагнерівцями», котрих пачками валять наші ЗСУ? Вочевидь — їм це вигідно. Їм вигідно, щоб ЗСУ стерли на порохи усіх «вагнерівців». У нас теж є свій давній великий зуб на них. З того часу, коли ОП сприяв утечі цієї злочинної групи в Білорусь.

І ще лавина запитань: чи випадково президент Зеленський натиснув на командувача ЗСУ Валерія Залужного, щоб наші військові не покидали Бахмут для збереження ресурсу, а залишались там? Чи так збіглося?
І чи підігрує кремлю верхівка української влади?

Жодна політика не вартує життя військових. Не сьогодні й не нами придумано: героїзм на полі бою — це завжди чиєсь недопрацювання у тилу, чи в штабі. Ми не росіяни, для яких бійці — це витратний матеріал, котрого не шкода. Для нас важливе життя кожного. Ми стаємо навколішки перед кожним захисником України, котрий віддав за неї своє життя.

Тому героїзм наших військових не має слугувати політичною зброєю конченої раші та задоволення інтересів персонажів із сумнівною політичною орієнтацією з української влади.