Ввів запорожця до опери в часи Російської імперії: історія Семена Гулака-Артемовського

Минає рік, як імперська росія розв’язала проти України неспровоковану загарбницьку війну.

Проте війна московії на знищення українського народу триває вже кілька століть. І характерна не лише прагненням поневолити Україну збройною силою, вбивством мільйонів українців.

Не менш жахливим було намагання навзамін українській духовності нав’язати московську, зокрема це стосувалося культури та мови.

У часи колоніального гніту і тотальної русифікації, яким для України є ХІХ століття, частина української культурної еліти не лише сприймала чужу культуру, а й своїм талантом її збагачувала.

Але навіть за цих трагічних для України умов без державності інша частина її духовної еліти залишалася зі своїм народом і творила його культуру.

Видатний співак і композитор Семен Гулак-Артемовський з одного боку — великий російський артист у царині співу, з другого — відомий український композитор та автор першої вітчизняної опери.

А ще — яскравий зразок того, як українському митцеві доводилося намагатися всидіти на двох стільцях у російській імперії. Таких прикладів в українській історії — сотні й тисячі...

І відбувалося це лише тому, що українці не мали національної держави. Сьогодні її маємо. І відстоюємо у великій війні з найлютішим споконвічним ворогом, який після звірств завжди намагався надягати овечу шкуру...

Бо українські письменники, композитори, художники варті того, щоб творити вільно рідну українську культуру як вагому частину загальносвітової.

Серед жорстокої війни за наше українське життя ми переосмислюємо все. І приклади духовних геніїв минулого дуже доречні, бо допомагають аналізувати, робити висновки і вибудовувати стратегії.

Далекий Семен Гулак-Артемовський і сьогодні на часі. Бо розповідає про те, як ми, українці, жили колись. І ніколи не повинні вже так жити — у підпорядкуванні росії.

У 1930—1950-х не знали ні точної дати народження, ні місця вічного спочинку

210-ту річницю співака, актора, автора однієї з перших українських опер «Запорожець за Дунаєм» Семена Степановича Гулака-Артемовського відзначили 16 лютого — скромно, через існуючі реалії. Але віриться в те, що прийде час, коли буде належно віддано шану тому, хто пробуджував національну свідомість, навчав любити рідну Вітчизну понад усе.

Але сьогодні вже добре те, що не забули, добре, що достойник повертається до свого народу.

Адже до 1935 року навіть точної дати народження корифея української музики не знали. Ба більше — і місце його вічного спочинку аж до 1952 року не було відоме. Лише коли після війни в москві відновили декади української літератури та мистецтва, згадали і про Гулака-Артемовського.

Артисти музичного театру імені Станіславського і Немировича-Данченка разом з режисером Камерницьким за підказкою упорядника Ваганьковського кладовища Івана Лепехи серед хащ бузку відшукали скромний надгробний камінь з написом: «Семен Степанович Артемовський-Гулак. Скончался 6 апреля 1873 года, 58 лєт». Тоді ж на могилі митця встановили чорну лабрадоритову колону з мармуровою вазою вгорі.

Уточню одразу, що митець відійшов у вічність 5 (17) квітня 1873 року на 61-му році життя в стані глибокої депресії, всіма забутий. На цьому, останьому, твердженні ніхто ніколи не акцентував увагу.

А починалася творча кар’єра просто блискуче! Після навчання за кордоном Гулак-Артемовський з тріумфом виступав на петербурзькій сцені, якій віддав понад два десятиліття. У ті часи публіка йшла саме «на Артемовського», щоб насолоджуватися його неповторним, надзвичайно широким за діапазоном голосом.

Дмитро Гнатюк співає в Городищі, де народився Семен Гулак-Артемовський.

Так, сьогодні почути його не можемо, бо в часи співака звукозапису ще не було. Але довіримося свідченням сучасників, які зналися на музиці і були від того співу просто в захваті.

Ось твердження великого Михайла Глінки: «Красивішого голосу, ніж у Артемовського, мені не доводилося чути». Оригінально-своєрідна похвала від генерала Моллера: «Яка то гармата вчора ревіла?».

Оцінка театрального критика, редактора «Літературної газети» Федора Коні: «Артемовський має дуже приємний basso cantanto». Оцінка друга і земляка Тараса Шевченка, який сам був неабияким співаком: «...А надто як Артемовський Руслана співа, то так, що аж потилицю почухаєш — далебі правда! Добрий співака, нічого сказать».

У 1863 році в Маріїнському оперному театрі відбулася грандіозна вистава «Запорожця за Дунаєм». Семен Артемовський блискуче виконав головну оперну партію Карася. Тоді співак і композитор перебував на вершині слави, на самому олімпі мистецької сцени, у повному розквіті творчих сил та енергії.

Муза, портрет якої не зберігся

У ті часи артист імператорських театрів, який прослужив на сцені 20 років, отримував право на пожиттєву пенсію. Семенові Гулаку-Артемовському, як і іншим талановитим артистам, було надано право продовжити свою сценічну діяльність дворічною «службою вдячності». Протягом цього часу він отримував і пенсію, і зарплату.

Проте дуже заслуженим співакам, особливо талановитим митцям, дозволялося виступати на сцені, скільки вони хотіли. Тож, коли у нашого земляка термін дворічної «служби вдячності» закінчувався, маючи небувалу сценічну славу, він звернувся у дирекцію імператорських театрів з проханням: «По закінченню 20-літньої моєї служби у дирекції імператорських театрів я маю службу вдячності, яка закінчується у травні наступного 1864 року, відчуваючи в собі творчі сили для роботи на сцені, маю честь покірно просити дати мені можливість продовжувати службу на сцені імператорських театрів. Артист Артемовський. 1863 року, грудень 8 дня».

Митець мав величезну надію, що йому дозволять нести службу вдячності пожиттєво, як, наприклад, його колезі Осипу Петрову. Але прохання не задовольнили, артиста звільнили з відомства театральної дирекції, адміністрація російської імператорської опери розірвала з ним контракт.

Востаннє у Петербурзі Семен Гулак-Артемовський співав на сцені Александринського театру 29 травня 1864 року. Того вечора йшла тринадцята вистава опери «Запорожець за Дунаєм», у якій він виконував партію Карася. Прихильники його таланту прийшли попрощатися з улюбленим артистом.

Скульпторка Галина Кальченко біля свого творіння — пам’ятника  
Семену Гулаку-Артемовському в Городищі.

Саме це є точкою відліку особистої трагедії Семена Гулака-Артемовського. Йому надзвичайно боляче залишатися у Петербурзі без сцени.

Ще вчора — бурхливий світ, театр, оплески, сотні людей, вдячне «браво!», а сьогодні — мертва квартирна тиша, яка для артиста рівнозначна трохи не смерті. Він розгублений, пригнічений, спустошений. Його енергійна натура, кипуча енергія нестримно протестують проти бездіяльності, вимушеного спокою...

Не може збагнути, зрозуміти, звикнути. Тому й не мириться — тікає від невимовного душевного болю, переїздить спочатку в москву, звідки родом його дружина Олександра Іванівна Іванова, з якою повінчалися 1848 року.

Вона була піаністкою і арфісткою, дочкою декоратора московських театрів і балерини, разом з чоловіком брала участь у концертах. Імена подружжя разом були на афішах. Відомо, що портрет Олександри малював Тарас Шевченко, але жодного зображення дружини-музи Гулака-Артемовського донині не виявлено.

Доля начебто знову посміхнулася співакові. Гучна слава артиста догнала його в іншому місті, допомогла повернутися на сцену. Але у Большому театрі Артемовський проспівав лише один сезон. У грудні 1865-го в газетах з’явилося повідомлення: «Співак московської опери Артемовський залишив службу при московських театрах. Він прослужив на оперній сцені майже 25 років».

Донині офіційною причиною відставки вважається втрата голосу. У цьому точно є частка правди. Бо коли людина співає наживо — відбувається величезне навантаження на голосові зв’язки, а в ті часи мікрофонів не було.

Оксамитовий голос Гулака-Артемовського і справді давав збій. Йому складно стало брати високі ноти. Утім Гулак-Артемовський, до всього, був іще й надзвичайно талановитим актором. Якби було бажання — справжньому таланту знайшли б місце...

Напевно, істинна причина відставки Гулака-Артемовського криється в іншому. І саме тут доречно сказати про зв’язок часів, минулого і теперішнього. У російській імперії, тодішній і сьогоднішній, тільки роки різні, а порядки одні: нетерпимість до «чужорідного тіла», до «інородця», який був долучений до «російського світу», проте так і не став його частинкою, бо не захотів, — а саме це для шовініста-великороса є найбільшим «злом».

Тодішня система, використавши великий талант, своєрідно помстилася йому за небажання стати «їхнім».

Козацьке коріння і дружба з Тарасом Шевченком

Справді, Семен Гулак-Артемовський завжди пам’ятав своє славне козацьке походження, чудово знав історію України, не цурався на чужині рідної мови. Так, він співав французькою, італійською, російською. А на самому дні душі його лежала вона — рідна, золотаво-жовтим колоссям пропахнена, блакитним барвінком повита.

Сучасники свідчать, що співак так і не позбувся українського акценту, йому були притаманні суто український гумор, гострий розум, дипломатична хитрість. Знаємо його багатолітню дружбу з відомими людьми того часу (зокрема Тарасом Шевченком), які мали власну, відмінну від владної, думку про суспільний розвиток, тодішні порядки тощо.

Як пам’ятаєте, після розгрому Кирило-Мефодіївського братства в Києві 1847 року Шевченка було оголошено політичним злочинцем номер один імперії. Влада вважала, що його творчість впливає на зростання «невдоволення і бродіння» серед населення «Малоросії» (так тоді називали Україну).

Для царя ж Миколи він став особистим ворогом, долею якого імператор люто опікувався аж до своєї смерті. «Не простив» його й Олександр ІІ — «він образив мою матір». То чи міг бути Артемовський «їхнім», якщо дружив з ворогом?

Дійшли до нашого часу вільні висловлювання на зібраннях і в пресі Гулака-Артемовського, які, безперечно, не могли подобатися царській владі. Навіть сказані у 1858 році у зв’язку з проєктом Петербурзького водопроводу: «...Тільки так бідний клас петербурзького народонаселення буде мати змогу користуватися чистою, здоровою водою». Навіть з цього рядка зрозуміло, що артист симпатизував простим людям.

Невмирущий «Запорожець за Дунаєм»

Найголовніше — композитор Семен Гулак-Артемовський написав оперу «Запорожець за Дунаєм», що стала окрасою не російського, а українського музичного мистецтва. А цього вже російське театральне чиновництво йому не тільки не забуло, а й не пробачило.

Щирий і довірливий, як дитина, Семен Гулак-Артемовський, можливо, так і не збагнув, що не став за свого чужим людям. Їм він кілька десятиліть дарував велику радість — свою неперевершену пісенну творчість, навзамін прагнучи тільки одного: залишитися самим собою і сином рідної землі. Що так природно і нормально, але лише не в російській імперії.

Саме до таких висновків доходиш після опрацювання документів та листів Семена Гулака-Артемовського того періоду. Хай це звучить як гірка іронія, але якби наш земляк носив прізвище Сідоров, то служив би в театрі до кінця своїх днів. А через те, що був українцем не лише за прізвищем, а й по духу, то йому показали, де в імперії таким місце.

Митець дуже хворобливо переживав відставку. Свідченням депресивного стану композитора, глибокого душевного переживання є лист, написаний артистом майже через рік після звільнення, до колеги Павла Васильєва у Вільно з проханням поставити там «Запорожця». Це була остання надія. Але запрошення у Вільно він так і не отримав.

На той час він квартирував на околиці москви у Підновинському — жив із дружиною в невеличкому будиночку, який належав Кудринській церкві Різдва Христового. Семен Степанович Гулак-Артемовський зазнав немало горя — поховав дочок Олександру й Варвару та сина Василя. Гасив невигойні рани улюбленою роботою, але її відібрали.

Митець намагається захопитися читанням, новинами науки, але глибокий депресивний стан не покидає його. Артист, людина сцени, яка звикла до живого спілкування з людьми, лишається хоч і з коханою людиною, але без того, що стало суттю і сенсом існування.

Нащадок роду Гулаків — Ольга Шляхова у музеї славного родича
(відійшла у засвіти в червні 2022 року).
Архівні фото надані авторкою.

Через прірву років життя кожної відомої особистості обростає легендами. За однією з таких, зів’яла троянда в руках Артемовського ожила, і він зрозумів, що руки його особливі.

Відтак почав зцілювати людей, бо ще з часів навчання за кордоном був знайомий з теорією фізіолога Месмера про те, що деякі люди здатні черпати енергію з космосу. За допомогою неї, вважається, можна впливати на фізичний і духовний стан хворих. Тож деякі дослідники життя співака твердять, що він володів гіпнозом.

Проте це зовсім не так. Бо як насправді лікував «магнетизер Артемовський» — можна прочитати в журналі «Ребус» №4-5, 1884 року в спогадах його пацієнтки: «Хвилин за п’ять до вітальні увійшов пан у фланелевій блузі, високого зросту, міцної статури, на вигляд років 50. Це був Семен Степанович Гулак-Артемовський. Він підійшов до мене і запитав: «Ви бажаєте лікуватись? Але я не медик і жодних ліків не даю, окрім звичайної води та маслинової олії». — «Я чула, що ви лікуєте магнетизмом». — «Ті, хто сюди приходить, — пояснив він, — лікуються лише молитвою, інакше раджу вам звернутися до медика. Без молитви магнетизм нічого не вартий».

Отже, Семен Степанович Гулак-Артемовський лікував людей молитвою. Він жив на подвір’ї церкви, де «лікувальний гіпноз» і тому подібне були несумісні з православною вірою. Нагадаю, що композитор походив зі священницької династії і навчався в духовній семінарії. Як і належить сину священника, був високопорядною людиною, дотримувався Божих аповідей. Він завжди мав Бога в серці й душі.

За спогадами сучасників, був людинолюбом, виступав у благодійних концертах, завжди допомагав нужденним, жертвував гроші пораненим, сім’ям полеглих у війні. Ніколи не мріяв про багатство, бо жив біблійною істиною «не шукайте скарбів на землі, а творіть їх на небі», адже все на землі тлінне, вічне лише духовне — безмежна любов до рідної неньки України, її народу, звичаїв, традицій, чим пронизаний невмирущий «Запорожець за Дунаєм»...

Як допомагала віра

У часи розпачу й нестримного потягу до людей Гулак-Артемовський почав очищати їхні душі молитвою. Після очищення мало б приходити й зцілення. Земний шлях композитора і починався молитвою, і закінчився Великою Молитвою про вічні людські цінності. «Це не мистецтво, а дар, — казав він, — і я не маю права брати за нього винагороду». Він насправді за лікування, за зцілення не взяв жодної копійки, і ця щедрість душі лише засвідчує її велич.

Приятель митця Зосим Недоборовський ( журнал «Киевская старина», 1893 р.) згадував, як Гулак-Артемовський за власний рахунок на дорогому папері власноруч намалював віньєтку з Божими заповідями для всіх передплатників петербурзьких газет і був здивований, що на це ніхто не звернув уваги.

Як не звернули уваги й на те, коли морально пригнічений, доведений до відчаю «магнетизер Артемовський», колишній «перший бас імператорської опери», дощової весни 1873 року підхопив запалення легень й, ослаблений глибокою депресією, не зумівши перебороти недугу, відійшов у вічність. Усіма забутий...

Семен Гулак-Артемовський, як і багато інших митців з України, по суті, став заручником ситуації примусового перебування упродовж століть нашого краю у складі російської імперії. Маючи вибір лише: або закопати свій талант, або розвивати його в імперській системі — українські самородки ставали жертвами «русского міра».

Через те, що не могли і не хотіли його прийняти. Бо Семен Гулак-Артемовський походив і належав до іншого світу, якому і через століття зізнається у вічній любові вустами нескореної Одарки в безсмертному «Запорожці»:
Україно, рідний краю,
Серцем я тебе бажаю...

ДОВІДКА «УМ»

Семен Гулак-Артемовський народився 1813 року в сім’ї священника Покровської Церкви містечка Городище нинішньої Черкащини — тоді Київської губернії, Черкаського повіту. Був восьмою дитиною, батьки мали щонайменше 12 нащадків.

У 1838 році, коли Семен навчався у Києві, на його голос звернув увагу Михайло Глінка, який шукав оперного виконавця. Так Артемовський опиняється в Петербурзі. Навчався співу у Франції та Італії, де після двох років дебютував у Флорентійській опері (1841).

Композиторську популярність Семенові Гулаку-Артемовському принесла опера «Запорожець за Дунаєм», датована 1862 роком. Твір став українською музичною класикою високого стилю. Митець був першим виконавцем партії Карася. Втім уже за пару років царська цензура російської імперії, після впровадження Валуєвського циркуляру та Емського припису, по суті, заборонила постановку української опери на великих сценах.

Окреме місце у творчій спадщині Гулака-Артемовського посідають українські пісні, зокрема «Стоїть явір над водою» (присвячена Тарасу Шевченкові, з яким автор товаришував з 1838 року), «Спати мені не хочеться», «Ой на горі та й женці жнуть» — рапсодія зі збірки із семи пісень під загальною назвою «Українська свадьба».

Ольга ОСИПЕНКО, провідний науковий співробітник Музею Семена Гулака-Артемовського у 2011—2020 рр., завідувачка музею-відділу родини Симиренків Черкаського обласного краєзнавчого музею