50 відтінків вдячності. У Нідерландах з успіхом проходить виставка робіт молодої української художниці з Ірпеня

З першої хвилини (ймовірно, щоб уникнути формальних запитань) вона взяла «передмову» на себе:
    

— Мене звати Ольга Ковальова, я художниця. Народилася в Україні в 1998 році у місті Ірпінь. Скільки себе пам’ятаю, я завжди малювала. Мої батьки записали мене до художнього гуртка в Бучанську дитячу школу мистецтв імені Левка Ревуцького. Там я навчалася шість років. Моєю першою вчителькою стала член Національної спілки художників України Наталя Синишин, яка відома не лише в Україні, а й за її межами.
    

У 2012 році я вступила на архітектурний факультет державної художньої середньої школи імені Т. Г. Шевченка, яка є єдиною в Україні академічною середньою школою в галузі образотворчого мистецтва. Навчалась я в цій школі два роки. Там отримала дуже цінний та класний досвід. Мої навички стрімко «прокачувалися» завдяки кропіткій праці та професійності викладачів.
    

У 2020 році я закінчила Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна» за спеціальністю «Графічний дизайн».
    

Упродовж усього життя мені здавалося, що моє покликання — бути архітектором, дизайнером. Але насправді я художник. Я дуже пишаюся собою та тим, який шлях пройшла для того, щоб усвідомити, хто я, яке моє місце на цій планеті. Адже є багато страхів та стереотипів, пов’язаних із професією художника, які заважали мені впродовж довгого часу зрозуміти та прийняти потяг своєї душі саме до малювання.
   

— «Про що» ви малюєте?
    

— Я захопилася жіночими портретами у 2020 році. Мені подобається жіноча природа, вона така різна та багатогранна. Щоразу вражає глибина жіночої душі. Чутливість, емоційність, магнетизм, щось таємне та дике... Не секрет, що всі ми маємо дуже тонкий зв’язок із Всесвітом та природою. Я впевнена, що це закарбовано на генетичному рівні.

Тіло жінки — це взагалі чиста магія. Лінії, ямочки, талія, ключиці, кисті рук, стегна... Це неймовірно! Майже всі мої картини — про жінок. Я надаю перевагу змішаним технікам у своїх роботах. Найчастіше використовую такі матеріали: акварель, акрил, ручки, олівці, лайнери, акварельний папір.

—  Що вас надихає?
    

— По-перше, я керуюся своїм внутрішнім станом, позитивним ставленням до життя, вдячністю та любов’ю до всього, що мене оточує. Мене дуже надихає краса та естетика навколишнього світу, стара архітектура, творчість інших митців, атмосфера, яку я облаштовую самостійно, подорожі, люди. Я знаходжу прекрасне та позитивне навіть у недоліках.

Мене надихає пошук сенсів, яких дуже багато довкола. У кожній моїй картині є таємний смисл, і для кожної людини він буде різний. Я часто цікавлюся, що саме людина бачить та відчуває від моїх картин. Кожен бачить по-своєму, бачить те, що резонує та відповідає його внутрішньому змісту. Моє життєве кредо стосується душі та саморозвитку, слідуванню своїй інтуіції, відчуттям та бажанням, вірності собі.
  

—  Як змінилося життя після початку повномасштабного нападу росії на Україну? Що пережила ваша «муза»?
    

— Моє життя змінилося на всі 200 відсотків. Навіть зараз, згадуючи всі події, я до цих пір не вірю, що все це відбулося зі мною. Це ніби сон.
    

Я була змушена покинути рідний дім, своє місто. Життя розкололося на «до» та «після». Я вдячна Всесвіту, що «після» настало для мене та моєї родини. Мій дім був зруйнований. Деякі картини згоріли під час артилерійських обстрілів. Здається, що вмерла частина моєї душі. Але в цілому моя кімната не згоріла, тому певна кількість картин «вижила». Коли я про це дізналася, то була дуже щасливою. Це додало мені сил і натхнення рухатися далі.
    

Перші два місяці я була в Польщі, потім ми переїхали до Нідерландів. Саме тоді стався переломний момент у моїй творчості. Десь із пів року я не могла малювати взагалі. Я декілька разів намагалася, але перебувала в дуже стресовому стані, через що в мене не виникало ніяких образів чи картинок у голові. Здавалося, що я більше ніколи не зможу малювати. Всередині були лише біль та спустошення.

Але через шість місяців перерви я все-таки наважилась узяти пензлика. Не могла тоді зупинитися, малювала щодня. Мене неможливо було відірвати від цього процесу. Саме в той період я виплеснула всі свої емоції, які відчувала: страх, біль, вдячність за порятунок, прихисток...
    

Інколи я дивилася на роботи інших митців та думала, що ніякий я не художник. Адже під час повномасштабної війни багато хто почав малювати, робити виставки. Це все відбувалося дуже швидко. Але усі ми різні. І, зокрема, мені потрібен був час, щоб оговтатись від жаху. У кожного митця своя «муза», у мене вона — некваплива. І довго перебувала у стресі разом зі мною.
    

Я вважаю, що, проходячи такий важкий та трагічний досвід, ми стаємо ще сильнішими, мудрішими, швидше починаємо розвиватися. Це, поза сумнівом, еволюція суспільства. Хоч і така кривава.
   

— На вашу творчість вплинув той факт, що ви опинилися саме у Нідерландах?
    

— Через два місяці проживання в Нідерландах я познайомилася з місцевим художником, який досить відомий там. Він мене дуже підтримав. Згодом мій тато зміг забрати картини з Ірпеня та відправити мені поштою. Я їх показала своєму новому другу. Він був вражений та запропонував зробити виставку моїх картин у місцевому театрі.

Взагалі він займався виставками картин тих художників, яких уже немає на цьому світі. Я була першою «живою» художницею в його експозиційній кар’єрі. На той час я закінчила роботу над «післяевакуаційним» циклом із чотирьох робіт.

Перша картина — про мої почуття від початку війни. Фактично це був мій автопортрет. Ця робота сповнена болем, незахищеністю, безнадійністю. Друга — це дівчина-дерево, яка проростає, незважаючи ні на що, стає сильнішою. В цій картині відчувається сила. Узагалі мені дуже важко описувати свої картини, адже це більше про відчуття та енергію. Я малюю і таким чином оголюю свою душу.

—  Як пройшла ваша виставка? Що ви відчували, коли люди дивилися на ваші роботи?
    

— Відкриття виставки відбулося 21 січня 2023 року. Вона ще триватиме до 18 березня. Було запрошено велику кількість людей, приблизно 70. Із перекладом з української на нідерландську мені допомогла одна хороша людина. Таким чином я змогла донести до відвідувачів усе те, що відчувала, про що мої картини.
    

Я була надзвичайно схвильована. Це справді визначна подія в моїй творчості. Після того, як усе відбулося, я відчула гордість за себе. Адже мріяла влаштувати виставку в Києві до повномасштабної війни. На жаль, не так сталося, як гадалося. Але головним є те, що я це зробила, хоч і в Нідерландах, а не в моїй рідній країні.
    

Коли я стояла в залі, спостерігаючи за людьми, дивлячись на свої картини, які були неймовірно гарно оформлені, підсвічені і взагалі якось органічно вписувались в атмосферу театру, я усвідомила, який шлях пройшла заради цього, скільки маленьких та важких кроків було зроблено.

Мені було дуже приємно чути і бачити реакцію відвідувачів, мати зворотний зв’язок від них. Усі були приємно вражені. Адже в Нідерландах дуже поширений абстракціонізм. А в мене роботи — графічні, яскраві.
    

Ця виставка стала для мене потужним досвідом. Я вважаю, що для кожного митця найважливішим є тримати зв’язок із людьми, відчувати їхню реакцію, ділитися своєю творчістю з ними. Ця подія в моєму житті дала мені багато натхнення, впевненості, сили. Моя мрія здійснилася.

Я до цього часу отримую листи від людей, які діляться своїми враженнями від моїх картин. У свою чергу, я теж хотіла поділитися особистою історією, тим, що відбувається в Україні. І на цьому зробила великий акцент. Вважаю, що мені вдалося донести цей меседж до сердець багатьох людей.
    

Я мрію повернутися в Україну, зробити виставку і надалі розвиватися вдома.