Фронтмен групи «Папа Карло» Василь Рябко: «Коли побачиш власну смерть, далі житимеш вільним»

У Харкові є люди, на яких тримається український дух міста.

Вони брали участь у двох Майданах, розвивають патріотичні проєкти, активно волонтерять з початку окупації Донбасу.

Якби після 24 лютого сюди зайшли рашисти, вони б першими потрапили до «розстрільних» списків, пройшовши пекло тортур і показової ганьби.

Так уже траплялося під час «русской вєсни» в 2014 році, тому ніхто з них не мав жодних ілюзій з приводу свого майбутнього.

Але, попри все, більшість сміливців залишилися у місті, яке дивом утримало статус прифронтового форпосту.

Лідер відомого гурту «Папа Карло» Василь Рябко — один з них. В інтерв’ю Харківському пресклубу він розповів про своє відчуття війни і власне бачення майбутнього. Його правда дієва, але з гіркуватим присмаком.

«Спочатку було два напрямки — евакуація і продукти для ТрО»

— Василю, твоя команда волонтерить з 2014 року, тому, напевно, ти не надто довго думав над тим, чим займатимешся на цій війні?

— Я спочатку пішов до ТрО, але через хвору ногу зрозумів, що буду кориснішим саме тут. Спочатку в нас було два напрямки. Ми вивозили людей буквально з-під обстрілів і доставляли продукти військовим. У перші дні в Харкові з провізією було дуже складно. Купити щось у магазині було практично неможливо.

— До речі, викликати таксі, аби дістатися до залізничного вокзалу, теж було дуже складно навіть за плату в кілька тисяч. Над головою постійно щось літало. Але ви зважилися на цю роботу?

— Так. І вивозили людей безкоштовно. У нас була така схема: рівно о восьмій ранку подавали свій бус і чекали, поки прийдуть пасажири. В один з таких рейсів загинув мій водій і друг Антон Хрустальов. Того дня був справжній жах. Ми успішно пробилися крізь артилерійський вогонь, але потім район Барабашова і Північну Салтівку густо накрили градами...

Я відійшов трохи в бік від автівки, тому дивом уцілів. А Антон... Він був пацифістом і дуже комунікабельною людиною... Ще один з моїх водіїв пізніше пішов на фронт і теж загинув... Це неймовірно боляче. А загалом те, що відбувалося навколо, можна назвати пеклом. Ми з-під завалів діставали стариків з такими осколковими пораненнями, що у них більше не йшла кров...

— Довго жити у подібному режимі непросто. Ви знайшли спосіб для релаксу?

— Найважче було у березні, тому раз на три дні ми їздили до мирної Полтави. Туди везли людей, а звідти пальне, ліки і харчі. Але по дорозі зупинялися у Чутовому і в одній точці замовляли собі шашлик. О, то було справжнє блаженство, яке тримало на плаву. Отак мотаєшся Харковом два дні, де все вибухає і горить, а в голові періодично виникає думка: «Давай, тримайся. Скоро Полтава». Думаю, в такій ситуації кожен мусить знайти свою персональну Полтаву, до якої можна виїжджати хоча б періодично.

«Лише наприкінці березня взяв гітару і програв усю ніч»

— Як твоїй команді вдалося повернутися до музики? Всім відомо, що без творчості ти просто не мислиш свого життя.

— Я місяць до рук гітару взагалі не брав. Після волонтерських рейсів приходив додому — і мене буквально вирубало. Сил не було взагалі. А потім уже десь наприкінці березня таки взяв гітару і програв усю ніч. Тоді й зрозумів: треба щось робити і в цьому напрямку теж. На думку спала ідея про онлайн-марафон. А сам собі думаю, слухай, який у біса марафон, якщо навколо без кінця лунають вибухи. Втім безпечне місце знайшлося — у підвалі Саші Гончарова із «Село і люди». Цей схрон і два «іскандери» не проб’ють.

Зрештою, таки зібралися — я, Серьожа Жадан, Олежа Каданов. Ми так обіймалися... Потім випили добряче. Окрім Олега, звісно. Він не п’є. Працювали зі стовідсотковим шифруванням, аби ніхто навіть інтернет-трафік не відслідкував.

Спочатку взагалі думали, що краще виставити готовий запис, але потім таки провели наживо і зібрали 42 тисячі гривень. Ми зрозуміли, що знайшли класну тему для волонтерства. Переказали гроші ТрО і почали готувати новий марафон. Потім співробітництво нам запропонували Полтава і два німецькі міста. Пізніше в «ЄрміловЦентрі» провели фест «Музика опору».

— Згодом ви почали записувати кліпи на тлі понівеченого Харкова. Емоції ще ті.

— Так. Першою роботою стала пісня «В обличчях різних». Там наша солістка Яна ходить і кавою пригощає військових, волонтерів, комунальників. Тобто усіх, хто трапляється на її шляху. Навколо розбиті будівлі. Така собі показова локація. Раніше я, наприклад, дивився на нашу облраду і жодних емоцій вона у мене не викликала. А зараз, після влучання ракетою, дивишся — і серце кров’ю обливається. І ти любиш будівлю нашої облради. А раніше не любив.

— А як виникла назва пісні «Харків залізобетон». Цей вислів наразі вже став дуже відомим. Ви також запустили популярну серію футболок з аналогічним брендом.

— То була ідея дизайнера Патріка Касанелі — душі нашого волонтерського колективу. Він — людина задуму, а я — реалізатор. Коли він показав мені той логотип, я почав думати, що з цього може вийти. Ідея з футболками виявилася продуктивною. Думав, залишу собі штук п’ять і буду ходити таким собі модним пацаном, але всі 100 за два дні були повністю заброньовані на сайті. Тобто, ми ще першу партію не надрукували, а потрібно готувати вже другу.

— Це теж волонтерський проєкт?

— Усе, що ми робимо, є волонтерським проєктом. Скажімо, аби придбати один генератор вартістю 25 тисяч гривень, нам необхідно передати за донати 100 футболок. Випускаємо також шеврони і наліпки.
Зараз ось їдемо у музичний тур Європою. Ми є амбасадорами фонду «Громадянин», який займається протезуванням наших кіборгів. Привеземо багато корисного і для ТрОшників та військових.

— А скількома підрозділами ви опікуєтеся?

— Багатьма. Але у пріоритеті Kraken, 226-й і 227-й, у якому служить мій старший брат — барабанщик нашого гурту. А молодший брат Павло наразі у Нацгвардії. Найчастіше доводиться підвозити автівки, бо «лузаються» на війні мов насіння. А без транспорту там ніяк.

— Василю, як відомо, вашого пісенного залізобетону не витримав восени YouTube. За що видалили ваш канал?

— Вони повелися, як останні п... Замість того, аби видалити один контент чи надіслати попередження, взяли і знищили все одразу. Там було понад 2 мільйони переглядів і 80 відео. Понад десяток пісень мали більш ніж 100 тисяч переглядів. Скажімо, «Харків залізобетон» зібрав 170 тисяч.

Приводом для «санкцій» стала пісочна анімація на пісню «33-й». Там ішлося про Голодомор і про сьогодення також. Ми використали фашистський знак разом із гербом рф. Усе справедливо, але після цього нам сказали: не можна. Мовляв, ображаємо цілий народ.

— І як ви вийшли з цієї прикрої ситуації?

— Довелося створити цензуровану версію канала і таку ж сторінку у фейсбуці. Втім наші глядачі добре знають наші тексти напам’ять і доспівують на концертах усе так, як треба. Тобто проявляють власну пісенну творчість. Це приємно радує.

«У мене не було впевненості,
що ми Харків втримаємо»

— Василю, у квітні 2014 року твоє фото з розбитим обличчям облетіло фактично всі ЗМІ. «Туристи» з кацапських Бєлгорода та Курська разом з харківськими «русскомірцями» провели майданівців так званим «коридором ганьби» і замалим не розірвали живими. Таке, напевно, ніколи не забувається.

— Переважну частину цього шляху ми пройшли навпочіпки, бо нас підбивали під коліна. Піднятися ми не могли в принципі. Відстань між двома шеренгами була менше метра, і нас з усіх боків били. Частина людей там стояла з наставленими на нас ножами. Я був абсолютно впевнений, що після цієї ганьби нас стовідсотково вб’ють. Тоді думав лише про те, аби не почати скиглити й прийняти свою долю достойно. Це було схоже на проживання власної смерті...

Пізніше я почав розбирати свій психологічний стан у ті хвилини і знайшов такий аналог. У німецьких пілотів була традиція «поховання заживо». Вони збиралися гуртом, ставили імпровізовану труну і підпалювали зі словами: «Дивись, це горить твоє тіло». Мовляв, побачив? А тепер живи цим. Як не дивно, але після такого прийому людина починає вважати себе мертвою, звільняється від страху і живе в кайф, дихаючи кожною секундою. Щось подібне відчуваю і я після екзекуції з коридором.

— Василю, але ж, маючи досвід безпосереднього «спілкування» з москалями, які переважно не зовсім і люди, ти б мав тікати з Харкова першим. Якби вони захопили місто, патріотів би, без сумніву, знищили. Досвід окупованих територій це зайвий раз довів. Але ти залишився. Як тобі не забракло сміливості?

— Я відвіз родину в безпечне місце і 27 лютого приїхав назад. Ще по дорозі дружина кричала у трубку: «Куди ти? Вертайся! У місті вже росіяни! Хіба не знаєш?!!» «Знаю, — кажу, — але коліно в мене вже не болить».

Харківський залізобетонний мерч.

...А якщо чесно, то я не був упевнений у тому, що ми Харків втримаємо. До речі, в мене не було впевненості й у тому, що ми й Майдан виграємо. Але є речі, які ти якщо не робитимеш, то буде дуже соромно. Перед самим собою.

— Василю, наше місто наразі зранене, але дуже рідне. Що буде далі? Ми ж розуміємо, що сюди навряд чи швидко повернуться іноземні студенти, до яких ми дуже звикли. Не буде тих, кого ти раніше бачив у клубах, ресторанах чи десь на творчих тусовках. Але ж щось же має бути. Яким ти уявляєш завтрашній Харків?

— Я тут бачу два шляхи. Або ми перестаємо бути прикордонною зоною (це я зараз обережненько натякаю на місто, що починається на літеру «Б»), або самі перетворюємося на місто-фортецю, місто-воїн. По-іншому не вийде.

— Ідеологічним приводом для вторгнення в Україну рашисти називають необхідність визволити своїх з-під «нацистського гніту». Як ти вважаєш, у Харкові зменшилася кількість тих, хто мріє бути «врятованим»?

— Особисто я знаю двох ватників, які змінили свої переконання. Я знаю також, що є багато людей, які повністю переглянули своє життя. Наразі також більше уваги приділяється військовим. Тепер навіть важко уявити ситуацію, коли хтось виявляє неповагу в бік захисників. А раніше така реакція вважалася цілком нормальною. Тобто Харків дуже змінився. І це не може не радувати.