Особливе жіноче щастя: дві нові постановки представив театр «Сузір’я»

У театрі «Сузір’я» у Києві на початку лютого відбулися аж дві прем’єри.

Спочатку два дні поспіль народний артист Олексій Кужельний представляв на сцені нову моновиставу «Мовою троянд» за сценарієм Наталії Колесніченко-Братунь.

В основу цієї постановки лягли щоденникові записи й поетичні твори молодої жінки, яка рано відлетіла у засвіти. А далі було показано спектакль, створений за драмою «Украдене щастя» Івана Франка.

Цьому твору режисер вистави Гіо Пачкорія надав цілковито нової театральної форми, переосмисливши зміст у феміністичному й психоаналітичному ключі.

Несвідоме бавиться з долями

 Нова вистава за класичною драмою Івана Франка «Украдене щастя» триває майже півтори години і є її феміністичною інтерпретацією — Миколу та Михайла грають жінки (Світлана Малюга, Тамара Пацата, Аліна Іскерко, Ірина Сокович, Олександра Городецька).

Від першої хвилини глядачів не полишає запитання: чому на сцені 4 стільці? Анна, Микола й Михайло — це зрозуміло. А хто ж четвертий?

Режисерський хід доволі цікавий і несподіваний, хоча в окремих акцентах ця постановка перегукується з класичними версіями «Украденого щастя», зокрема зі спектаклем, що йде на сцені Національного драматичного театру імені Івана Франка (акцентовано на «натовпі», який перемелює кісточки плітками-пересудами й підштовхує Анну до моральної прірви, душевного безсилля, страху й болю).

На Михайлові протягом усього дійства вдягнений мішок із червоними колами на місці очей. Він — втілення того монструозного Несвідомого, яке панує в сільському житті, яке викликає страх і яке виявляє себе в мотиві жіночого шаленства, що показано в багатьох мізансценах.

У виставі багато уваги приділено Несвідомому, яке виявляє себе і в сексуальності, і в народному поголосі, й у деструктивних намірах Михайла.

«Украдене щастя» режисера Гіо Пачкорія.

У темряві з різних фрагментів «виростає» монструозне «Воно», яке бавиться й лякає водночас. Ерос і танатос у виставі переплетено і вмонтовано в систему особливої сценічної карнавальності.

Часто герої постають перед глядачами «без вбрання», вони оголюються до душі, щоб показати, що в їхньому житті більше нічого не лишилося. Доля в Анни склалася так, що вона вийшла заміж за нелюба. Поява Михайла не може виправити того, що відбулося.

Гіо Пачкорія створив психоаналітичну версію драми, у якій домінує символічне Несвідоме Воно. І саме «Воно» постає тим четвертим, хто присутній незримо і зримо у виставі, кому поставлено стілець на самому початку.

Виставі властива цілісність і режисерська завершеність. Михайло представлений у спектаклі через образ лихої сили, яка зазнала болю, а тепер сама може нищити. Переписати минуле неможливо, його потрібно прийняти та жити далі. Навіть якщо потрапив «у зуби чорту», варто знайти в собі сили, щоб іти вперед, поки живеш.

 Глядачі бачать життя персонажів, у якому людина не може покладатися лише на себе. Є Несвідоме, яке проявляється в колективній думці: плітках, осуді, пересудах.

І це Несвідоме визначає життєвий шлях кожного. Постановка, яку зреалізував режисер Гіо Пачкорія, вражає прекрасним музичним оформленням.

Використано композиції Folknery, Kurbasy, DakhaBrakha, а також, що цінно, народні пісні в записах Івана Франка.

Історія самості

У виставі «Мовою троянд» за сценарієм Наталії Колесніченко-Братунь в образі поетки й журналістки Ольги — Ганна Михайличенко, представниця Майстерні Миколи Рушковського.

Режисер-постановник та сценограф — Олексій Кужельний, композитор — Тетяна Шамшетдінова, костюми — Ірина Горшкова, пластика — Алефтина Чернова.

«Мовою троянд» розвиває окремі мотиви моноспектаклю «Прекрасний звір у серці» з Євгеном Нищуком, який з успіхом іде на сцені «Сузір’я» не перший рік.

Мотиви народження й загалом потреба в житті — одні з ключових у виставі «Мовою троянд». У «Прекрасному звірі…» герой з’являється з космічного кокона всесвітніх енергій, тут — із жіночого лона в буквальному сенсі: на екрані глядач бачить відео з народженням дитини. Акторка ж на тлі відео грає мить переходу з лона матері у стан народження.

Є в цій виставі мотив бунту проти абсурдного світу, коли героїня, подібно до героя Євгена Нищука, прагне розбити прозорий простір, що символізує у виставі і колиску, і власне велике ліжко, яке дарують батьки, і обмеження світу, з якими доводиться мати справу дівчині. Вона весь час у русі — у поступі, у боротьбі, на шляху (це символізує образ рухомої доріжки на сцені).

«Мовою троянд» — історія жіночої долі: народження, перших років, дорослішання дівчини-поетки, яка під час вистави вдягає на себе нові й нові елементи одягу, у такий спосіб «збираючи костюм» дорослої жінки.

Прийом оригінальний: дорослішання жінки відображено в елементах одягу, причому у фіналі маємо традиційне українське жіноче вбрання.

Режисер створив виставу про боротьбу зі світом і про любов до світу. Ці два мотиви загалом є ключовими у виставах Олексія Кужельного. Маємо черговий спектакль із виразним режисерським почерком, що передбачає поєднання патріотичної лінії з лінією неподільної і глибинної любові до життя.

Ці два мотиви переплетені у виставі, в якій героїні доводиться переміщуватися між різними художніми просторами, подеколи в одному часі граючи дівчинку-малюка й дідуся чи батька…

У моновиставі представлено низку мотивів, властивих екзистенціалізму (абсурд, бунт, любов, за Альбертом Камю). Оля шукає себе в любові до родини, до літератури й поезії, до Праги, де проводить екскурсії для українців. Це моновистава, де звучить багато поетичних творів, що посилюють емоційне сприйняття.

Постановка про щастя життя, про перемогу над абсурдом, про важливість мати свій простір, бодай те ліжко, на якому ти можеш сховатися від світу й бути такою, яка ти є. Не удаваною, не штучною, а справжньою. І важливо, щоб ти зберігала в собі справжність, а не перетворювала себе на ту, яка сподобається іншим.

Моновистава «Мовою троянд». Поетка й журналістка Ольга —
Ганна Михайличенко.
Фото надані театром.

Режисер у післяслові до вистави сказав, що це історія про жіночу «собість». Поль Рікер написав працю «Сам як інший», у якій також ішлося про дослідження самості, тобто про собість.

«Мовою троянд» — вистава про те, як відбувається становлення людини в родині, в суспільстві, які впливи має дитина від батьків, від соціуму, від коханого.

У моноспектаклі проведена лінія зіткнення з коханим, коли «блакитноокий зі спортивною ходою» не розуміє того трансцендентального світу, в якому живе Ольга.

Героїня прагне жити, ховаючись у світ і закохуючи світ у себе. В цьому жіноча «собість» — у красі, в поезіях Ліни Костенко, якими захоплюється дівчина, в дипломатичності та аристократичності, що походять від родинного кола.

«Мовою троянд» — вистава про українську жіночу душу, яка знаходить себе в любові до своєї землі. Перед нами дівчина, яка виявляє патріотичні відчуття.

У цьому переконує мізансцена з українськими прапорами, які майорять над залою. Інколи у виставі забагато пафосу у грі головної героїні, не весь пафос сприймається як автентичний художньому простору.

Зрештою, дівчина долає обмеження, вона стягує мотузки-заборони-обмеження, змагається зі струмом-лазером і перемагає його, ніби всотуючи в себе все деструктивне, бо лише жінка здатна впорядкувати світ.

Вистава має феміністичні мотиви й іронічну критику стосовно чоловічого світу. Але головне — є властива театрові «Сузір’я» та режисерові Олексію Кужельному вірність традиціям.

Це збереження пам’яті про видатних творців української державності, науки та культури: Михайла Грушевського, Василя Стуса, Миколу Амосова, Бориса Патона, Богдана Ступку…

Варто дивитися.