Сергій Жадан: «Ворог намагається витіснити нас поза межі нашої нормальності»

Війна Сергія Жадана застала у потягу.

Хлопці з його музичної групи «Жадан і собаки» вже були у Вінниці, де мав початися тур регіонами заходу України, але довелося вертати додому з Козятина.

«Запланувавши концерти, ми чудово розуміли, що їх може не бути. Водночас з’явилася така дитяча хитрість. Мовляв, якщо ти не дивишся на щось страшне, то того страшного ніби немає, — розповів він в інтерв’ю «Харківському пресклубу». — Ось і ми думали — якщо гратимемо ці концерти, то на Україну не нападуть. Можливо, у такий спосіб виграємо трішки часу. Не вийшло».

Того ж дня «Жадан і Собаки» повернулися до Харкова й зайнялися тим, чим займаються з 2014 року — волонтерством.

Є у Сергія й ще одна справа, яку він виконує мимоволі вже самою присутністю у прифронтовому місті.

Багато харків’ян наразі мислить так: якщо Жадан залишається, отже спротив москалям триває.

«Я спав три місяці у лялькосховищі
під ляльками»

— Сергію, повертатися до міста у момент, коли з нього усі виїжджають, непроста річ. Це, мабуть, все одно, що побачити річку, яка пливе проти тебе?

— Так, ми зустріли дві нескінченні колони . Одна рухалася на захід, інша у бік Дніпра. Ми були готові до цього, оскільки знали, чому повертаємося і чим будемо займатися. Хотіли якнайшвидше вивезти у безпечні місця родини, а потім включитися у роботу.

Звісно, у перші дні була дуже велика тривога. Навколо хаос. До кінця не було зрозуміло, як все відбуватиметься і що саме відбуватиметься. Втім, наступного дня поїхали до волонтерів у Дніпро і почали шукати для військових павербанки і ліхтарики, які раптом виявилися потрібними. Це вже потім пішли шоломи, бронежилети, взуття, автомобілі, броники. Чим далі, то робота ставала більш структурованою, чіткішою і масштабнішою.

Пам’ятаю також, десь на четвертий день війни я зустрів у місті Мішу Озерова, нашого спільного друга. Він сказав, що його волонтери й далі залишаються у ляльковому театрі. Мовляв, у них там є щось на зразок хабу. Так війна для мене почала відбуватися там. Я три місяці спав у лялькосховищі під ляльками.

— Твоя команда наразі багато допомагає «Хартії». Це правда, що назву цьому харківському добровольчому батальйону придумав ти?

— Так. У перший день війни зателефонував мій друг Всеволод Кожемяко (сьогодні найвідоміший мільйонер в українській армії. — Авт.), який був за кордоном. Сказав, що повертається, і вже десь 1 березня повідомив про намір створити власний підрозділ. Я спочатку не зрозумів, як це має бути, але завдяки його менеджерському таланту усе вийшло.

Коли ми думали над назвою батальйону, то хотіли, аби там був Харків і «арт». Так вийшла «Хартія». Ми зараз їм багато допомагаємо, як і багатьом іншим. Але, ясна річ, у нас є на цьому «городі» улюблена грядка, яку ми сапаємо особливо бережно і ретельно.

До речі, тема про нові принципи формування армії, коли туди заходять цивільні з організаторськими здібностями, дуже цікава. Це зовсім інша філософія, підхід, інша модель формування максимально ефективної команди. Там немає і натяку на радянську систему з оцими кабінетними генералами, яким потрібно віддавати честь. Натомість є фахівці, що можуть реально навчити військової справи. Таку систему я бачив у багатьох підрозділах, що дуже радує.

«А хто добре поводився, тому
харківський клуб «Металіст 1925»
приносить мерч і віру в перемогу».

— А ти взагалі вбачаєш в українському волонтерстві якийсь феномен. Скажімо, кацапи постійно скаржаться у мережах на те, що не можуть згуртуватися. А у нас фактично з першого дня почався цей процес. Так було і в 2014 році.

— На це є, напевно, об’єктивні причини. Я не знаю, яке може бути волонтерство, скажімо, у сьогоднішній Італії. У нас йде війна із жорстоким ворогом, який хоче нас знищити. Звідси інший рівень організованості і мотивації. Обставини просто непорівнювані.

Водночас наш феномен може багато чого навчити інші суспільства, де забули, що таке взаємна допомога і взаємовиручка. Цим українці дійсно виправдано і заслужено дивують увесь світ, оскільки з перших днів війни тисячі тих же харків’ян включилися у волонтерський рух і робили це не з якихось партійних переконань.

Часто ці люди до 24 лютого взагалі не цікавилися політикою. Але тут стало усе на свої місця. Орки хочуть позбавити нас нашого міста, нашого громадянства, права на майбутнє, тому люди включилися. Це зразок фрагментарної і кон­структивної взаємодії.

«Не до кінця доконане має здатність вертатися»

— Як ти думаєш, чому росіяни прорахувалися. Вони ж їхали сюди, як на парад.

— Тому що у них дуже багато комплексів і психологічних проблем. Вони вперто не хочуть цього визнавати, бо хворі своїм реваншизмом, ксенофобією, імперськими ідеями. Це наше ментальне прокляття — мати такого сусіда, який не може від тебе відчепитися, оскільки переконаний, що ти потребуєш його любові, обіймів, уваги і його нестерпної нав’язливості.

У результаті, ми маємо певне протиріччя. З одного боку, їхня нав’язливість дає нам шанс зібратися силами, підготуватися і дати їм гідну відповідь. А з іншого, ти розумієш, що усе триватиме далі. Навіть коли гаряча фаза цієї війни завершиться, росія все одно нікуди не зникне і й далі знаходитиметься за 40 кілометрів від Харкова. Йдеться про потенційного ворога і нападника, який наразі намагається витіснити нас поза межі нашої нормальності, усталених звичок, наших уподобань і цінностей.

— Який же тоді вихід? Що нам робити?

— Дуже важливо зосередитися на собі, на розбудові нормальної держави без корумпованого політикуму і з потужними збройними силами.

— Так ці ж корупціонери зараз тихо сидять по своїх кабінетах, а коли війна закінчиться, знову повиповзають. Чи є взагалі у нас реальна можливість побудувати нормальну державу.

— Мені здається, головне, аби усі ці паралельні волонтерські структури не розійшлися одразу після того, як пролунає останній постріл. Ми, українці, дуже динамічні, завзяті, енергійні, але нам не вистачає впертості. Тобто ми можемо скинути президента і вже наступного дня розійтися по домівках. А все, що не до кінця доконане, має здатність відновлюватися, відживлюватися.

— Мов та гідра.

— Так. Тут ідеться не про якісь особистості, а систему. Навіть хороший міністр у поганому міністерстві може стати корупціонером, крадієм і злочинцем. Змінити все можна лише тиском суспільства. Свою готовність до змін українці демонструють з 2013-2014 року. Те, як ми змінилися за цей період, — результат колосальної роботи усього народу.

 У мене є велика гордість і повага до людей, з якими зараз доводиться стикатися, тому що бачу, як вони тримаються свого, відстоюють своє, самі себе, свої переконання і цінності. До речі, українське суспільство — це не про геополітику, ідеологію, пропаганду і неврози, пов’язані з історичними травмами.

Це саме про цінності, про певний набір понять, переконань. Це те, чого дуже часто не розуміють на Заході, де про такі речі багато хто вже забув. І тим більше не розуміють москалі, які просто з нас сміються. Мовляв, які цінності, яка гідність?

— То, може, волонтерському рухові є сенс трансформуватися в партію і наводити лад у країні? У тебе є політичні амбіції?

— Ні, жодних. Ця система побудована так, що, навіть потрапивши до міськради чи облради з позитивним налаштуванням, ти мало що можеш змінити. А ось громадянські рухи справді дієві, оскільки мають дуже сильний вплив і на центральну, і на регіональну владу. Громада, як це не парадоксально, сьогодні має більше можливостей. І це дуже цікаво і важливо.

«У хлопців за спиною було кілька місяців дуже жорстоких боїв»

— Група «Жадан і Собаки» наразі багато гастролює, збираючи кошти на ЗСУ. Чи траплялися якісь особливо зворушливі моменти під час концертів?

— Восени ми їздили до своїх друзів під Донецьк, з якими працюємо з 2014 року. Нам сказали, що зараз вони не можуть зібрати разом всю роту, оскільки москалі за горбом стоять. Зрештою, розділилися на три взводи, і ми зіграли три концерти на сільських подвір’я, між хатами та сараями. Хтось нас знав, а хтось ні. Одразу почали «гуглити» якісь наші пісні, кліпи. Це було дуже зворушливо. Хлопці надзвичайно хороші. У них за спиною було кілька місяців дуже жорстоких боїв.

А влітку ми їздили до добровольчого підрозділу, який дислокується більше в тилу. Починаємо грати, а наші слухачі просто під сценою підспівують і навіть знають усі слова. Виявляється, до війни вони ходили на наші концерти, фестивалі і загалом слухають українську музику. Це була просто наша цільова аудиторія! Один в один! Добровольці. Це теж надзвичайно зворушлива річ.

— А ще ти був у Бахмуті.

— Насправді все дуже печально. Місто знищують, місто руйнується, і при цьому там далі живуть люди. І це якийсь дивний сюрреалістичний ефект. Ти заїжджаєш — місто порожнє, нікого немає. Над тобою постійно пролітають російські міни, наші відстрілюються. Ти зупиняєшся біля будинку, стукаєш у двері і звідти хтось виходить, з якихось підвалів, кімнат…

Там люди живуть, там діти живуть. Далі від’їжджаєш від центру у бік око­лиць і бачиш, як хтось вулиці прибирає, пса вигулює. Якісь парочки ходять. І все це в межах одного і того ж простору. На одному кінці міста можна почути те, що відбувається на протилежному.

Але насправді усе дуже сумно, і не зрозуміло, як, власне, ця ситуація буде розвиватися далі. Бої там насправді дуже важкі. Росіяни щось зачепилися за той Бахмут і кладуть величезну кількість своїх військових. Ми теж несемо втрати. Печально.

— А як наші хлопці? Тримаються?

— Там не йдеться про жоден страх, відчай або розчарування. Працюють і спеціальні, і штатні підрозділи. Наші готові і далі боротися. Думаю, що той, хто пішов до армії, добре розуміє ситуацію. Усі на своїх місцях.

Мені здається, що наше суспільство взагалі дуже мотивоване. Загалом для мене головний підсумок року війни полягає у тому, що країна виявилася набагато сильнішою, ніж багато хто думав. Я маю на увазі не лише наших ворогів, а й нас самих.

Тобто навіть самі українці не до кінця вірили у свої можливості і потенціал. Україна виявилася дуже сильною. І про це треба частіше нагадувати. Важливо пам’ятати, що саме у нас за плечима, хто у нас за спиною і що у нас попереду.