«І втома враз минала». Як українські хірурги рятують життя в екстремальних умовах

Недавно інформаційний простір сколихнула новина про те, що вінницькі лікарі дістали з тіла пораненого гранату ВОГ, яка не розірвалася.

Про всяк випадок в операційній чергували двоє саперів, страхуючи роботу медичного персоналу. Оперативне втручання пройшло успішно.

Врятованого бійця, який однозначно народився у захисній сорочці (це щоб не сказати — у бронежилеті), відправили на подальшу реабілітацію.

Хлопцю пощастило, оскільки його янголи-охоронці зуміли явити справжнє диво руками найдосвідченішого лікаря ЗСУ, генерал-майора Андрія Верби.

Але у березні минулого року практику екстреної військової хірургії швидко освоїли і медики, які звикли працювати винятково у штатному режимі. На їхній операційний стіл сьогодні потрапляють не лише фронтовики, а й люди, які стали жертвами звірств осатанілих рашистів.

«Ми зрозуміли, що прийшла велика біда»

Першого пацієнта з вогнепальним пораненням до Харківської обласної лікарні привезли 25 лютого. Той чоловік був не військовим, а простим водієм, який намагався вивезти з-під обстрілів своїх близьких.

Усі пасажири загинули одразу, а він потрапив на операційний стіл і дивом вижив. Так у хірургічному відділенні, яке до війни спеціалізувалося на складних операціях експертного типу, почалася нова історія.

Завідувач Кирило Пархоменко каже, що про настання великої біди здогадався вже після перших вибухів на околицях міста. Але тоді й гадки не мав, наскільки те лихо буде тривалим і глибоким.

«Ми із сином, лікарем-інтерном, зібрали речі і поїхали до лікарні, — пригадує він в інтерв’ю Харківському пресклубу. — Так само вчинили і 90 відсотків наших колег. Покинули місто в основному дівчата з молодшого персоналу. У перші дні в нас лишилося усього дві санітарки, тому їхню роботу часто виконували лікарі. Ночували ми теж тут — у коридорі на підлозі. Додому я зміг приїхати лише 11 травня, коли стало вже трішки легше».

Кирило Пархоменко.

Запасів ліків та перев’язочних матеріалів у клініці вистачило рівно на кілька днів. Підвезти їх було ніяк, оскільки ще не було сформовано відносно безпечні логістичні маршрути.

Врятували ситуацію небайдужі харків’яни, які почали зносити до клініки все, що є у домашніх аптечках. Особливо запам’ятався візит щиросердної і вигадливої бабусі. Вона порізала на стрічки простирадло, змотала його у клубки і вручила зворушеним медикам. Навіть ця нехитра заготівка пішла в хід.

Системні державні поставки вдалося налагодити лише наприкінці березня. До того часу провізію, якою ділилися колеги з інших областей, доставляли безстрашні волонтери.

Безцінну фахову допомогу хірургам обласної лікарні надали і фахівці з військового шпиталю, які за вісім років війни на Донбасі отримали великий досвід порятунку поранених.

Словом, доктору медичних наук, професору кафедри онкохірургії Харківської медичної академії післядипломної освіти (ХМАПО) Кирилу Пархоменку довелося освоїти новий і, на жаль, нині актуальний профіль.

Сьогодні лікарня вже забезпечена усім необхідним. Навіть якщо у місті після обстрілу зникне світло і вода, вони зможуть спокійно протриматися кілька діб. Головне, аби ракета не влучила в саму клініку.

«Ми попадали на підлогу. Було нереально страшно»

Пацієнтам, яких привозять з фронту, у хірургічному відділенні часто дають свої прізвища, аби продемонструвати їм свою вдячність і теплоту.

Одного з хлопців, наприклад, тут назвали Танкістом, тому що він «своєю джавеліною» підбив дві ворожі бронемашини. Цілився і в третю, але отримав поранення.

«Наші військові стали нам дуже рідні. Ми їх буквально носимо на руках, — у погляді лікаря з’явилася особлива теплота. — Знаєте, з роками на цій роботі трохи черствієш. Щодня — медична рутина. Але коли нам почали везти поранених, то відкрилися якісь фібри душі чи, може, чакри. Бувало, від втоми мої колеги просто падали з ніг. Тоді я їм казав: «Ви тут у теплі і добрі, а уявіть, як нашим хлопцям в окопах». І втома враз минала».

Нескінченним потоком сюди надходять і цивільні з районів, які потрапили під обстріли. Був також період, коли фактично усі ліжка зайняли люди з деокупованих сіл та містечок.

«Як правило, із занедбаним перитонітом, кишковою непрохідністю чи онкологією у мирний час ми мали справу десь кілька разів на рік, — каже лікар. — А тут — добра черга. Можна сказати, що люди, які перебували в окупації, не отримували жодної медичної допомоги. До того ж ці «освободітєлі» ґвалтували їх, забирали їжу, катували, розписували паркани матюччям, малювали статеві органи. Ми такі розповіді почули, що волосся ставало дибки».

Особлива історія — поранені, яких рятувальники дістають з-під завалів після артилерійських обстрілів. Кирило Пархоменко каже, що ніколи не зможе забути їхній запах. Це суміш крові, пилу і штукатурки.

Кожна з таких трагедій «залишає на серці глибокий рубець», який болить ще й через особливості теперішньої­ біди. Якось до хірургічного відділення бійці спецслужби привезли двох поранених корегувальників.

Тобто саме тих кацапських запроданців, що наводять артилерію москалів на міські об’єкти. З лікарні до СБУ їх відправили живими-здоровими, хоча на той час тут вже пережили не одну ракетну атаку.

Одного разу «прилетіло» просто по адміністративному корпусу.

«У нас якраз «планірка» була, — пригадує лікар. — Деякі шибки полетіли. Ми попадали на підлогу. Повинен вам сказати, що за свої 52 роки я ніколи не переживав такого тваринного жаху. Коли бачиш літак, який скидає вибухівку просто біля тебе, це нереально страшно. Наша операційна розташована на дев’ятому поверсі, тому під час обстрілів будівля буквально трясеться. Кілька разів вибігали в коридор з піднятими руками, якщо була можливість залишити хворого на якусь хвилину».

На військові «рейки» відділення перебудувалося досить швидко. Тут створили бригади лікарів, які змінюють і підстраховують одна одну. Причому нова система працює чітко, мов швейцарський механізм.

Волонтери придбали для них рації, які допомагають спілкуватися по лікарні, коли зникає зв’язок. Старі генератори замінили більш потужними і навіть отримали від військових у користування бронежилет.

Без нього ніхто не виходив за стіни корпусу у той період, коли орки Харків засипали вибухівкою з якоюсь несамовитою постійністю.

У перші дні війни з ворожими зайдами можна було зустрітися і в лікарні, оскільки містом бігали ДРГ, а також підготовлені для диверсій цивільні. Двох жінок молоді інтерни виявили серед харків’ян, які приходили допомагати пораненим. Спритні молодиці видали себе тим, що надто підозріло винюхували щось по усіх закутках і сходах.

Вивести розвідниць на чисту воду допомогла спецслужба, але після цього випадку завідувач відділенням поставив до шафи у своєму кабінеті заряджену мисливську рушницю.

«Я сам не мисливець, — каже він. — Але мені тоді було настільки страшно і моторошно, що я вирішив подбати ще й про такий варіант захисту. А що тут вдієш? Кацапська погань у перші дні війни намагалася захопити у Харкові військовий шпиталь. Страх звичайно від того був, але я про нього тоді не думав. У душі виникла така ненависть до окупантів, що якби з’явилися на порозі, то рвав би їх не тільки руками, а й зубами».

«Будьте спокійні. Ми обов’язково переможемо»

Стіни робочого кабінету Кирила Пархоменка увішані дорогими серцю пам’ятними знаками. Тут є, наприклад, дитячий малюнок у формі дер­жавного прапора, на тлі якого зображена фігура військового. Та ж рука вивела своє щире: «Дякуємо».

Можливо, ця нехитра картинка належить хлопчику або дівчинці, які не змогли отримати медичну допомогу в обласній дитячій лікарні, оскільки ту будівлю нагло розбомбили дикі росіяни. Після цього хворих і поранених малих пацієнтів почали звозити до дорослої клініки, де швидко облаштували спеціальне відділення.  

Найбільше ж місця на тій стіні займає розгорнутий синьо-жовтий стяг. Він з’явився тут через півтора місяця після навали і тепер виконує особливу пам’ятну місію.

Тобто на ньому залишають свої підписи усі, хто так чи інакше долучився до роботи відділення.

«На цьому прапорі розписалися колеги, які тут днювали і ночували, — ностальгійно повідомляє лікар. — Є тут підписи багатьох­ волонтерів, без яких нам би не вдалося швидко перейти на військові рейки. Розписалися і репортери, які сповіщали світові про все, що тут коїть російська федерація. Хірурги з інших країн та клінік, які приїздили нас навчати, теж залишили свої підписи. Серед них був і відомий доктор Девід, який, за версією журналу «Таймс», входить до топ-100 знаменитих людей світу».

Відомого британського військового хірурга харків’яни запросили самі, аби отримати безцінний досвід оперування поранених бійців. До міста він приїздив у червні задля майстер-класу з військово-польової хірургії.

Медик, який працював у багатьох гарячих точках світу, вразив не лише своєю високою фаховістю, а й демократичною людяністю. Інтерни буквально ходили за ним слідом, мов зачаровані, ловлячи кожне слово.

Кирилу Пархоменку було приємно і те, що молоді хірурги з британським гостем вільно спілкувалися англійською. Мовляв, нічого не стоїть на місці. Життя йде вперед, демонструючи ознаки прогресу. Головне, аби якнайшвидше закінчилася ця клята війна.

Цікаво, що про труднощі клініки лікар розповідав у минулому часі, оскільки після звільнення Харківщини від кремлівських зайд тут поменшало бойових і артилерійських поранень. Але насправді небезпека нікуди не зникла, оскільки сьогодні сюди теж може «прилетіти» якийсь «кинжал» чи «шахед». Тому Кирило Пархоменко радить усім триматися мужньо.

«Будьте спокійні, — каже він. — Ми обов’язково переможемо. Кожен на своєму місці. Лікарі — на лікарському, енергетики на енергетичному — низький їм уклін. Виконуючи свою роботу, ми тим самим наближаємо нашу спільну перемогу».