Шлях додому, шлях до тривог. Чому я з дитиною повернулась зі США в Україну

Серпень 2022 року, США, Флорида. Я й мій 4-річний син Лев другий місяць гостюємо (читай «пересиджуємо війну») в сестри мого чоловіка.

У нас є все для комфорту: гостинна родина, власна кімната, садочок для Лева через дорогу, океан, сонце й навіть українські друзі поруч.

Я й далі дистанційно працювала на своїй українській роботі, для задоволення мінімальних потреб та оплати садочка нам вистачало наших з чоловіком заробітків.

Водночас дуже не вистачало обіймів чоловіка, сім’ї, київської прохолоди, друзів, флетвайту, а не шмурдяка зі Старбакса, українських цін і мого кота.

І було ще щось неочевидне, що мене тягло додому, але тоді я не вміла його сформулювати.

Тож у вересні я вирішила приїхати в Україну, наобійматися з чоловіком, закинутися десятками флетвайтів і через мі­сяць повернутися до свого сина та хліба за 200 грн.

Половину речей я залишила в Штатах, бо навіщо мені літні речі в Україні у вересні. Набрала одну валізу стейків (в Америці просто культ стейків, тому не дивуйтеся), другу — подарунків родині зі Штатів і повернулася в обійми Києва. Ненадовго ж.

Добре, коли поруч є кохана людина.

Як гадаєте, що було далі? Красива осінь, друзі, родина, коханий поруч, нуль прильотів, навколо дуже багато сімей з дітьми, чудовий вересень — honey moon.

Усе це так мене зачарувало, що я бачила єдине рішення. Безповоротну доставку дитини додому (це була складна комбінація). На зміну мені у США полетіла свята людина — свекруха, і ми з чоловіком спочатку натяками, повільно промацуючи ґрунт, презентували їй проєкт доставки Лева додому. Тобто все просто — щоб привезла нам сина.

І валізи, і, знову ж таки, не забуваємо про стейки й мої речі в Америці (стейки були в пріоритеті, тому половина речей залишилася там), і «яблучну» техніку, яка, звісно, всім раптово знадобилася.

Ми дуже переймалися, чи пропустять Лева. Адже в’їжджав він у країну зі мною, а повертався з бабусею, тому оформили в Україні всі можливі нотаріальні заяви й надіслали їх до США.

Доставлення було успішним, жодних документів не питали, а я поїхала до Варшави, щоб зустріти їх там з важкими валізами.

Чи було це рішення емоційним? Найімовірніше, так. Адже саме наприкінці вересня всі почали збирати тривожні ядерні валізки та вираховували, в яку зону потраплять при ядерному вибуху, купувати респіратори й протигази.

Лев повернувся до свого київського садочку.

А я надумала повертати дитину додому. В «ядерну війну». Так непомітно для самої себе я з людини-раціо перевтілилася на людину «як буде, так і буде».

Тоді хотілося повернутись до своєї кращої версії життя. Жити на повну, попри те, що кривавий сусід вирішив за нас інакше. Хотілось відчувати, що йому це не вдається.

Ми орендували більшу квартиру, повернули сина до садочка в Києві, забрали кота від мами — такий собі щасливий реюніон.

Але рішення у вересні — це одна річ. Далі насправді все було не надто весело. 10 жовтня — перший обстріл після довгого спокою, ще й у таких масштабах.

Далі були перманентні відключення електрики, неможливість нормально працювати, рекомендації їхати з Києва тим, у кого є можливість перезимувати деінде. Блекаут / ядерна війна / підуть із Білорусі / блекаут.

«Перчинки» до цієї історії додала наша зовсім нещодавня пригода. Після святкування Миколая о 5-й ранку ми втрьох прокинулись удома від потужного вибуху й вібрацій.

Нічна пожежа в квартирі на поверх нижче. Були впевнені, що прилетіло по нашому будинку «привітання» від «визволителів».

Побігли в коридор ховатися, але за звуками знизу й полум’ям, що вже почало діставатися нашого вікна, зрозуміли, що це пожежа після «побутового» вибуху в сусідів під нами.

Одяглися за секунди, схопили документи й вибігали в уже задимлений коридор із мокрими рушниками на обличчях, назавжди прощаючись з квартирою й усім нажитим добром, що залишалося в ній.

Ми пережили сильний стрес, Лев трусився від страху, а ми з чоловіком ще довго не могли спокійно спати, бо очікували на нові вибухи о 5-й ранку.

Наша квартира мінімально постраждала — на відміну від тієї, в якій стався вибух: у сусідів знизу вибило дві фасадні стіни. А це означає, що під нами тепер гуляє холодний зимовий вітер.

На вулиці мороз  -10, у нашій квартирі градусів 16, світло періодично вимикають, грітися додатковими електричними засобами не вдається.

Заразом квартира просякла гаром — здавалося, той сморід переслідуватиме нас завжди.

Тому ми кілька тижнів пожили в батьків і повернулися додому, як тільки сморід трохи вивітрився й житло стало більш-менш придатним для життя.

Здавалося б, саме час нам із сином поїхати до Флориди — погрітися, перечекати тривоги майбутнього лютого місяця. Але ні. Немає такого рішення. Воно здається логічним, але чомусь ніяк його не ухвалюю.

Лев гріється вдома.

І ось нарешті в мене народилось формулювання того неочевидного, що мене тут тримає. Це важливість проживати спільний біль і дискомфорт тут і зараз. Це відчуття того, що справжнє життя — воно тут. Ось таке неідеальне, без сонця, тепла, світла нон стоп, з тривогами і страхами.

І я живу це життя тут насправді. Удома — це не там, де ти зараз. Удома — це там, де почуваєшся на своєму місці.

Моє «на місці» зараз тут, поруч із сім’єю, у тривогах, стресах, незламності, в допомозі військовим, у повідомленнях «Як ти?», «Ви це також чули?», «То приходьте до нас, у нас є газовий пальник», у київському житті в контексті.

То шлях додому чи шлях до тривог? Ви самі обираєте, що головне: «додому» чи «до тривог». І тут не працюють жодні правила правопису. Тільки відчуття, які інколи навіть не вдається сформулювати.

Оксана ЛУЦЕНКО
(сайт texty.org.ua)