Любко Дереш: «Там, де вітер» — це певна спроба ревізії власної юності

Автор романів «Культ», «Поклоніння ящірці», «Архе» та інших, написаних останніми десятиліттями, Любко Дереш спробував переосмислити долю молодого покоління, своїх сучасників у новому творі «Там, де вітер».

Голов­ний герой авторської розповіді Макс Тарнавський потрапляє до Маріуполя — фактично напередодні широкомасштабного вторгнення московської орди.

В передчутті горя, що неухильно наближається з півночі, він інтуїтивно намагається закарбувати в пам’яті чарівність і неповторність цього українського міста, розташованого на березі моря.

Мине небагато часу, і про Місто Марії і його героїчних захисників — бійців з полку «Азов» — дізнається увесь світ.

Пролита ними кров, як і кров Макса Тарнавського, виявилася немарною, бо зло ніколи не переможе добро, а любов до рідної землі буде вічною...

— Любомире, чи можна вважати, що роман «Там, де вітер», якщо не помиляюсь, одинадцятий у вашому творчому доробку, є автобіографічний? Що спільного між головним героєм твору Максом Тарнавським і вами — письменником з двадцятирічним стажем?

— Мало який письменник зможе сказати, поклавши руку на серце, що пише неавтобіографічний роман, — його біографія майже завжди є базовим матеріалом для роботи. Питання у тому, наскільки сміливо автор готовий працювати з матеріалом свого життя у тексті й дозволяти героям вести себе зовсім інакше, аніж їхні прототипи у реальному житті.

Мій біографічний досвід у певних моментах перетинається з досвідом Тарнавського — але під особливим кутом. Скажімо, і Тарнавський, і я мали певні труднощі в літературній кар’єрі. І Тарнавський, і я мали певні труднощі з тим, аби включитися у процеси Революції гідності. Це певні відправні точки. Але загалом наші життєві шляхи рухаються у різних площинах.

Наприклад, більшість епізодів з поїздками по українських містах, які відвідує Тарнавський зі своїми юними колегами-музикантами, я змальовував з власних досвідів мандрівок Україною як посланця толерантності Проєкту розвитку ООН в Україні.

Для цього мені потрібно було подивитися на власний досвід геть під іншим кутом, у зовсім іншому світлі. Та й сам Тарнавський для мене — це можливість прожити інше життя, якого в мене не було. Можливість побути в чомусь гіршим, ніж я собі дозволяю бути, а в чомусь — і вільнішим, розкутішим.

— У творі кілька разів спливає ім’я американця Гантера Томпсона — засновника напряму в журналістиці, що отримав назву gonzo (дослівно – божевільний, навіжений). За всіма ознаками гонзо-стиль, притаманний цій манері оповіді, можна екстраполювати на твір «Там, де вітер», сприймаючи його як гонзо-роман. Чому саме така форма подачі доволі цікавого літературного матеріалу була обрана?

— Для мене довгий час дуже важливою була західна контркультура шістдесятих, багато в чому вона мене сформувала як особистість. Звідти — імена Кена Кізі, Берроуза, Томпсона, які виникають у романі. Але ця любов до американських шістдесятих була переважно в підлітковому віці, з часом ставлення до цього пласту культури змінилося.

Роман «Там, де вітер» для мене — це певна спроба ревізії власної юності: певні речі по­значити для себе як важливі й забрати з собою в життя далі, певні речі залишити у минулому. Щось усвідомити про свої підліткові роки, щось пробачити собі.

Зрештою, дорослий Тарнавський саме для того й вирушає у мандрівку з підлітками, щоб краще розібратися з власним бурхливим минулим і дати йому, як це дивно, більш по­блажливу оцінку, віддати шану помилкам юності й подякувати їм, а не картати себе за них.

Думаю, це історія про прощення самого себе. Але Тарнавський, як і я, глибоко вкорінений у шістдесяті, й тому ця мандрівка-проща по святих місцях контркультури шукає собі відповідної форми. Гонзо-роман — хороша, відчайдушна форма, яка пасує Тарнавському. Плюс це моя особиста данина авторитетам минулого.

— Головний герой роману страждає від депресії, викликаної творчою невдачею. Могли б ви назвати п’ять умов, завдяки яким написаний твір буде вдалий, викличе позитивне сприйняття читацького загалу?

— Боюся, якщо ми зараз будемо перераховувати елементи абстрактного «успішного» роману, то швидко прийдемо до рецептів, які дають письменники на зразок Дена Брауна чи Е. Л. Джеймс, авторки серії «50 відтінків сірого»: побільше втеч і погонь, еротики, конспірології тощо.

Гадаю, проблема письменницької депресії (при всьому її різноманітті) полягає не стільки в тому, що реакція аудиторії на твір виявилася недостатньо вдячною, скільки в тому, що сам автор глибоко в душі усвідомлює, що створив фальшивку, порожню річ. Ось що мучить найбільше.

Але фальшивим може бути не тільки окремий твір — фальшивим може бути саме уявлення автора про свою роль у літературі: хибне уявлення про те, для кого він пише, про те, які твори він хоче писати, про те, чого хоче досягти тощо. Комусь важко вийти з-під чарів жанрової літератури і почати писати щось авторське.

Інший автор, навпаки, може не зізнаватися собі в тому, що він хоче (а головне, може і вміє) писати масову літературу й заробляти книжками гроші, й мордує себе інтелектуальними екзерсисами. Не треба боротися зі своєю природою — треба її виявити і їй відповідати.

Проблема ж у тому, що процес усвідомлення своєї природи часто достатньо болісний і повільний. Мало хто віднаходить свою нішу, свого читача і свій голос у літературі одразу.
Поступове наближення до власної природи і її розкриття через тексти — думаю, це і є формула успіху письменника, запорука його внутрішнього спокою і визнання серед тієї аудиторії, для якої його книжки справді матимуть велике значення.

— Літературні критики в цілому схвально поставились до роману «Там, де вітер». Водночас один з них закидає, що текст твору нібито нагадує автотерапію, автоаналіз, які дуже часто стають нав’язливими. Що на це скажете?

— Ну, як-то кажуть, усім не догодиш.

— Ви навчались у Львівському фізико-математичному ліцеї, а згодом на економічному факультеті Львівського університету. І тут виникають паралелі. Відомий угорський письменник Петер Естергазі — яскравий представник  європейського пост­модернізму — теж мав математичну освіту, що позначилося на манері письма. Йому притаманна інтертекстуальність, фрагментарність і мозаїчність. Як би ви охарактеризували свій літературний стиль, який, напевне ж, постійно трансформується, починаючи з «Поклоніння ящірці» і закінчуючи «Там, де вітер»?

— Зовсім недавно я переглядав свої перші твори — кілька новел і неопублікований роман «Наркотичні рослини Східної Европи», хочу викласти їх онлайн спеціально для шанувальників задля збору пожертв на підтримку ЗСУ. Так от, я з великим здивуванням виявив, що між моєю першою новелою «Волосся» і моїм теперішнім стилем письма — ціла прірва.

Гадаю, що і тоді, і тепер моєму письму притаманна іронія та гумор, але раніше, коли мені було чотирнадцять, я намагався жартувати, як завсідник американського бару десь у штаті Мен, котрий переживає кризу середини життя.

Тепер я більш стриманий і більше орієнтований на українські інтонації, як мені здається. Мені подобається соковита художня деталізація тексту, я схильний до структурованого письма, але ціную експериментальні стилістичні засоби, які додають у текст елементи потоку свідомості.

І для мене центром оповіді завжди є елемент метафізичності. У ранніх творах він буквальний, зараз — більше пов’язаний із самою атмосферою, аніж із якимись конкретними містичними чи фантастичними сюжетними ходами.

— Складається враження, що внутрішньо ви тяжієте більше до писань Чарлза Буковскі, Генрі Міллера, Вільяма Берроуза, аніж до Джеймса Джойса, Германа Гессе, Річарда Баха. Може, ще не прийшов час перейти до високоінтелектуальної прози, позбавленої будь-якого нальоту вульгарщини?

— Можливо. Час покаже, якої прози ми варті насправді.

— У романі «Там, де вітер» є фрагмент, який викликає більше запитань, аніж відповідей на них. Оскільки в ньому не до кінця розставлено акценти, читачу доводиться домислювати подальший перебіг подій, можливо, помилково. Що ж насправді сталося з Максом Тарнавським у Будинку профспілок під час Майдану, де загинули люди в момент штурму спецназівцями? Він виявив легкодухість?

— Думаю, що так.

— Головний герой твору мріє про той час, коли його роман «Там, де вітер» стоятиме на книжковій полиці поруч із творами Михайла Стельмаха і Уласа Самчука. Чесно кажучи, це складно уявити, швидше, там будуть книжки Олеся Ульяненка, Сергія Жадана, Юрія Андруховича. Погодьтеся, достойна компанія як на сьогоднішній день...

— Боюсь, це не зовсім точна цитата. Ось що відбувалось насправді у тій сцені в книгарні: «Були тут і романи — то розлогі родинні епоси на тисячу сторінок, то раптом локальні історії якогось дитячого зґвалтування, то історії про ображені почуття, то історії про дівчат з татуюванням дракона, то історії про дівчат у вікні, у потязі, у кризі, у тумані, сотні тисяч історій про дівчат. Доходячи до цих рядів, Макс відчував укол ревнощів — адже тут мала бути і його книжка, на еволюційній вершині топхітів продажу, але ж, на жаль, ні, кілька книг Макса Тарнавського можна було знайти тільки у відділі української літератури, недалеко від Стельмаха і Самчука».

Герой не мріє про те, щоб опинитися поруч зі Стельмахом і Самчуком, — це, на жаль, його розпачлива реальність. Натомість літературні мрії Тарнавського описані в іншому місці, у сцені в квартирі його літ­агентки Жанночки, де герой розглядає її книжкові полиці: «Він, Макс Тарнавський, бачить там лиш одне: серед цих щільних рядів великих імен надто тісно, аби увіпхнути ще один томик з його власним іменем...»

— Макс Тарнавський, за задумом автора, наприкінці роману гине. Хепіенду не сталося. Цей трагічний фінал для головного героя ви розглядаєте в контексті драматичних подій, що нині відбуваються в Україні?

— Не вважаю, що герой гине, і не думаю, що фінал трагічний. З героєм цього роману стається щось особливе — він раптом приходить на місце, яке сам описував у своєму романі: маяк, до якого він приходить у фіналі роману, не існує в реальності, й про це героєві каже його дівчина Аліса. Але наш герой бачить маяк і чітко розуміє, що це — те саме місце, яке він собі уявляв, коли писав свій провальний роман, з якого, власне, все й почалося.

Те, що стається з Тарнавським, — це щось на зразок схо­дження Геракла на Олімп і долучення до сонму безсмертних. Його життя стало романом, а роман, який колись написав Тарнавський, став життям, а отже, смерть, ні літературна, ні фізична, більше не владна над ним. Тож Тарнавський, як на мене, входить у своєрідну Вальгаллу на березі Азовського моря, де вічно живуть у славі інші наші герої, котрі віддали у війні за Україну свої життя.

Я не намагаюся якось притягти роман, написаний у тон подіям, що мали місце в Україні у 2019 році, до теперішньої повномасштабної війни. Але для мене дуже важливо, що шлях Тарнавського пройшов через Маріуполь повз «Азовсталь» і що в пам’яті мого героя назавжди зберігся той особливий, перед­воєнний маріупольський пейзаж, який таким, яким був тоді, у 2019-му, вже більше не буде ніколи.