Зять поверне рідний Крим. Історія татарки Леране Хайбулаєвої, яку росіяни двічі позбавляли дому

25.01.2023
Зять поверне рідний Крим. Історія татарки Леране Хайбулаєвої, яку росіяни двічі позбавляли дому

Леране Хайбулаєва.

Російська імперія, СРСР чи сучасна рф — ця країна завжди знищувала національні спільноти.

 

Це основа колоніальної політики — народи без історичної пам’яті й ідентичності не можуть опиратися загарбникам.

 

Кримських татар росія почала репресувати ще за царату — росіяни руйнували мечеті, палили книги, відбирали землю, виселяли або примушували до еміграції.

 

В часи радянської влади апогеєм репресій стала депортація в 1944 році. Кримські татари змогли повернутися лише після здобуття Україною незалежності в 1991 році.

 

Але у 2014 році росія окупувала Крим — і з того часу кримських татар звинувачують у тероризмі, кидають до в’язниць і знищують їхню культуру. Кримчанка Леране Хайбулаєва зараз живе у Львові.

 

Вона народилася в депортації в Узбекистані, повернулася до Криму, після анексії виїхала й оселилася в Ірпені, де росія знову зруйнувала її життя своїм наступом на Київську область.

 

Зараз Леране у Львові відновлює свій ресторан кримськотатарської кухні, виховує сина та чекає чоловіка з фронту. Журналістка «Бабеля» Оксана Расулова розповідає історію кількох поколінь родини Хайбулаєвих — це історія всього кримськотатарського народу.

Леране

Леране 42 роки, Львів — її четверта домівка. Сім років тому, 18 січня 2016 року, Леране покинула Крим через російську окупацію і переїхала до Ірпеня.

 

В березні 2022 року їй довелося втікати і звідти — знову через росіян.


Леране народилася в Узбекистані. Туди у 1944 році більшовики депортували її родину.

Родина Леране в Узбекистані за кілька днів до від’їзду в Крим. Справа наліво: бабуся Медіне
з немовлям Ельвірою, сестра Урьяне, дідусь Сеть-Яя, мама Мусіне, Леране.


— Мені мало розповідали про життя в Криму до 1944 року, — згадує Леране. — Обидві родини були розкуркулені. Узбеків [росіяни] лякали, що везуть рогатих і з копитами, а приїхали одновірці зі схожою мовою.
Те, що родина Леране разом опинилася в Узбекистані, можна вважати дивом.

 

Родичі з маминого боку жили в Судаку і вирощували тютюн. Під час депортації частина родини загинула в товарних вагонах на шляху до Узбекистану. А родичів з боку батька відправили до Сибіру. Мешканці теплого півдня, вони приїхали туди в легкому одязі і ледь не замерзли. Працювали на лісопилках, а потім змогли поїхати до Узбекистану.


У 1987 році кримським татарам дозволили повертатися на півострів. Батько Леране поїхав шукати житло. Наступного року вся родина прилетіла в Сімферополь.

Леране (крайня праворуч) у школі.
Фото з сайту babel.ua.


— Літак був повний кримськотатарських жінок, дітей і літніх людей, — пригадує Леране. — На якомусь віддаленому терміналі нас зустрічали кримськотатарські чоловіки, я бігла назустріч і кричала «Баба! Баба!»
Леране тоді було вісім років. Родина жила у невеликому степовому селі під Джанкоєм — маленька Леране спершу не розуміла, навіщо взагалі потрібно було переїжджати з заможного узбецького дому.

 

Вечорами бабусі розповідали історію родини. Як дід Мемет, який помер ще до народження Леране, збирав в узбецькому селі кримськотатарських музик, бо тужив за Батьківщиною. А другий чоловік бабусі, Сеть-Яя, пройшов Другу світову війну, але ніколи не розповідав про неї і не діставав кітель із шафи.

Окупація

Леране закінчила факультет журналістики, працювала в місцевих газетах. Пішла в рекламу, а потім вирішила займатися продажами. У 2014 році жила в Сімферополі, продавала машини в салоні й не була політичною активісткою.


Зранку 3 березня 2014 року до Леране прибігла заплакана Заріна, дружина її сусіда Решата Аметова. Того ранку його силою посадили до авто — і він зник.

Леране (вища) з молодшою сестрою
Урьяне перед будинком
у селі Джанкойського району в Криму.


— Я почала шукати Решата разом з його родиною, — пригадує Леране. — Він зробив надзвичайний вчинок — вийшов на одиночний пікет проти окупації, хоча не був членом Меджлісу. І я щодня писала на своїй сторінці, як просуваються пошуки, давала інтерв’ю, коли дружині було тяжко говорити, була її перекладачкою для іноземних журналістів.

Сотні українських жінок і кілька чоловіків проводять демонстрацію на підтримку миру
та збереження єдиної України 8 березня 2014 року в Бахчисараї.


Тіло Решата, сильно побите, знайшли 15 березня. А вже наступного дня в Криму пройшов псевдореферендум про «приєднання до росії».

 

У родині Леране відразу сказали: буде знову «44-й рік» і нове покоління кримських татар без Криму. Почалися арешти й зникнення.


Сусід Леране, що працював у СБУ, через кілька місяців після анексії став ефесбешником. За рік його мама ніби мимохідь попередила родину Леране, щоб та була обережною.

 

Сама Леране про страх не думала — волонтерила для українських військових, шукала ліки серед діаспори у США, потягами надсилала одяг волонтерам у Харків. Але мама таки вмовила її поїхати з Криму.


— Я думала, що не приживуся в Києві, — згадує вона.

Леране з кримськотатарськими чебуреками.


Леране відкрила чебуречну на околиці міста, хоч і не мала досвіду в цій сфері. Сама ліпила, сама продавала. Заприятелювала з кримсько­татарською спільнотою Києва — ходила на мітинги, співпрацювала з Міністерством інформаційної політики, організовувала культурні заходи, допомагала готувати документи, щоб присвоїти звання Героя України Решату Аметову.

Ірпінь — Львів

У 2018 році Леране переїхала в Ірпінь і туди ж перевезла бізнес — тепер це була вже не чебуречна, а ресторан кримськотатарської кухні «Кримський дворик».

 

Ресторан невеличкий — на вісім столиків, кожен з яких Леране назвала за якимось кримським містом. У неї були власні Бахчисарай, Севастополь, Судак. Працювали в «Дворику» ті, хто покинув півострів через окупацію.


— Це було місце туги за Кримом, — каже Леране. — Я старалася зробити його схожим на батьківський дім.

Леране в «Кримському дворику» в Ірпені.


Куховарити приїхала її тітка з Криму. На подвір’ї, прибраному від сміття, Леране висадила дикий виноград, як у батьків над альтанкою. Поставила тапчан, як удома під розлогим горіхом, там робили консервацію і вечеряли.

 

Одне вікно ресторану виходило на дім з ракушняку, а інше — на вивіску магазину «Море». Готували за родинними рецептами: плов, сарму, баклаву, айран.

 

Щоранку Леране купувала на ринку зелень і сир, а потім ледь не весь день спілкувалася з гостями, пояснювала особливості страв і кримськотатарської кухні загалом. На вулицях з нею віталися її рідним «Салям алейкум!»


У серпні 2019 знайома попросила її зайти до свого підопічного військового в Ірпінському госпіталі. Леране провідувала бойового медика Сашу, готувала для нього. Попри те, що він на десять років молодший, вони швидко знайшли спільну мову і стали друзями, потім — закохалися і наприкінці січня 2022-го одружилися. А вже за місяць росіяни вторглися в Київську область.


— Не сказати, що я щось таке в Ірпені пережила. На відміну від багатьох, мені дуже щастило, — говорить Леране про перші дні повномасштабної війни. Вона «лише» розносила хліб пенсіонерам під обстрілами і знову вимушено покинула свій «маленький Крим» через росіян.


Леране з Сашею та сином виїхали з Ірпеня 6 березня. Поїхали на Черкащину. Саша шукав, як потрапити в армію, і опинився в десантно-штурмовій бригаді. Четвертого квітня поїхав на фронт, а Леране з сином перебралися до Львова.


— Як-то зараз кажуть: а хто сказав, що я це витримую? — сумно всміхається вона. — Мене вистачає зараз тільки на дитину. Я слабка. Не впізнаю себе. Ніколи такого не відчувала. Можу в львівській маршрутці розплакатися через те, що зруйнований будинок схожий на розбомблений дім в Ірпені.


Леране кликали за кордон знайомі — пропонували житло, хорошу роботу, вона не загубилася би в тамтешній кримськотатарській спільноті. Натомість вона їздила до чоловіка в Краматорськ і відганяла думку, чи хороша вона в такому разі мати.


— Я не могла би поїхати, коли Саша тут на фронті, — говорить Леране. — Та й хоча б десь хочеться мати відчуття дому — за кордоном я його точно не знайду. І взагалі, мене немає на батьківщині — то як ще і з країни своєї поїхати?

Леране Хайбулаєва.


Попри відчуття безсилля, Леране вирішила не здаватися. Вирішила спробувати відновити власну справу.

 

У вересні планувала максимально включитися в роботу мафу з кримськотатарською вуличною їжею. Самса, кримський рол-шаурма, янтики — готувати і продавати все мала би сама.


Але у вересні Сашу поранили під Ізюмом. Треба було їздити до нього в Київський госпіталь. Продажів було мало. Почали вимикати світло, а на генератор коштів не було.

 

П’ятнадцятого грудня Сашу виписали, він приїхав до Львова, і в той же день Леране закрила маф, щоб весь можливий час проводити з чоловіком.


Мала надію, що чоловік з інвалідністю та чотирма контузіями лишиться в тилу, але він знову поїхав до свого підрозділу. Сказав їй: «Ти нікуди не подінешся, а от сором, що я не пішов, буде зі мною на все життя». Поки Саша на фронті, Леране збирає для нього кошти, амуніцію і відвідує інших бійців у госпіталі.


Леране чекає. На Сашу, на відкриття кримського закладу, на звільнення півострова.


Майже насамкінець вона говорить:


— Мама з татом ніколи не бачили Сашу, але дуже за нього переживають. І мама мріє, що саме її зять буде звільняти її Крим.

Оксана РАСУЛОВА
(сайт babel.ua)