День пам’яті Андрея Шептицького: 80 років тому помер праведник-митрополит, фото
У Львові 1 листопада 1944 р. помер Андрей Шептицький, митрополит Галицький та архієпископ Львівський, предстоятель Української греко-католицької церкви. >>
Леране Хайбулаєва.
Російська імперія, СРСР чи сучасна рф — ця країна завжди знищувала національні спільноти.
Це основа колоніальної політики — народи без історичної пам’яті й ідентичності не можуть опиратися загарбникам.
Кримських татар росія почала репресувати ще за царату — росіяни руйнували мечеті, палили книги, відбирали землю, виселяли або примушували до еміграції.
В часи радянської влади апогеєм репресій стала депортація в 1944 році. Кримські татари змогли повернутися лише після здобуття Україною незалежності в 1991 році.
Але у 2014 році росія окупувала Крим — і з того часу кримських татар звинувачують у тероризмі, кидають до в’язниць і знищують їхню культуру. Кримчанка Леране Хайбулаєва зараз живе у Львові.
Вона народилася в депортації в Узбекистані, повернулася до Криму, після анексії виїхала й оселилася в Ірпені, де росія знову зруйнувала її життя своїм наступом на Київську область.
Зараз Леране у Львові відновлює свій ресторан кримськотатарської кухні, виховує сина та чекає чоловіка з фронту. Журналістка «Бабеля» Оксана Расулова розповідає історію кількох поколінь родини Хайбулаєвих — це історія всього кримськотатарського народу.
Леране 42 роки, Львів — її четверта домівка. Сім років тому, 18 січня 2016 року, Леране покинула Крим через російську окупацію і переїхала до Ірпеня.
В березні 2022 року їй довелося втікати і звідти — знову через росіян.
Леране народилася в Узбекистані. Туди у 1944 році більшовики депортували її родину.
Родина Леране в Узбекистані за кілька днів до від’їзду в Крим. Справа наліво: бабуся Медіне
з немовлям Ельвірою, сестра Урьяне, дідусь Сеть-Яя, мама Мусіне, Леране.
— Мені мало розповідали про життя в Криму до 1944 року, — згадує Леране. — Обидві родини були розкуркулені. Узбеків [росіяни] лякали, що везуть рогатих і з копитами, а приїхали одновірці зі схожою мовою.
Те, що родина Леране разом опинилася в Узбекистані, можна вважати дивом.
Родичі з маминого боку жили в Судаку і вирощували тютюн. Під час депортації частина родини загинула в товарних вагонах на шляху до Узбекистану. А родичів з боку батька відправили до Сибіру. Мешканці теплого півдня, вони приїхали туди в легкому одязі і ледь не замерзли. Працювали на лісопилках, а потім змогли поїхати до Узбекистану.
У 1987 році кримським татарам дозволили повертатися на півострів. Батько Леране поїхав шукати житло. Наступного року вся родина прилетіла в Сімферополь.
Леране (крайня праворуч) у школі.
Фото з сайту babel.ua.
— Літак був повний кримськотатарських жінок, дітей і літніх людей, — пригадує Леране. — На якомусь віддаленому терміналі нас зустрічали кримськотатарські чоловіки, я бігла назустріч і кричала «Баба! Баба!»
Леране тоді було вісім років. Родина жила у невеликому степовому селі під Джанкоєм — маленька Леране спершу не розуміла, навіщо взагалі потрібно було переїжджати з заможного узбецького дому.
Вечорами бабусі розповідали історію родини. Як дід Мемет, який помер ще до народження Леране, збирав в узбецькому селі кримськотатарських музик, бо тужив за Батьківщиною. А другий чоловік бабусі, Сеть-Яя, пройшов Другу світову війну, але ніколи не розповідав про неї і не діставав кітель із шафи.
Леране закінчила факультет журналістики, працювала в місцевих газетах. Пішла в рекламу, а потім вирішила займатися продажами. У 2014 році жила в Сімферополі, продавала машини в салоні й не була політичною активісткою.
Зранку 3 березня 2014 року до Леране прибігла заплакана Заріна, дружина її сусіда Решата Аметова. Того ранку його силою посадили до авто — і він зник.
Леране (вища) з молодшою сестрою
Урьяне перед будинком
у селі Джанкойського району в Криму.
— Я почала шукати Решата разом з його родиною, — пригадує Леране. — Він зробив надзвичайний вчинок — вийшов на одиночний пікет проти окупації, хоча не був членом Меджлісу. І я щодня писала на своїй сторінці, як просуваються пошуки, давала інтерв’ю, коли дружині було тяжко говорити, була її перекладачкою для іноземних журналістів.
Сотні українських жінок і кілька чоловіків проводять демонстрацію на підтримку миру
та збереження єдиної України 8 березня 2014 року в Бахчисараї.
Тіло Решата, сильно побите, знайшли 15 березня. А вже наступного дня в Криму пройшов псевдореферендум про «приєднання до росії».
У родині Леране відразу сказали: буде знову «44-й рік» і нове покоління кримських татар без Криму. Почалися арешти й зникнення.
Сусід Леране, що працював у СБУ, через кілька місяців після анексії став ефесбешником. За рік його мама ніби мимохідь попередила родину Леране, щоб та була обережною.
Сама Леране про страх не думала — волонтерила для українських військових, шукала ліки серед діаспори у США, потягами надсилала одяг волонтерам у Харків. Але мама таки вмовила її поїхати з Криму.
— Я думала, що не приживуся в Києві, — згадує вона.
Леране з кримськотатарськими чебуреками.
Леране відкрила чебуречну на околиці міста, хоч і не мала досвіду в цій сфері. Сама ліпила, сама продавала. Заприятелювала з кримськотатарською спільнотою Києва — ходила на мітинги, співпрацювала з Міністерством інформаційної політики, організовувала культурні заходи, допомагала готувати документи, щоб присвоїти звання Героя України Решату Аметову.
У 2018 році Леране переїхала в Ірпінь і туди ж перевезла бізнес — тепер це була вже не чебуречна, а ресторан кримськотатарської кухні «Кримський дворик».
Ресторан невеличкий — на вісім столиків, кожен з яких Леране назвала за якимось кримським містом. У неї були власні Бахчисарай, Севастополь, Судак. Працювали в «Дворику» ті, хто покинув півострів через окупацію.
— Це було місце туги за Кримом, — каже Леране. — Я старалася зробити його схожим на батьківський дім.
Леране в «Кримському дворику» в Ірпені.
Куховарити приїхала її тітка з Криму. На подвір’ї, прибраному від сміття, Леране висадила дикий виноград, як у батьків над альтанкою. Поставила тапчан, як удома під розлогим горіхом, там робили консервацію і вечеряли.
Одне вікно ресторану виходило на дім з ракушняку, а інше — на вивіску магазину «Море». Готували за родинними рецептами: плов, сарму, баклаву, айран.
Щоранку Леране купувала на ринку зелень і сир, а потім ледь не весь день спілкувалася з гостями, пояснювала особливості страв і кримськотатарської кухні загалом. На вулицях з нею віталися її рідним «Салям алейкум!»
У серпні 2019 знайома попросила її зайти до свого підопічного військового в Ірпінському госпіталі. Леране провідувала бойового медика Сашу, готувала для нього. Попри те, що він на десять років молодший, вони швидко знайшли спільну мову і стали друзями, потім — закохалися і наприкінці січня 2022-го одружилися. А вже за місяць росіяни вторглися в Київську область.
— Не сказати, що я щось таке в Ірпені пережила. На відміну від багатьох, мені дуже щастило, — говорить Леране про перші дні повномасштабної війни. Вона «лише» розносила хліб пенсіонерам під обстрілами і знову вимушено покинула свій «маленький Крим» через росіян.
Леране з Сашею та сином виїхали з Ірпеня 6 березня. Поїхали на Черкащину. Саша шукав, як потрапити в армію, і опинився в десантно-штурмовій бригаді. Четвертого квітня поїхав на фронт, а Леране з сином перебралися до Львова.
— Як-то зараз кажуть: а хто сказав, що я це витримую? — сумно всміхається вона. — Мене вистачає зараз тільки на дитину. Я слабка. Не впізнаю себе. Ніколи такого не відчувала. Можу в львівській маршрутці розплакатися через те, що зруйнований будинок схожий на розбомблений дім в Ірпені.
Леране кликали за кордон знайомі — пропонували житло, хорошу роботу, вона не загубилася би в тамтешній кримськотатарській спільноті. Натомість вона їздила до чоловіка в Краматорськ і відганяла думку, чи хороша вона в такому разі мати.
— Я не могла би поїхати, коли Саша тут на фронті, — говорить Леране. — Та й хоча б десь хочеться мати відчуття дому — за кордоном я його точно не знайду. І взагалі, мене немає на батьківщині — то як ще і з країни своєї поїхати?
Леране Хайбулаєва.
Попри відчуття безсилля, Леране вирішила не здаватися. Вирішила спробувати відновити власну справу.
У вересні планувала максимально включитися в роботу мафу з кримськотатарською вуличною їжею. Самса, кримський рол-шаурма, янтики — готувати і продавати все мала би сама.
Але у вересні Сашу поранили під Ізюмом. Треба було їздити до нього в Київський госпіталь. Продажів було мало. Почали вимикати світло, а на генератор коштів не було.
П’ятнадцятого грудня Сашу виписали, він приїхав до Львова, і в той же день Леране закрила маф, щоб весь можливий час проводити з чоловіком.
Мала надію, що чоловік з інвалідністю та чотирма контузіями лишиться в тилу, але він знову поїхав до свого підрозділу. Сказав їй: «Ти нікуди не подінешся, а от сором, що я не пішов, буде зі мною на все життя». Поки Саша на фронті, Леране збирає для нього кошти, амуніцію і відвідує інших бійців у госпіталі.
Леране чекає. На Сашу, на відкриття кримського закладу, на звільнення півострова.
Майже насамкінець вона говорить:
— Мама з татом ніколи не бачили Сашу, але дуже за нього переживають. І мама мріє, що саме її зять буде звільняти її Крим.
Оксана РАСУЛОВА
(сайт babel.ua)
У Львові 1 листопада 1944 р. помер Андрей Шептицький, митрополит Галицький та архієпископ Львівський, предстоятель Української греко-католицької церкви. >>
За часів Русі княжі знаки згадуються під назвами «пятно» та «печать». Кожен князь спадкував знак свого батька та дещо змінював його зображення для відокремлення свого майна від батькового чи братів. >>
Один із екземплярів Конституції США, який надрукували 237 років тому й надіслали до Північної Кароліни для ратифікації, продали на аукціоні. >>
Дослідження історії рідного краю та життя видатних земляків — важливий аспект пізнання свого коріння, збереження національної пам’яті, розуміння національної ідентичності, усвідомлення повної картини історичних подій у країні. >>
Ініціативу Національного банку України (НБУ) змінити назву розмінної монети з "копійок" на "шаги". підтримує Голова Українського інституту національної пам'яті (УІНП) Антон Дробович. >>
1 жовтня, коли в Україні відзначали одразу кілька свят — Покрову Пресвятої Богородиці, День захисників і захисниць України, День українського козацтва, День ветерана та інші, — було дуже велелюдно у Володарці, що на Київщині. >>