Зять поверне рідний Крим. Історія татарки Леране Хайбулаєвої, яку росіяни двічі позбавляли дому

Російська імперія, СРСР чи сучасна рф — ця країна завжди знищувала національні спільноти.

Це основа колоніальної політики — народи без історичної пам’яті й ідентичності не можуть опиратися загарбникам.

Кримських татар росія почала репресувати ще за царату — росіяни руйнували мечеті, палили книги, відбирали землю, виселяли або примушували до еміграції.

В часи радянської влади апогеєм репресій стала депортація в 1944 році. Кримські татари змогли повернутися лише після здобуття Україною незалежності в 1991 році.

Але у 2014 році росія окупувала Крим — і з того часу кримських татар звинувачують у тероризмі, кидають до в’язниць і знищують їхню культуру. Кримчанка Леране Хайбулаєва зараз живе у Львові.

Вона народилася в депортації в Узбекистані, повернулася до Криму, після анексії виїхала й оселилася в Ірпені, де росія знову зруйнувала її життя своїм наступом на Київську область.

Зараз Леране у Львові відновлює свій ресторан кримськотатарської кухні, виховує сина та чекає чоловіка з фронту. Журналістка «Бабеля» Оксана Расулова розповідає історію кількох поколінь родини Хайбулаєвих — це історія всього кримськотатарського народу.

Леране

Леране 42 роки, Львів — її четверта домівка. Сім років тому, 18 січня 2016 року, Леране покинула Крим через російську окупацію і переїхала до Ірпеня.

В березні 2022 року їй довелося втікати і звідти — знову через росіян.

Леране народилася в Узбекистані. Туди у 1944 році більшовики депортували її родину.

Родина Леране в Узбекистані за кілька днів до від’їзду в Крим. Справа наліво: бабуся Медіне
з немовлям Ельвірою, сестра Урьяне, дідусь Сеть-Яя, мама Мусіне, Леране.

— Мені мало розповідали про життя в Криму до 1944 року, — згадує Леране. — Обидві родини були розкуркулені. Узбеків [росіяни] лякали, що везуть рогатих і з копитами, а приїхали одновірці зі схожою мовою.
Те, що родина Леране разом опинилася в Узбекистані, можна вважати дивом.

Родичі з маминого боку жили в Судаку і вирощували тютюн. Під час депортації частина родини загинула в товарних вагонах на шляху до Узбекистану. А родичів з боку батька відправили до Сибіру. Мешканці теплого півдня, вони приїхали туди в легкому одязі і ледь не замерзли. Працювали на лісопилках, а потім змогли поїхати до Узбекистану.

У 1987 році кримським татарам дозволили повертатися на півострів. Батько Леране поїхав шукати житло. Наступного року вся родина прилетіла в Сімферополь.

Леране (крайня праворуч) у школі.
Фото з сайту babel.ua.

— Літак був повний кримськотатарських жінок, дітей і літніх людей, — пригадує Леране. — На якомусь віддаленому терміналі нас зустрічали кримськотатарські чоловіки, я бігла назустріч і кричала «Баба! Баба!»
Леране тоді було вісім років. Родина жила у невеликому степовому селі під Джанкоєм — маленька Леране спершу не розуміла, навіщо взагалі потрібно було переїжджати з заможного узбецького дому.

Вечорами бабусі розповідали історію родини. Як дід Мемет, який помер ще до народження Леране, збирав в узбецькому селі кримськотатарських музик, бо тужив за Батьківщиною. А другий чоловік бабусі, Сеть-Яя, пройшов Другу світову війну, але ніколи не розповідав про неї і не діставав кітель із шафи.

Окупація

Леране закінчила факультет журналістики, працювала в місцевих газетах. Пішла в рекламу, а потім вирішила займатися продажами. У 2014 році жила в Сімферополі, продавала машини в салоні й не була політичною активісткою.

Зранку 3 березня 2014 року до Леране прибігла заплакана Заріна, дружина її сусіда Решата Аметова. Того ранку його силою посадили до авто — і він зник.

Леране (вища) з молодшою сестрою
Урьяне перед будинком
у селі Джанкойського району в Криму.

— Я почала шукати Решата разом з його родиною, — пригадує Леране. — Він зробив надзвичайний вчинок — вийшов на одиночний пікет проти окупації, хоча не був членом Меджлісу. І я щодня писала на своїй сторінці, як просуваються пошуки, давала інтерв’ю, коли дружині було тяжко говорити, була її перекладачкою для іноземних журналістів.

Сотні українських жінок і кілька чоловіків проводять демонстрацію на підтримку миру
та збереження єдиної України 8 березня 2014 року в Бахчисараї.

Тіло Решата, сильно побите, знайшли 15 березня. А вже наступного дня в Криму пройшов псевдореферендум про «приєднання до росії».

У родині Леране відразу сказали: буде знову «44-й рік» і нове покоління кримських татар без Криму. Почалися арешти й зникнення.

Сусід Леране, що працював у СБУ, через кілька місяців після анексії став ефесбешником. За рік його мама ніби мимохідь попередила родину Леране, щоб та була обережною.

Сама Леране про страх не думала — волонтерила для українських військових, шукала ліки серед діаспори у США, потягами надсилала одяг волонтерам у Харків. Але мама таки вмовила її поїхати з Криму.

— Я думала, що не приживуся в Києві, — згадує вона.

Леране з кримськотатарськими чебуреками.

Леране відкрила чебуречну на околиці міста, хоч і не мала досвіду в цій сфері. Сама ліпила, сама продавала. Заприятелювала з кримсько­татарською спільнотою Києва — ходила на мітинги, співпрацювала з Міністерством інформаційної політики, організовувала культурні заходи, допомагала готувати документи, щоб присвоїти звання Героя України Решату Аметову.

Ірпінь — Львів

У 2018 році Леране переїхала в Ірпінь і туди ж перевезла бізнес — тепер це була вже не чебуречна, а ресторан кримськотатарської кухні «Кримський дворик».

Ресторан невеличкий — на вісім столиків, кожен з яких Леране назвала за якимось кримським містом. У неї були власні Бахчисарай, Севастополь, Судак. Працювали в «Дворику» ті, хто покинув півострів через окупацію.

— Це було місце туги за Кримом, — каже Леране. — Я старалася зробити його схожим на батьківський дім.

Леране в «Кримському дворику» в Ірпені.

Куховарити приїхала її тітка з Криму. На подвір’ї, прибраному від сміття, Леране висадила дикий виноград, як у батьків над альтанкою. Поставила тапчан, як удома під розлогим горіхом, там робили консервацію і вечеряли.

Одне вікно ресторану виходило на дім з ракушняку, а інше — на вивіску магазину «Море». Готували за родинними рецептами: плов, сарму, баклаву, айран.

Щоранку Леране купувала на ринку зелень і сир, а потім ледь не весь день спілкувалася з гостями, пояснювала особливості страв і кримськотатарської кухні загалом. На вулицях з нею віталися її рідним «Салям алейкум!»

У серпні 2019 знайома попросила її зайти до свого підопічного військового в Ірпінському госпіталі. Леране провідувала бойового медика Сашу, готувала для нього. Попри те, що він на десять років молодший, вони швидко знайшли спільну мову і стали друзями, потім — закохалися і наприкінці січня 2022-го одружилися. А вже за місяць росіяни вторглися в Київську область.

— Не сказати, що я щось таке в Ірпені пережила. На відміну від багатьох, мені дуже щастило, — говорить Леране про перші дні повномасштабної війни. Вона «лише» розносила хліб пенсіонерам під обстрілами і знову вимушено покинула свій «маленький Крим» через росіян.

Леране з Сашею та сином виїхали з Ірпеня 6 березня. Поїхали на Черкащину. Саша шукав, як потрапити в армію, і опинився в десантно-штурмовій бригаді. Четвертого квітня поїхав на фронт, а Леране з сином перебралися до Львова.

— Як-то зараз кажуть: а хто сказав, що я це витримую? — сумно всміхається вона. — Мене вистачає зараз тільки на дитину. Я слабка. Не впізнаю себе. Ніколи такого не відчувала. Можу в львівській маршрутці розплакатися через те, що зруйнований будинок схожий на розбомблений дім в Ірпені.

Леране кликали за кордон знайомі — пропонували житло, хорошу роботу, вона не загубилася би в тамтешній кримськотатарській спільноті. Натомість вона їздила до чоловіка в Краматорськ і відганяла думку, чи хороша вона в такому разі мати.

— Я не могла би поїхати, коли Саша тут на фронті, — говорить Леране. — Та й хоча б десь хочеться мати відчуття дому — за кордоном я його точно не знайду. І взагалі, мене немає на батьківщині — то як ще і з країни своєї поїхати?

Леране Хайбулаєва.

Попри відчуття безсилля, Леране вирішила не здаватися. Вирішила спробувати відновити власну справу.

У вересні планувала максимально включитися в роботу мафу з кримськотатарською вуличною їжею. Самса, кримський рол-шаурма, янтики — готувати і продавати все мала би сама.

Але у вересні Сашу поранили під Ізюмом. Треба було їздити до нього в Київський госпіталь. Продажів було мало. Почали вимикати світло, а на генератор коштів не було.

П’ятнадцятого грудня Сашу виписали, він приїхав до Львова, і в той же день Леране закрила маф, щоб весь можливий час проводити з чоловіком.

Мала надію, що чоловік з інвалідністю та чотирма контузіями лишиться в тилу, але він знову поїхав до свого підрозділу. Сказав їй: «Ти нікуди не подінешся, а от сором, що я не пішов, буде зі мною на все життя». Поки Саша на фронті, Леране збирає для нього кошти, амуніцію і відвідує інших бійців у госпіталі.

Леране чекає. На Сашу, на відкриття кримського закладу, на звільнення півострова.

Майже насамкінець вона говорить:

— Мама з татом ніколи не бачили Сашу, але дуже за нього переживають. І мама мріє, що саме її зять буде звільняти її Крим.

Оксана РАСУЛОВА
(сайт babel.ua)