Поруч із тими, кого здавали до катівень: на Харківщині прислужники рашистів вільно живуть після деокупації

На Харківщині є села, де прислужники рашистів проживають поруч із тими, кого вони відправляли до ворожих катівень.

Причина давня: суди наразі часто відпускають на волю навіть тих гауляйтерів, вину яких довели у прокуратурі, Нац­поліції та СБУ.

Ця історія дуже нагадує «синдром Нелі Штепи», справу якої свого часу відмовилися вести слуги Феміди усієї суддівської системи Харкова.

Тобто налякані клерки викручувалися як могли (строчили «самовідводи», тікали на лікарняні, змінювали місце роботи), але так і не наважилися винести бодай якийсь вердикт.

Де проживає тепер харизматична «королєва Славянска», сказати важко, але її справа живе і традиційно квітне тепер уже під час повномасштабної війни.

 «Я не хотів відкривати дорогу зрадам»

У Савинській територіальній громаді на Харківщині стався дивний, але вже цілком прогнозований випадок.

Громадянку Катерину Донник суд відпустив під домашній арешт після того, як прокуратура, Нацполіція і СБУ довели її причетність до тісної співпраці з рашистами.

На службу до них вона вступила не лише без примусу, а ще й із певним ентузіазмом, дочекавшись, без перебільшення, своїх «визволителів».

«України тут не буде ніколи, — запевняла вона односельців. — Тут буде лише росія. Ми зробимо від нас усе залежне, аби Україна сюди ніколи не повернулася».

В усіх починаннях цю жінку активно підтримував її чоловік, який був військовослужбовцем і навіть брав участь в АТО.

«Саме він почав першим організовувати роботу зі створення катівень і здачі своїх побратимів, які були призвані з нашої територіальної громади, — повідомила начальниця Савинської селищної військової адміністрації Оксана Супрун в інтерв’ю «Харківському пресклубу».

— Катерину Донник затримали за підозрою в колабораціонізмі, але суд їй обрав запобіжний захід — перебування вдома з підпискою про невиїзд. Вона й далі живе поруч з односельцями, до яких приходила з озброєними російськими військовослужбовцями, принижувала, погрожувала, забирала людей».

На запитання батька атовця Романа Кабашного, який на війні з 2014 року, поки що немає відповідей (Фото з фейсбука).

Родина пані Оксани на собі відчула наслідки діяльності отаких недосяжних для правосуддя «донників». У Балаклії, де окупанти організували найбільшу в окрузі катівню, був замордований до смерті її двоюрідний брат Максим.

У пам’яті він залишився як патріот, першокласний юрист і надзвичайно смілива людина. Саме за його наведенням було знищено дуже багато пунктів перебування рашистів у районі.

Побував у балаклійських камерах смерті і 70-літній житель Савинців Анатолій Гарагатий. Усе життя він пропрацював відеооператором на місцевому комбінаті, фільмуючи заодно і важливі моменти з життя рідного селища.

Отож, коли повз його багатоповерхівку почали сунути колони ворожої техніки, він зняв усе з балкона на камеру й виставив в інтернет із закликом чинити опір окупантам.

Приїхали по нього у травні. Вісім дужих молодиків у масках. Вилучили відеокамеру, документи й усі більш-менш цінні речі. Найбільше літній чоловік шкодує за золотим ланцюжком, бо та скромна прикраса має зворушливу історію.

Напередодні війни пан Анатолій з дружиною переплавили свої обручки, аби зробити онучці подарунок на випускний вечір, а ті бусурмани забрали. І в кого? У літнього подружжя з дуже скромним статком. Нічого святого.

Бити затриманого почали вже в машині, аби одразу втямив, з ким має справу. Далі — більше. Його катували електричним струмом, знищували морально, водили до забризканої кров’ю стіни, на якій закарбувалися сліди від куль. Часто на допитах чоловік непритомнів.

«Сонце ми бачили кілька хвилин на день, коли нас виводили до вбиральні, — пригадує він. — Вели, ніби мавп. Тобто руки ми повинні класти на плечі тих, хто йшов попереду. Голову треба опускати вниз, на конвоїрів не дивитися. Як тільки піднімаєш очі, тут же б’ють прикладом».

А знущалися над паном Анатолієм рашисти з конкретним умислом. Вони хотіли, аби він зняв на відео пропагандистський ролик про те, як добре савинцям живеться при путінському режимі.

Напевно, те відео спочатку крутили б у чорноротої скабєєвої, а далі скрізь. Чоловік чесно зізнався, що на якомусь етапі таки не витримав катувань і був готовий піти на співпрацю, але після ночі, коли йому дали останній шанс на обдумування, сказав своє рішуче: «Ні».

«Я не хотів залишитися у вічності зрадником, — пояснив він своє рішення виданню «Грані. ру». — Для мене це означало зрадити батьків, зрадити дітей. І ще. Я був би перший, а тим, хто опинився б у подібній ситуації потім, зрадити вже було б простіше. Я не хотів відкривати дорогу зрадам».

Звільнили рашисти літнього бранця після 100 днів знущань, наказавши, аби мовчав. Тоді вже отримала широкий розголос Буча, і ці бузувіри почали боятися міжнародного правосуддя.

А ось українські судді, схоже, не мають такого страху, випускаючи на волю тих, хто свідомо відправляв сусідів на смерть. Результат плачевний.

«Я слідкую за соціальними мережами і бачу: патріоти обурені тим фактом, що Катерину Донник не взяли під варту, — каже Оксана Супрун. — Але ж є чимало людей, які й тепер бояться висловлюватися з цього приводу. Вони хочуть уникнути якихось зустрічних дій з боку колаборантів, що й досі почуваються досить упевнено».

 «У нас є люди, які дуже багато допомагали оркам»

Анатолій Гарагатий уже повернувся у стрій і продовжує знімати свої безцінні для історії відео. Героєм одного з його нових сюжетів став житель сусідньої Щурівки Анатолій Кабашний. Чоловік каже, що усі пів року окупації фактично не жив удома, оскільки у списку гауляйтерів був одним із перших.

«У нас є люди, які дуже багато допомагали оркам, — каже він. — Зокрема, поздавали їм батьків АТОвців. Усіх. А у мене син в АТО з 2014 року. Довелося нам усім десь ховатися».

Про «господарювання» рашистських зайд у Щурівці пан Анатолій розповідає з сумною гидливістю.

«Човни на Донці усі позривали. На пасіці рамки з вуликів повитягували. Викопали картоплю, позабирали речі. У хатах, де немає людей, розбивали вікна і вигрібали все — чайники, каструлі, одяг. Нічого не залишили. Виїхати звідси було неможливо. Купити продукти можна було лише у колаборантів, які щось привозили зі сторони Вільхуватки, але правили за товар непомірні ціни. Старики почали мерти. Ми їх хоронили без трун, без нічого. Копали ями і хоронили».

Своє майбутнє Анатолій Борисович описує, ніби крізь густий туман. Через місяць — весна, але відсіятися він не зможе, оскільки рашисти розбили всю його сільськогосподарську техніку прямим попаданням, включно з новісіньким трактором.

До того ж усі навколишні поля й досі заміновано. З минулого врожаю там лишилося 200 гектарів незібраної пшениці, бо її ніхто не косив через війну. Як бути далі — він не знає.

Немає відповіді на це запитання і в Романа Кабашного — сина пана Анатолія, який захищає Україну з 2014 року. Сюжет про свого батька він прокоментував у фейсбуці досить стримано як для такого випадку. Тут доречне було б круте чоловіче слівце і з більш емоційним оціночним судженням.

«Це мій батько, який переховувався від окупантів з 8 березня до 6 вересня, — каже він. — Тих, хто до нього направляв окупантів у пошуках мене, суди повипускали, а деяких навіть не затримували. Щодо господарства: весь урожай або знищено, або в замінованому полі, техніка знищена та викрадена. Реакція держави вражає. ДПС дивується, чому не сплачено податки та де ми поділи врожай, погрожує перевірками. А Ощадбанк із кредиту 5 відсотків підняв ставку до 18. Банку нецікаво, що я на війні, а господарство не може працювати. В мене багато фейсбучних друзів з різних політсил. Може, підкажете, як жити далі? Може, підкажете, чим платити за кредитами, бо зарплати разом із бойовими не вистачає. Може, когось тегнете, буду вдячний».

Вітрина магазину у місті Балаклії, де рашисти влаштували одну з найбільших катівень (Фото із сайту zaborona.com).

Навіщо ви є?

Після цього сюжету склалося враження, що колаборанти у нас сьогодні процвітають не лише по віддалених селах. Вони скрізь, де можна нашкодити людям і, відповідно, державі. Гнила олігархічна система навіть під час війни залишається непохитною у своєму невігластві, ллючи воду на млин окупантів.

І тепер уже зовсім неважливо, з якого саме мотиву таке твориться, адже для Романа Кабашного клерки з банку з податківцями так само небезпечні, як і гауляйтери «донники», що пів року полювали на його батька. Власне, клерки теж полюють де-факто, хоча їхнє полювання має інший юридичний статус.

Чи може бути якось інакше? Може.

«Організація нашої влади паном Гетманцевим (тобто наповнення бюджету) дорівнює «двійці», — повідомив каналу «Укрлайф.ті.ві» відомий економіст Михайло Гагаркін. — А можна ще й «нуль» поставити, бо під час війни вкрай необхідно створювати нові робочі місця і вводити лояльніші норми оподаткування. А ще знищується схематоз, схеми, знищуються корупційні дії. А у нас усе це зараз тільки зростає. Докази такої діяльності можна знайти у відкритому доступі на багатьох телеграм-каналах. Причому факти повністю підтверджено відео і конкретними документами. Але нікому до цього немає діла. Ніби в країні й немає війни».

Один із таких фактів днями «вибухнув» у ЗМІ з подачі видання ZN.UA. Йдеться про контракт на послуги організації харчування у 2023 році для військових частин шести нефронтових регіонів. Угоду на суму 13,16 мільярда гривень уклало Міністерство оборони з типовою фірмою-«прокладкою».

Як свідчать опубліковані документи, апетити в авторів оборудки непристойні навіть з огляду на мирний час. Скажімо, одне яйце в них коштує 17 гривень, тоді як столична мережа «Сільпо» продає за 7.

Звісно, вартість продукту безпосередньо від товаровиробника була б нижчою. Картоплю військове відомство теж закуповує «золоту» — по 22 гривні за кілограм, хоча сьогодні її можна придбати за 6-7.

Державна аудиторська служба нібито вже зайнялася перевіркою одіозних фактів, про що повідомила заступниця очільника парламентського Комітету з нацбезпеки Мар’яна Безугла.

«Наше Мін­оборони зробило дуже багато під час війни у 2022 році, — сказала вона. — Але й упущення, тим більше корупційні ризики, не можуть бути залишені поза увагою».

Вже навіть цікаво, яку вони вигадають легенду для відбілювання нової чорної справи.