Люлька від Олдріджа та бунтарство: про творчість поета Миколи Вінграновського

1984 рік був останнім у досить тривалому періоді нашої історії, відомому як «брежнєвський» застій, коли «геронтократи» один за одним ненадовго змінювали своїх попередників, поступаючись почесним місцем черговому перевіреному старцеві.

Ось-ось мала настати Перебудова з Михайлом Горбачовим, до якої суспільство вже було готове, про що свідчили деякі зміни у свідомості навіть серед очільників державних установ.

І хоча для одержання почесного звання «заслуженого» чи «народного», як і раніше, слід було намалювати Леніна (хоч би й на Говерлі, як в одного з ужгородських художників), але серед номінацій на Шевченківську премію з’явилася «Література для дітей».

Таким чином, 40 років тому поет Микола Вінграновський став номінантом, а у 1984-му — її лауреатом, одним із перших, які здобули це звання без ідейно-догідливої писанини.

Учень Довженка

Великий поет народився у листопаді 1936-го. Йому минуло 30, коли про нього дізналися не лише в Україні.

З’явилися перші іноземні переклади... І тут до Києва прибуває англійський письменник Джеймс Олдрідж.

Його романи видавалися в СРСР масовими накладами. Керівництво Спілки письменників підготувало відповідну зустріч, але та пройшла не за очікуваним сценарієм.

Вислухавши офіційні привітання, «прогресивний» англієць раптом звернувся до Миколи Вінграновського: «Мені подобається ваш бунтівний погляд. Ось мій подарунок вам на спогад».

І простягнув йому свою люльку разом з тютюном... Чимало клопоту дісталося Миколі по цій короткій розмові. Не так за люльку, як за «бунтівний»: проти кого він бунтує?!

Та зустрілися ми дещо пізніше, коли після армійської служби я в 1971 році прийшов на студію «Укркінохроніка» як редактор. Микола ж був режисером та ще й вважався учнем Олександра Довженка.

Грав у його фільмі «Поема про море». Хоча затоплення Дніпра під гниле Каховське «море» (водосховище) було злочином. Нібито несумісність, протилежність? Так. І тому, мабуть, ми пам’ятаємо режисера і актора, а імена проєктантів і будівельників греблі, що під Каховкою, пішли у небуття. Та про поєднання несумісного — далі.

До документального кіно його покликав задум створити серію коротких стрічок про столиці України, серед яких були Глухів, Батурин, Чигирин і навіть Гуляйполе.

Зробив також і фільм про українські річки, озвучивши своїми віршами. Мені як природознавцеві показав його перед звукозаписом.

Мій перший фільм «Олександр Копиленко» він гостро розкритикував. Але винним вважав не сценариста (тобто мене), не режисера, щоб не образити нас, а самого героя, тобто відомого письменника Копиленка, та інших персонажів цього фільму — Збанацького, Смолича. Тактовність, безконфліктність чи натяк на те, що нам не пощастило поєднати протилежності? Мабуть, останнє.

Усе за сценарієм — не означає «добре»

Автор цих рядків іще застав на кіностудії колишніх фронтових кінооператорів. Слід зазначити, що вони були переважно схильні не до кіноспостереження, тобто відображення реальної дійсності, а до «постановки» кожного епізоду.

Це були Гольдштейн, Гольбрих, Мєстєчкін, Орлянкін. Останній і пояснив мені цю особливість своїх колег.

Якщо у німців т. зв. роти пропаганди працювали просто під кулями, то приїзд радянського кінооператора до якоїсь дивізії був дуже важливою подією. І командир за нього відповідав.

Тому тримав «кіношника» біля себе, у бліндажі, аж поки бій не скінчиться. Тоді оператор казав: «Тепер зробимо все, як мало бути. Бійці мчать вперед з криком «ура». Полонені німці виходять з піднятими руками».

Пропаганді потрібні перемоги! При цьому текст пояснював зображення або воно ілюструвало наперед написаний текст.

Водночас там працював і видатний оператор (і режисер) Юрко Ткаченко, який не боявся читати вголос футуриста Михайла Семенка, співати чумацьких і козацьких дум. Усе ж тривали часи правління Петра Шелеста, коли такі «вольності» хоч і крізь зуби, але визнавали...

У Вінграновського і Ткаченка творився синкретичний образ, що виникав зі співставлення зображення і поетичного тексту. Тобто викрешувалася третя, вища і важливіша, думка.

Красу і гармонійність відчував особливо гостро, на рівні підсвідомості. Бувало, монтуючи фільм, раптом кидає все — «повна фігня!» «Та що ти, — кажу, — все за логікою, згідно зі сценарієм». «У тому-то й біда», — з жалем відповідає, маючи на увазі обох — і мене, і свою кінострічку.

«Жучки» і рибне місце

Напевно, поет був щирим, кажучи в інтерв’ю для «Літературної України»: «Воно виходить у мене, сказати б, само по собі. Це не моя примха, не спеціальна запрограмованість. Справді, десь воно само у мене йде — і дитячі книжки, і твори для дорослих, і режисура, і ті ролі, що зіграв як актор. Це не обтяжує і не заважає. Навпаки, якось міняється ритм твого внутрішнього життя».

Справді — непідробна, природна роль не обтяжує. Більшість з нас, погано чи добре, може зіграти одну роль. Натомість талановитий актор виступає у багатьох ролях, глибоко втілюючись у створений образ. Але — у своєму «амплуа».

Цікавився питаннями захисту природного довкілля: «Ви з Юрком Щербаком (той очолював «Зелений світ») добру справу просуваєте». І отже, ми не раз говорили про довженкову зачаровану Десну, її заплаву і чудові озера. І поїхали туди на риболовлю, сівши на катер, що прямував до Десни з Подолу.

І треба ж! На цьому катері нам зустрівся, з вудками і наплічником, Андрій Кочур — син видатного літературо­знавця, перекладача, та ще й — в’язня сумління, відомого дисидента і правозахисника Григорія Кочура.

Між Миколою і Андрієм виникла суперечка на тему релігії, про її місце в нашому житті. Микола раптом вигадав, ніби ця зустріч невипадкова, і його миттєво поглинула роль переслідуваного: за ним стежать.

«Жучків» тоді ще не було, але ж наплічник... «Геть попів з їхнім смердючим... (!), — вигукнув він, адресуючись до щойно вигаданої, химерної, ворожої аудиторії.

На Десні ж, коли Андрій зі своїми снастями пішов у інший бік від нас, Микола одразу вийшов з ролі: «Крутяться тут... що ж, показуй своє рибне місце».

І знову нова роль — співчуття до живої істоти. Шкода наживляти черв’яка на гачок! Я робив це за нього, Микола ж тільки закидав свою вудку та тягав окунців, явно невдоволений. Згодом я зрозумів, чим саме. Нецікава роль!

Співак Таранець розповідав, як вони з Вінграновським ловили на ставку коропів: той тільки встигав наживляти. То була вже роль мисливця.

«Ви ж таки люди, не собаки!»

Якось, монтуючи свою кінострічку, ніби між іншим, каже Микола: «Хочу до Ісландії поїхати, на гейзери подивитися». Але хоч надворі була вже пізня Перебудова, зазвичай пишалися й тим, що їздили до «соціалістичного» Будапешта — якщо за тобою нема нічого «підозрілого», та й то — у складі туристичної групи, під наглядом «компетентних органів».

Хизувався своїми можливостями чи просто грав роль мрійника? Але і справді їздив до «капкраїн» — як і Драч, Коротич, Олійник... Такими поїздками займалося «Товариство дружби і культурних зв’язків із закордоном», що навіть видавало газету «Вісті з України» (за іронією долі, нині у тому будинку — посольство Китаю).

Учасники поїздок мали пропагувати радянський спосіб життя і думання, зокрема у колах української діаспори. Хочеться вірити, що це була своєрідна дипломатія як «мистецтво можливого».

Жодного разу я не бачив його на трибуні. Виступати на різних зборах та художніх радах не бажав. Мабуть, через те, що роль промовця і лідера (на відміну від, скажімо, Дмитра Павличка) була йому чужою. Але уважно слухав інших, зауважуючи сусідові: «От молодець! Сміливо. Такі хлопці як прийдуть до влади, то зроблять державу!» Тоді ми з ним і гадки не мали, що на це підуть життя і зусилля цілого покоління.

Міркуючи про українство, що після багаторічних переслідувань і депортацій, на наших очах проростало крізь міщанську нехіть та байдужість партійно-чиновницького апарату, казав: «І звідки ж це ще береться? Точно — не з космосу».

Генеруючу силу народу розумів чимось вищим за відоме історичне явище, вбачав у цьому якесь трансцендентне диво чи вище призначення.

Наприкінці 1980-х років з’явилася нова технологія — відео, що замінила звичайну кіноплівку. На студії «Укртелефільм» новий творчий підрозділ — відеооб’єднання — очолила Тамара Бойко (ймовірно, далека родичка Тараса Шевченка). Вона ж і вигадала зняти серію коротеньких відеофільмів, т. зв. «роликів» по кілька хвилин, де видатні поети прочитають свої улюблені вірші Шевченка...

Першим відгукнувся Вінграновський. Знімали у Літературно-меморіальному музеї-садибі Шевченка, що на однойменному провулку біля нинішнього майдану Незалежності.

Читаючи, Микола обійшов увесь музей; у кімнатах і на подвір’ї, під високими деревами, що пам’ятали самого Шевченка, виразно звучав його сильний, переконливий голос: «О люди! люди небораки! Нащо здалися вам царі? Нащо здалися вам псарі? Ви ж таки люди, не собаки!»

Микола уважно оглядав експозицію, звернувши увагу на факсимільну сторінку якогось вірша, написану власною рукою Шевченка: «Нічого не закреслено. Так, ніби воно само народилося».

Можна лише додати, що всі Шевченкові вірші, від найпершого «Реве та стогне Дніпр широкий», творилися на однаково недосяжному, неповторному рівні. Спробуйте замінити хоч одне слово! Не вийшло? Ото ж бо. Власне, це, мабуть, і є однією з ознак геніальності.

...Довгожителем він, як і Шевченко, не став. Не був готовий до такої ролі? Про це ми вже не спитаємо тих, хто оточував його в ті останні роки. Але він поєднав у собі те, що не поєднується за звичайних умов, — протилежності.

Андрій ТОПАЧЕВСЬКИЙ, лауреат премії ім. В’ячеслава Чорновола, заслужений діяч мистецтв України