Котячі історії: як небайдужі рятують кинутих байдужими напризволяще «пухнастиків»

У киянина Євгена Афанасьєва на дарницькому ринку є магазин і притулок, де місяцями, а то й роками живуть нічийні коти.

Багатьом бідолахам він вже підібрав господарів, решту намагається прилаштувати у добрі руки. Робота ця нелегка.

«Аби знайти дім, потрібно згодувати тонни корму, вигребти тонни г...на, зробити тисячі фотографій і написати тисячі слів усіляких дурниць, — втомлено повідомив він на своїй сторінці у фейсбуці, напевно, не в кращий день свого життя. — Пощастить або дуже красивим, або тим, кого пожаліли.

Середнячки виростають і залишаються середнячками. Для них ми утримуємо бокси, клітки, кімнати, квартири. Вони живуть, з’являються новенькі, які роз’їжджаються по нових домівках. А середнячки живуть...

Із часом про них меншає слів, стає менше фото і менше взагалі всього. Ти піднімаєш старі світлини — так це ж грудень 20-го! Потім дивишся в вікно, де знову так само сіро, й продовжуєш чекати весну. Вони також чекають, нічого не кажучи і не дорікаючи. Просто чекають щодня.

Саме тому в тебе теж щодня повинно бути усе добре, а краще — відмінно, аби і в них було все добре. Я шукаю людей, у яких теж завжди все добре всупереч усьому і які готові хоча б з одним з них поділитися своїм внутрішнім вогнем. Київ 0502914773».

Телефон залишаємо без коментарів. Хто у темі, той зрозуміє.

«Випадково народився котом. А так — людина»

Борис, Бенедикт і Левко — це коти, які живуть у заміському будинку відомих столичних журналістів Ніни і Віталія Жежерів. У всіх трьох «хлопчиків» — своєрідний характер і не менш проблемна доля. «Льовку ми взяли у волонтера Жені Афанасьєва, — каже Ніна.

— Коли на фото побачила цього рудого красеня, то одразу ж зрозуміла — нам потрібен кіт. Дарма, що вухо надірване і задні лапки кривенькі, зате очі — людські. Він — не боєць і не вміє себе відстояти, але нереально розумний. Ми разом дивимося фільми. З ним завжди легко знайти спільну мову. Абсолютно логічна істота. Льова випадково народився котом. А так — людина».

Для Ніни притулок Євгена Афанасьєва — місце особливого болю. Наразі там живе 70 котів, яких він фактично утримує сам. Звичайно, час від часу банківську картку поповнюють ті, хто вже взяв до себе хвостатого «безхатька», але ще продовжує жити емоціями від побаченого.

Є також щиросердні містяни, які зголосилися на роль тимчасових господарів, поки триває пошук постійних. Нерідко Євген їм дає свої гроші на перетримування хвостатих квартирантів, але й за такої умови охочих негусто. Куди більше тих, хто прагне перекинути до зони відповідальності волонтера свої ж турботи.

«Люди, які із сіл везуть на ринок товар для продажу, часто беруть з собою котів, аби підкинути їх до притулку, — каже Ніна. — Така ось турбота. А це нічого, що лише на корм для однієї тварини потрібно щонайменше 2 тисячі гривень на місяць. А вони ще ж і хворіють! Послуги ветеринарів наразі надзвичайно дорогі. Втім горе-господарям — байдуже. Привезли, покинули, поїхали».

Трапляються і зовсім дивні історії. Одна жінка переправила кицьку із Чорткова поїздом, бо на усій Тернопільщині для неї не знайшлося теплого кутка. Буває й таке, що Євгену телефонують сусіди квартир, господарі яких виїхали за кордон, покинувши свого улюбленця помирати голодною смертю.

Звісно, зраджений кіт волає несамовито на увесь будинок, від чого білий світ стає немилим. З допомогою поліції рятівники намагаються отримати дозвіл на визволення приреченого бранця, але власники нерідко такої згоди не дають. Мовляв, нехай помирає, така його доля, але чужих до хати не пустимо.

Більш «щиросердні» перед від’їздом випускають хатніх тварин просто на вулицю. На початку війни вони масово бродили містами, довірливо заглядаючи перехожим у вічі. Серед таких був і Нінин Бенедикт, який знайшовся на початку березня в районі Повітрофлотського проспекту, звідки почалося бомбардування столиці.

«Я побачила фото відомого актора Івана Семисала у фейсбуці з написом: «Подаруйте котові дім, бо свій він утратив, — пригадує вона. — Іван уже був у військовій формі, бо одразу пішов у армію. В руках тримав тепер вже нашого напрочуд норовливого Бенедикта. Цей кіт абсолютно не соціалізований. Звик, що люблять тільки його, тому не вживається з іншими. Довелося новачку виділити окрему кімнату».

А Борис знайшовся сам ще кошеням у кущі, неподалік від їхнього будинку. Сидів абсолютно беззахисний, малий і голодний. Плакав. Поруч лежало тільце його сестрички — вже мертвої. Навколо багато дач.

Напевно, хтось викинув перед від’їздом до міста. На жаль, це дуже поширене лихо, з наслідками якого часто доводиться боротися тим, хто у селі проживає постійно. Борис швидко подружився з Левком, а колись залюблений Бенедикт і досі тримається осторонь.

Нині заміське життя цього хвостатого царства не лише влаштоване, а й суспільно корисне.

«Ми з котами наразі волонтерствуємо, — каже Ніна. — Тобто відправляємо бляшанки від корму знайомим, які виготовляють з них окопні свічки. Можна сказати і так — посилаємо нашим котикам від наших котиків, без перебільшення, теплий привіт». І світлий також.

«Я побачив, як кіт їсть жовтяк, і все зрозумів»

На подвір’ї вінничанина Олександра Неруби живе семеро котів. До трьох своїх прибилася решта, і господар для себе вирішив, що мусить вберегти їх від голодного блукання світом. Мовляв, якщо вони обрали мене своїм годувальником, то вже мушу із цим щось робити.

Загалом їхнє спільне життя-буття складалося цілком гармонійно, де кожен знав своє місце і свідомо не порушував чужі кордони. Хатній поріг тут був прикордонною зоною з правом доступу до господарської будівлі. Але восени цей регламентований спокій несподівано зруйнував красивий породистий сіамський котисько. Він стрімко забіг у двір і, волаючи несамовитим голосом, почав рватися саме до хати.

Тоді ще стояла тепла днина. Господарі були на подвір’ї й не одразу збагнули, що з цим прибульцем не так. Була версія навіть, що він скажений. Але після більш прискіпливого спостереження дійшли висновку, що його у приватному секторі міста хтось викинув з автівки. Мовляв, десь притулиться і виживе.

Зрештою, він таки притулився, але тривалий час заскакував на вуличні підвіконня, заглядав у людські очі за склом, вимагаючи, аби його пустили всередину. І тут нічого не вдієш. Просто цей красунчик звик жити балуваним і в теплій квартирі.

Іван Семисал з норовливим красенем, який ще не звався Бенедиктом.
Фото з Фейсбуку.

Олександр довго вагався, чи приймати цього галасливого нахабу до свого численного загону, бо й так вже рукавичка — по саму зав’язку. Але визначитися з остаточним рішенням йому допоміг сам котисько.

«Сиджу я на стільці поблизу городу, гріюся на останньому теплому сонці. Аж тут до двору знову забігає цей розбійник, — пригадує господар. — Він підійшов ближче, знайшов покинутий на грядці огірок і почав його гризти, з докором поглядаючи у мій бік. Я побачив як кіт їсть жовтяк, і все зрозумів».

Із фейсбуку Євгена Афанасьєва:

«Цього малюка підібрав мій знайомий у лісі, неподалік від траси. Зупинив машину, аби сходити до вітру. Було темно, але все ж побачив білий будівельний мішок, всередині якого ворушилося щось живе. Мішок був перетягнутий дротом і облитий соляркою. Чому не спалили? Не знаю. Мабуть щось злякало. Маленький добрий гномик. Весь у лишаї з великою діркою на шиї. Такий собі казковий персонаж з якоїсь дуже холодної зимової злої казки. Людину любив несамовито. Здирався по одягу, обнімав шию і ліз цілуватися. Думаю, саме за це і був засуджений до лютої смерті... Зараз, звичайно, вже давно у найкращій сім’ї. Зацілований і залюблений».

«Він перекинув телевізор, і його знову винесли на вулицю»

Коли ти берешся рятувати бездомних тварин, то ніби добровільно заступаєш на службу без відпусток. Вирватися з цієї круговерті практично неможливо, бо вони чекають. Їхня віра в людину абсолютно ірраціональна, ніби хтось прислав їх сюди задля пробудження в нас більш високого сенсу.

Із фейсбуку Євгена Афанасьєва:

«Вранці він зустрічає мене як найріднішу людину. Ось настільки світлий і позитивний хлопець. Два роки тому я стояв біля бювету і знімав його на телефон. Потім підписав це відео — «Запропонуйте дім...» Зараз він живе у мене в магазині.

Найстрашніше те, що його вже забирали додому, але вже у перший день він перекинув телевізор, і його винесли знову на вулицю. Відгукніться, панове, я вам подарую свій телевізор. Скажімо, якби він так нашкодив у мене вдома, я посадив би його на підвіконня на теплий плед, щоб йому було зручніше дивитися, як я викидаю телевізор на смітник і довго махаю йому рукою. А він би усміхався мені у відповідь: — Давай, повертайся якнайшвидше, і ми разом ще щось скинемо».

«Є дике бажання знайти їй дім. Підібрав на дорозі, коли поверталися з ветклініки. На задньому сидінні — «дівчинка», вже здорова, після панки, але настрою нуль, бо два тижні тому в тій же клініці залишився малюк назавжди. Котовозки у таких випадках я ніколи не забираю. Хворію потім ще місяць, не їм, уся їжа — до блювання. Вітамінів жменю закинув зранку, мов космонавт, і побіг. А тут таке...

Вона сиділа просто посеред дороги і пила з калюжі. Я товаришу крикнув: «Гальмуй!» За годину вже була в магазині. Красива, зухвала. Ось зараз пишу, а вона сидить у мене на шиї. Якось кицька втекла з магазину. Я перевернув увесь цей гівноринок і знайшов її. Не лаяв, але вона все одно зрозуміла, що для мене то була страшна історія. Дівчинка вона у мене розумна, тому більше таке не траплялося. Не можу про них не писати, бо їм усім потрібні домівки. На OLX це просто кішка з симпатичною мордочкою. Все. Не більше і не менше»...

«Багатьох тварин ми забираємо з вулиць вже з букетом хвороб. Ось цей хлопець тяжко перехворів ріно, після чого все перейшло у хроніку. Днями він і ще четверо пухнастиків завершують курс «Віраксу». Зараз я задоволений їхнім загальним станом. Дуже красивий великий хлопець. А найголовніше — він добрий, хоча має клики і перебуває у чудовому бійцівському стані. При бажанні міг би пошматувати кого завгодно, як господарочка шматує капусту. Але цього не робить навіть після того, як переніс сотні процедур. Він дуже лагідний, любить людей і вірить їм».