Війна «розговорила»

11.01.2023
Війна «розговорила»

Володимир Кулик. (Фото з сайту сайт zbruc.eu.)

Кілька вартих уваги результатів нового опитування, яке я на грант Канадського інституту українських студій замовив Київському міжнародному інститутові соціології.


4—27 грудня 2022 року методом телефонних інтерв’ю з використанням комп’ютера опитано 2005 респондентів, які в цей час мешкали на території України (в межах, підконтрольних українській владі до 24 лютого 2022 року). Максимальна похибка результатів опитування становить 2,4%.


Я замовляю такі опитування вже вп’яте, ставлячи переважно ті самі запитання — про мову і трохи про ідентичність, щоб мати змогу вивчати зміни у відповідях.

 

Останнє опитування було в травні 2017 року, тому порівняння нових даних із попередніми дає змогу оцінити зміни за останні п’ять років, а особливо за минулі десять місяців — бо можна припустити, що найбільші зміни спричинила саме повномасштабна війна.


Найважливішою, на мою думку, зміною стало різке збільшення частки респондентів, які (кажуть, що) говорять у повсякденному житті переважно українською мовою, та відповідне зменшення частки російськомовців.

 

Може, декого ці цифри й не вразять, але мене вражають, бо співвідношення мовних груп змінювалося досить повільно, і навіть 2014 рік на нього не дуже вплинув.

 

Так-от, у грудні 2022-го 41% респондентів сказали, що спілкуються тільки українською мовою, ще 17% — «у більшості ситуацій» українською, натомість тільки російською говорять 6%, а переважно російською — 9% (ще 24% сказали, що вживають обидві мови «рівною мірою»).

 

Порівняно з 2017-м частка повних і переважних україномовців збільшилася на 8%, а частка російськомовців зменшилася аж на 11%.

 

Ще більше вражає реґіональний розподіл: навіть на сході та півдні, судячи з відповідей, україномовців тепер не менше, ніж російськомовців (29% проти 27%).


Дві останні цифри напевно викличуть у вас враження, що частина респондентів видає бажане за дійсне — і так воно, мабуть, і є.

 

Соціологи вже давно зауважили цей «ефект соціальної бажаності» й навіть розробили деякі методи його нейтралізації, тобто виявлення того, як респонденти справді роблять і думають.

 

На жаль, у мене був дуже обмежений бюджет, тому ніяких таких методів я не застосовував. Але КМІС має два власні способи оцінювання реальних (а не декларованих) мовних переваг респондентів) — і вони показують, що за час від мого попереднього опитування ці переваги справді змінилися.


По-перше, на початку опитування інтерв’юер перестрибує з мови на мову, намагаючись з’ясувати, якій із них (українській чи російській) респондент/ка надає перевагу: це не так «зручніша» для самого респондента/ки мова, як прийнятніша — на його чи її думку — для такого виду взаємодії (з незнайомим представником/цею соціологічної компанії).

 

Тобто вибір певної мови відбиває не тільки володіння мовами, а й уявлення про їхню доречність і, власне, престижність.


На початку 1990-х, коли КМІС уперше застосував цей метод, співвідношення мовних груп було десь 55% vs 45% на користь російської, а на сході та півдні вона переважала на рівні 90%.

 

Потім це співвідношення потроху­ змінювалося в бік української мови, але навіть після Майдану, Криму та Іловайська в моєму опитуванні вересня 2014 року воно було 50 vs 50 (даних за 2017 рік я не маю).

 

Тим разючішими є нинішні результати: аж 87% респондентів вибрали спілкування українською, і навіть серед мешканців сходу та півдня їй надали перевагу аж 74%!


Другим методом є реєстрація мови, якою респондент/ка справді говорив/ла під час інтерв’ю, що дає змогу відокремити мовну мішанку від більш-менш чистих мов та зафіксувати недотримання початково зробленого вибору на користь мови, яка насправді не є для респондента/ки зручнішою. 2014 року 44% говорили українською, 45% — російською, а 11% — змішаною.

 

Натомість нині українською говорили аж 74%, російською — тільки 13%, а «мішанкою» майже стільки само, як і раніше (13%), тобто масовий перехід на українську не призвів, як можна було б очікувати, до панування суржику.

 

І навіть на сході та півдні аж 52% спілкувалися з двомовним респондентом більш-менш послідовною українською й лише 26% — російською (ще 22% змішували).

 

Ба більше, навіть серед тих респондентів, які визнали, що в повсякденному житті говорять лише чи переважно російською мовою, з інтерв’юером спілкувалися нею лише 51%, тоді як 28% зробили зусилля й говорили українською, а ще 21% — мішаною.


Це, звісно, не означає, що відтепер аж 87% чи бодай 74% наших співвітчизників спілкуватимуться переважно українською, і вже напевно вона не переважатиме відразу на сході та півдні.

 

Але у більш-менш формальному спілкуванні (навіть телефоном із дому, роботи чи де там їх застав дзвінок інтерв’юера) переважна більшість уже розуміє потребу говорити українською мовою.

 

І саме це є найбільшою і найважливішою зміною в мовній ситуації, яку, припускаю, зумовила насамперед російська кривава аґресія.

 

Тепер є всі можливості й підстави розвивати цей успіх, роблячи українську мову головною, дефолтною мовою всіх публічних практик.

 

А в приватному житті громадяни й далі матимуть змогу спілкуватися так, як їм зручніше й приємніше, — але набуті в публічному мовленні навички й звички неминуче переноситимуться й на приватне.


Крім загального запитання про мову/і спілкування в повсякденному житті, я поставив іще три запитання: про мову/і спілкування в родині, на роботі чи в навчальному закладі та при читанні матеріалів в інтернеті.

 

Відповіді на всі ці запитання демонструють відчутний зсув у бік української мови, але також деякі відмінності поміж цими трьома практиками та між преференціями різних категорій респондентів у кожній із них.

 

Задля порівнянності практик вилучу тих респондентів, які в них не беруть участі (напр., не користуються інтернетом) –так можна краще оцінити преференції тих, які беруть.


Отже, якщо вірити відповідям, вдома з родиною тільки українською спілкуються 50% респондентів, переважно українською — 12%, обома мовами порівну — 19%, тільки або переважно російською — 16%, іншими мовами — 2%.

 

Це істотна зміна проти 2017 року, коли тільки або переважно українською спілкувалися 51%, а тільки або переважно російською — 25%.

 

Володимир КУЛИК, доктор політичних наук, провідний науковий співробітник відділу етнополітології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень
ім. І. Ф. Кураса НАН України
(сайт zbruc.eu)

  • За отруєнням Віктора Ющенка ймовірно стоїть росія - розвідка США

    Цей страшний злочин підірвав здоровʼя Ющенка, перший рік його президентства був пеклом, з постійними лікарнями і десятками операцій. Але він вистояв, зробив все, для усвідомлення суспільством трагедії Голодомору, відстоював проєвропейський вектор розвитку країни >>

  • Українська дилема Трампа

    Суперечлива і драматична інтрига виборів у США завершилася обранням президентом Дональда Трампа . Кампанія ще тривало буде аналізуватися у пошуках відповідей на причини поразки К. Харріс і перемоги Д. Трампа. >>

  • Війна росії з Україною почалася 107 років тому

    Перші кроки як агресор більшовицька Росія зробила не 7-го, а 11 листопада 1917 року. Через три дні після проголошення в Києві незалежної Української Народної Республіки, що сталося 8 листопада. >>

  • Хейтером може стати кожен: не реагуйте і не вступайте в пусті суперечки

    Якщо хтось думає, що хейт – це джерело сили та енергії, то помиляється. Це болото, трясовина, в якій чим більше «дій» – тим більше людина загрузає і тоне, не може дихати, почувається брудною і паралізованою. >>

  • Трамп тріумфує. Історичний камбек

    Раніше переобратися після паузи в один термін вдавалося лише одному президенту США — це був Гровер Клівленд (президент у 1885−1889 та 1893 -1897 роках). >>