Кілька вартих уваги результатів нового опитування, яке я на грант Канадського інституту українських студій замовив Київському міжнародному інститутові соціології.
4—27 грудня 2022 року методом телефонних інтерв’ю з використанням комп’ютера опитано 2005 респондентів, які в цей час мешкали на території України (в межах, підконтрольних українській владі до 24 лютого 2022 року). Максимальна похибка результатів опитування становить 2,4%.
Я замовляю такі опитування вже вп’яте, ставлячи переважно ті самі запитання — про мову і трохи про ідентичність, щоб мати змогу вивчати зміни у відповідях.
Останнє опитування було в травні 2017 року, тому порівняння нових даних із попередніми дає змогу оцінити зміни за останні п’ять років, а особливо за минулі десять місяців — бо можна припустити, що найбільші зміни спричинила саме повномасштабна війна.
Найважливішою, на мою думку, зміною стало різке збільшення частки респондентів, які (кажуть, що) говорять у повсякденному житті переважно українською мовою, та відповідне зменшення частки російськомовців.
Може, декого ці цифри й не вразять, але мене вражають, бо співвідношення мовних груп змінювалося досить повільно, і навіть 2014 рік на нього не дуже вплинув.
Так-от, у грудні 2022-го 41% респондентів сказали, що спілкуються тільки українською мовою, ще 17% — «у більшості ситуацій» українською, натомість тільки російською говорять 6%, а переважно російською — 9% (ще 24% сказали, що вживають обидві мови «рівною мірою»).
Порівняно з 2017-м частка повних і переважних україномовців збільшилася на 8%, а частка російськомовців зменшилася аж на 11%.
Ще більше вражає реґіональний розподіл: навіть на сході та півдні, судячи з відповідей, україномовців тепер не менше, ніж російськомовців (29% проти 27%).
Дві останні цифри напевно викличуть у вас враження, що частина респондентів видає бажане за дійсне — і так воно, мабуть, і є.
Соціологи вже давно зауважили цей «ефект соціальної бажаності» й навіть розробили деякі методи його нейтралізації, тобто виявлення того, як респонденти справді роблять і думають.
На жаль, у мене був дуже обмежений бюджет, тому ніяких таких методів я не застосовував. Але КМІС має два власні способи оцінювання реальних (а не декларованих) мовних переваг респондентів) — і вони показують, що за час від мого попереднього опитування ці переваги справді змінилися.
По-перше, на початку опитування інтерв’юер перестрибує з мови на мову, намагаючись з’ясувати, якій із них (українській чи російській) респондент/ка надає перевагу: це не так «зручніша» для самого респондента/ки мова, як прийнятніша — на його чи її думку — для такого виду взаємодії (з незнайомим представником/цею соціологічної компанії).
Тобто вибір певної мови відбиває не тільки володіння мовами, а й уявлення про їхню доречність і, власне, престижність.
На початку 1990-х, коли КМІС уперше застосував цей метод, співвідношення мовних груп було десь 55% vs 45% на користь російської, а на сході та півдні вона переважала на рівні 90%.
Потім це співвідношення потроху змінювалося в бік української мови, але навіть після Майдану, Криму та Іловайська в моєму опитуванні вересня 2014 року воно було 50 vs 50 (даних за 2017 рік я не маю).
Тим разючішими є нинішні результати: аж 87% респондентів вибрали спілкування українською, і навіть серед мешканців сходу та півдня їй надали перевагу аж 74%!
Другим методом є реєстрація мови, якою респондент/ка справді говорив/ла під час інтерв’ю, що дає змогу відокремити мовну мішанку від більш-менш чистих мов та зафіксувати недотримання початково зробленого вибору на користь мови, яка насправді не є для респондента/ки зручнішою. 2014 року 44% говорили українською, 45% — російською, а 11% — змішаною.
Натомість нині українською говорили аж 74%, російською — тільки 13%, а «мішанкою» майже стільки само, як і раніше (13%), тобто масовий перехід на українську не призвів, як можна було б очікувати, до панування суржику.
І навіть на сході та півдні аж 52% спілкувалися з двомовним респондентом більш-менш послідовною українською й лише 26% — російською (ще 22% змішували).
Ба більше, навіть серед тих респондентів, які визнали, що в повсякденному житті говорять лише чи переважно російською мовою, з інтерв’юером спілкувалися нею лише 51%, тоді як 28% зробили зусилля й говорили українською, а ще 21% — мішаною.
Це, звісно, не означає, що відтепер аж 87% чи бодай 74% наших співвітчизників спілкуватимуться переважно українською, і вже напевно вона не переважатиме відразу на сході та півдні.
Але у більш-менш формальному спілкуванні (навіть телефоном із дому, роботи чи де там їх застав дзвінок інтерв’юера) переважна більшість уже розуміє потребу говорити українською мовою.
І саме це є найбільшою і найважливішою зміною в мовній ситуації, яку, припускаю, зумовила насамперед російська кривава аґресія.
Тепер є всі можливості й підстави розвивати цей успіх, роблячи українську мову головною, дефолтною мовою всіх публічних практик.
А в приватному житті громадяни й далі матимуть змогу спілкуватися так, як їм зручніше й приємніше, — але набуті в публічному мовленні навички й звички неминуче переноситимуться й на приватне.
Крім загального запитання про мову/і спілкування в повсякденному житті, я поставив іще три запитання: про мову/і спілкування в родині, на роботі чи в навчальному закладі та при читанні матеріалів в інтернеті.
Відповіді на всі ці запитання демонструють відчутний зсув у бік української мови, але також деякі відмінності поміж цими трьома практиками та між преференціями різних категорій респондентів у кожній із них.
Задля порівнянності практик вилучу тих респондентів, які в них не беруть участі (напр., не користуються інтернетом) –так можна краще оцінити преференції тих, які беруть.
Отже, якщо вірити відповідям, вдома з родиною тільки українською спілкуються 50% респондентів, переважно українською — 12%, обома мовами порівну — 19%, тільки або переважно російською — 16%, іншими мовами — 2%.
Це істотна зміна проти 2017 року, коли тільки або переважно українською спілкувалися 51%, а тільки або переважно російською — 25%.
Володимир КУЛИК, доктор політичних наук, провідний науковий співробітник відділу етнополітології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень
ім. І. Ф. Кураса НАН України
(сайт zbruc.eu)