Готи та Рим на заході України: інтерв'ю з доктором історичних наук Ярославом Онищуком, частина 2

(Закінчення. Початок диві­ться в попередньому номері «України молодої»)

— Повернімося до пшевору, пізніх зарубинців і липицької культури. Що сталося й чому вони припинили своє існування? І що натомість змінюється в етнокультурній ситуації?

— Більш-менш усталене життя, певна стабільність раннього римського часу різко змінюється в період маркоманських війн, коли починається переміщення великих груп людності, насамперед у район Середнього Подунав’я, де розгортається певна політична ситуація.

Це те місце, де можна було найнятися на службу (очевидно, за гроші), де можна було отримати подарунки, трофеї, а то й займатися звичайним грабунком. Це завше притягувало різних шукачів легкої наживи, варварів, які шукали кращого життя.

Зрештою, Римська імперія — це був «первісний Євросоюз», у який завше старалися потрапити всілякі нелегали, адже там — цивілізація, дороги, не напівземлянки, а нормальні кам’яні будинки, там лазні і багато моментів, які притягували варварську знать. Але римляни вибудували лімес і не пускали туди нікого. Війна давала можливість або проникнути туди з метою грабунку, або оселитися і там десь жити в сприятливих умовах.

Римляни тяжко-тяжко відбили цей напад, але відносини з Римом уже були порушені. До того ж стабільність також порушується і потужним рухом східногерманських племен, яких ми називаємо готами. Готи — це умовна назва. Очевидно, разом із ними участь у міграції брали й інші східногерманські племена. Деякі дослідники вважають, що це могли бути гепіди, тайфали та інші, які належали до готського союзу.

Історія готів дуже складна. Вона якоюсь мірою політизована, але завдяки тому і краще досліджена, аніж пшеворська, зарубинецька культури. Що ми знаємо? Насамперед маємо дуже важливе джерело — працю «Гетика» Йордана, яка датується пізнішим часом — VI ст. н. е. Йордан — цікава постать у готській історії.

Вважають, що він був народжений від знатного гота і сарматки, міг навіть мати ранг єпископа. Готи — це перші на нашій території племена, які християнізувалися, щоправда, прийняли аріанську течію, яку засудили на Нікейському соборі у 325 р. Йордан був писарем на службі у Гунтігіза Бази, візантійського воєначальника.

За однією інформацією, Гунтігіз База був аланом, тобто сарматського походження, за іншими даними — з готського королівського роду Амалів. Йордан написав працю «Історія готів», де він використав джерела, що не дійшли до нас, а також усні свідчення й перекази.

Серед варварських народів писемності не було, всі історії передавали з покоління в покоління усно. Він записав усні свідчення і таким чином створив історію готів від переселення зі Скандинавії на територію материкової частини на півночі Польщі, де Вісла впадає в Балтійське море. Там вони утворюють свою державу Готісканза.

Далі він описує шлях готів, їхню міграцію через сучасну Україну, в землі, які він називає Ойюм, — легендарні території, багаті на рослинний і тваринний світ. Він пише, що вони розташовані в крайніх межах Скіфії. Де ці землі — велика дискусія. Мені ближче до серця, що це територія Західної Волині. Про це писав український археолог Денис Козак, і навіть російський дослідник Марк Щукін.

Тобто готи вступають у цей ареал на шляху в Північне Причорномор’я. Вони не ­встигли взяти участь у війнах на Середньому Дунаї в 166 році. Трішки спізнилися, тому обрали безпечніший шлях, оскільки після перемоги у 180 р. римляни поставили доволі серйозні військові заслони в цьому районі. Тому готи пішли на південний схід, оминаючи неспокійне Подунав’я.

Коли це відбулося? Наприкінці ІІ ст. н. е., приблизно в той самий час готів уже фіксують в Надазов’ї і Причорнормор’ї, де вони у 230 році розпочали скіфські, або готські, війни. Готи зруйнували багато міст Північного Причорномор’я, після того на території сучасної України влаштовують свою політичну державу, яка відома під назвою «Держава Германаріха», тобто короля Германаріха. Це була поліетнічна держава на чолі з готами, які мали політичну владу.

Археологічним відповідником цієї держави ми розуміємо черняхівську культуру. Як на мене, це культура провінційних римських впливів. Є багато досліджень ще першої половини ХХ століття про так звану готську теорію формування черняхівської культури. Серед її прихильників — нацистські історики, які таким чином доводили зверхність готів як вищої раси германців.

Деякі сучасні дослідники, продовжуючи цю теорію, вважають, що готи сформували черняхівську культуру, оскільки привезли із завойованого Північного Причорномор’я ремісників і тут налагодили виготовлення кружального посуду, чим, власне, черняхівська культура і відрізняється — якісним кружальним посудом, виготовленим за провінційною римською технологією. Я прихильник теорії, що черняхівська культура була поліетнічною.

— У тім числі — зі слов’янським компонентом.

— Очевидно. Тут ми маємо локальні варіанти на різних територіях, на яких проживав той чи інший етнічний елемент. Наприклад, у Середньому Подніпров’ї чи на Західному Поділлі переважає етнічний готський елемент — так звана поствельбарська культура на останньому етапі її розвитку, де вона вже переходить в черняхівську культуру.

Тобто готи залишили на Волині вельбарську культуру на етапі приходу на нашу територію. А далі вони на території Західного Поділля починають вклинюватися в ареал черняхівської культури, яка тільки починає формуватись, перебираючи новітні елементи, яких вони не знали, як-от прикраси, кераміку і багато іншого.

— Чи правильно я розумію, що вельбарська культура — це культура властиво готська? А черняхівська — це те, що склалося в симбіозі з місцевим населенням і з провінційно римськими впливами?

— Дуже правильно, бо вельбарська культура, яку ми маємо на Західній Волині і волинсько-подільському по­граниччі, на 100% відповідає вельбарській культурі на території Польщі, де були корінні поселення готів. Такі самі пам’ятки ми маємо на Волині, наприклад, поселення, яке багато років досліджував Денис Козак на Хрінницькому водосховищі — Хрінники-1.

Це величезне поселення, яке було територіальним центром, проіснувало від середини ІІ ст. н. е. до IV ст. н. е., аж до розпаду готів, коли вони перемістилися з нашої території. До приходу готів на Західному Поділлі проживали дакійські племена, економічно розвинуті, які підтримували зв’язки з Дакією, що в цей час була провінцією Риму.

До речі, першу гончарну кераміку так званого черняхівського типу почали виготовляти дакійці липицької культури на території Західного Поділля. Ми маємо кілька багатоярусних печей для випалювання цієї кераміки. Ці керамічні горни свідчать про її місцеве виготовлення. Тобто не готи привезли ремісників із Північного Причорномор’я, а вони тут побачили цю технологію і перейняли її. І не тільки її. Хоча політичну зверхність, очевидно, готи тримали над усіма підкореними племенами.

Борочицький скарб, фото з Варшавського музею.
Фото з сайту history.rayon.in.ua.

— А тут дуже цікаво, бо держава, навіть прадержава, все ж таки передбачає чітку соціальну стратифікацію. І чи можемо в поховальних пам’ятках черняхівської культури простежити цю елітарність одних поховань, так звані князівські могили?

— Так. Елітарність простежувалась у всі періоди. Одні могили є простіші, інші багатші, з речами із дорогоцінних металів, імпортами тощо. У 1930-х роках своєрідною сенсацією було відкриття інгумаційного поховання, тобто тілопокладання, біля села Рудка на Тернопільщині.

Там знайшли захоронення чоловіка, який лежав на спині, з багатим супровідним матеріалом. Там була не лише кераміка, а й срібний посуд, срібні шпори, срібний ніж, жетони для гри в настільні римські ігри на зразок сучасних нард. Це багате поховання представника готської еліти.

На могильниках типу Чернелева-Руського теж маємо багатші і бідніші поховання. Там знайшли поховання воїна з наконечниками дротиків, причому виготовлених із кольорового металу. Це були не бойові наконечники, а нагородні (звичай римської армії), з золотою монетою. Володимир Тиліщак, один із дослідників цієї проблематики, справедливо зауважив, що тут маємо справу з похованням римського воєначальника, який проживав і був похований у варварському суспільстві.

Територія Поділля дуже цікава ще й тим, що має багато знахідок римських ветеранських дипломів на Вінниччині, Хмельниччині. Їх там десятки. Ці дипломи видавали відставникам римської армії. На пластинці з кольорового металу записували, де він служив, хто він такий, що він уже демобілізований зі служби, має певні права. Ці дипломи до початку української Незалежності були одиничними знахідками на території України, а зараз ми маємо десятки тільки на Поділлі.

— Тобто колишні римські військові йшли туди і там селилися?

— Це питання — яка роль колишніх римських військових у середовищі черняхівської культури. Чи це були люди, захоплені в полон під час війн, наприклад, готських на Північному Причорномор’ї. Але у зв’язку з тим, що вони мали певні знання, їм давали волю і дозвіл далі мешкати в цьому суспільстві.

Вони ставали поважними людьми. Бо рабство варварів кардинально відрізнялося від рабства у римлян, де раби не мали ніяких прав. У варварів раби були такими ж членами суспільства, вільновідпущениками, мали свою ділянку землі, мали дружину і дітей, сплачували пану оброк тощо. Щоправда, могли бути покарані за проступки. В рабство потрапляли ремісники, які налагоджували виробництво кераміки чи інших речей, цінних для варварів.

— Terra sigillata i terra nigra наскільки часто трапляється на теренах?

— Це дуже рідкісні знахідки у варварських землях. На території Римської імперії таку кераміку виготовляли в окремих центрах. Наприклад, в Ареццо в Італії, в Пергамоні на території сучасної Туреччини. В місцях, де керамічне виробництво мало давні традиції. Виготовлення такої кераміки було складним процесом.

Terra sigillata — це кераміка, яку по гарячому покривали червоним лаком, причому багато оздоблена. В Карові у першому похованні з балтським воїном ми виявили розбиту вазу terra sigillata надзвичайно складного мистецького виготовлення.

Цей посуд робили окремо, потім на нього наліпили орнамент у вигляді бахусовських містерій (Бахус — це бог вина; зображений в супроводі інших людей), і це все потім залили червоним лаком. Кераміка збереглася досить добре, і це свідчить про якість. Дотепер не можемо знайти аналогій з таким орнаментом на території Європи.

Припускаємо, що її виготовили в Пергамоні, де техніка накладних орнаментів була найкраще розвинена. Але бачимо, наскільки цінною є знахідка, бо це продукція, яка не йшла масово на збут, а була випущена невеликою партією.

— Такі крафтові речі.

— Тому terra sigillata i terra nigra фіксуються у нас дуже рідко, і навіть знахідка фрагмента такої кераміки на наших теренах дуже важлива, бо говорить про певні контакти: цей фрагмент був колись посудиною, а ця посудина якимось чином до нас потрапила.

— Чи можемо говорити про північну межу провінційно- римських впливів на території України? Чи впливи були всюди? Де вони зупинилися?

— Впливи залежали від політичної ситуації. У пізньоримський час існувала максимальна наближеність римського світу до території України. Провінція Дакія, плани імператорів створити провінцію Сарматію, на Поділлі могли бути і певні гарнізони, які стежили за дотриманням союзних домовленостей з варварами, з варварським князем чи королем, який мешкав на Поділлі.

Ці домовленості, так звані союзні договори, підкріплювалися людським фактором. Члени родини цього варварського вождя були поважними гостями в Римі або в інших містах Римської імперії. Таким чином вождя чи князя змушували дотримуватися угоди, бо члени його родини були заручниками цієї ситуації.

А з іншого боку, дітей цього ж вождя виховували в дусі симпатії до Римської імперії. Повернувшись, вони займали батькове місце, сфера їхніх зацікавлень була спрямована на Римську імперію. Водночас на варварській території міг існувати і невеликий римський гарнізон, який теж слідкував за дотриманням правил.

Ми деколи недооцінюємо, що таке торговельні шляхи чи торговельні контакти Римської імперії з варварами. Уявляємо, як у сучасному світі — взяв сумку, напакував якихось речей, сів на коня чи на воза і поїхав торгувати в середовище варварів. Так не могло бути.

Це відбувалося на основі певних договорів. Караван був забезпечений не тільки угодою, а й охороною. Тому що на шляху могло трапитися багато різних випадків. А речі були цінними.

Ми знаємо про існування Бурштинового шляху, який з’єднував Балтику і райони, населені балтами та іншими племенами, де добували бурштин, із римською провінцією Паннонією, а далі шлях розходився по всій Римській імперії.

Сировина була основою для виготовлення цінних предметів, прикрас. Цей шлях пролягав уздовж річки Вісла, там були станції, де можна було зупинятися на ночівлю, для харчування. Відбувалося це на основі союзних договорів, і контролювали цей шлях римські гарнізони. Маркоманські війни зруйнували колишні взаємини, як і Бурштиновий шлях. Варвари вже трактували римлян не як союзників...

— ...А як ворогів. Готську стабільність зруйнували гуни?

— Так. Офіційно вважають, що поява гунів у IV ст. н. е. призвела до  нових війн, насамперед готсько-гунської війни. Готи і їхні союзники, в тім числі сармати, зазнали поразки. І тут дуже цікавий момент, який стосується слов’ян. Цю війну згадує Йордан. Він описує, що король Бож, який належав до антів, підняв повстання проти готів. У першій битві він переміг, а в другій вже наступник Германаріха король Вінітарій отримав перемогу, і на знак покарання Божа і його 70 старійшин (оточення і синів) повісив на хрестах за римським звичаєм.

Цього не пробачили гуни, які побачили, що готи після першої поразки в війні з ними мали зобов’язання роззброїтися і розпустити армію, знову збираються силами — і були другий раз розгромлені гунами. Причому сам король Вінітарій був смертельно поранений стрілою. Це призвело до розвалу готського союзу.

Ми маємо дуже цікаві археологічні моменти, пов’язані з цим складним гунським періодом. На території Північного Поділля і Волині в цей час виникають нові великі поселення. Цим часом на території Волині датують багаті готські скарби — Борочицький скарб, Ласківський скарб, Качинський скарб, які були закопані і не викопані. І це породжує питання: що сталося з готами на фінальному етапі їхнього існування?

Появу великих і багатих поселень на волинсько-поліському пограниччі можемо пов’язати з переміщенням сюди центрів готської влади з півдня сучасної України, який уже був зайнятий гунами. Якийсь час там вони існують, але яка їхня доля далі — невідомо. Ми можемо собі пояснити, що готи просто переселилися в Паннонію чи на інші території. Знаємо, що вони дійшли аж до Африки. Напевне, так могло бути і з волинськими готами.

Але виникає питання щодо скарбів. Борочицький скарб — це великий скарб римських срібних монет, срібного посуду завважки близько 10 кг. Це тільки те, що вилучила поліція після того, як у 1928 році його випадково виявили під час побудови залізничної станції біля села Борочиче. Робітники це швиденько поділили, але поліція відреагувала і значну частину скарбу вдалося забрати — зокрема кілька кілограмів срібних монет, золотий медальйон римського імператора Йовіана, дві срібні посудини.

Можна було б прив’язати цей скарб до будь-якого населення, яке там мешкало. Але серед цього знайшли ще глиняну посудину, яка має вельбарські риси. Це один зі скарбів, який було закопано, але не викопано. І не викопано не тому, що власник забув, де закопав такий великий скарб. Очевидно, відбулися якісь події, що загрожували життю. Тобто людина рятувалася сама і не мала часу його викопати, або загинула, тому скарб залишився на місці.

Подібну знахідку ми виявили 2002 року під час розкопок пам’ятки Дудин-2 у верхів’ї річки Іква на Бродівщині, досліджуючи велике поселення вельбарсько-черняхівського типу. Ми знайшли золоту підвіску, доволі масивну — 15 грамів, із гранатовими вставками.

Техніка оздоблення прикрас гранатами поширилась у гунський час. Тому цю підвіску датували серединою — кінцем IV, а може, навіть початком V століття н. е. Ми її знайшли в культурному шарі. Загубити таку річ у спокійний час доволі важко.

Мабуть, була б мобілізована вся сім’я, або й сусіди, на пошуки, бо на той час вона коштувала великі гроші. Це не тільки престижна річ, а й статусна, яка підтверджувала знатність людини, що її носила. Загубити таку підвіску можна було тільки тоді, коли людина рятувала своє життя. Тобто на кінець IV — початок V століття відбулися такі події, що спричинили зникнення готів із території Волині. Які — ще треба з’ясувати.

— А коли готи зникли, а гуни прийшли, слов’янський компонент, у тім числі черняхівська культура, отримав свій шанс?

— Виглядає, що так. В межах поліетнічної черняхівської культури слов’янський компонент прив’язаний до території Верхнього і Середнього Подністров’я.

— Це група Черепин-Теремці?

— Черепин-Теремці, або верхньодністровський локальний варіант черняхівської культури. Виділені Володимиром Бараном, відомим дослідником черняхівської культури, який досліджував ці пам’ятки, розкопав десятки поселень, опублікував кілька монографій, зокрема «Черняхівська культура Верхнього Подністер’я».

Група Черепин-Теремці цікава тим, що в IV столітті, тобто ще в час існування черняхівської культури, там з’явилися напівземлянки з печами-кам’янками — пристроями для опалення, побудованими з каменю. Так само ліпна кераміка, а ліпна кераміка — це самобутнє виробництво.

Кружальна кераміка — це масова продукція, яку виготовляли за певною технологією на збут. Натомість знання, як виготовляти кераміку ручним способом, передавали з покоління в покоління. Вважається, що жінки робили ліпну кераміку і випалювали в звичайних печах. Тому така продукція є автохтонною і представляє місцевий культурно-етнічний елемент.

Ліпна кераміка групи Черепин-Теремці і житла з печами-кам’янками мають продовження у V-VII століттях у празькій культурі і навіть у райковецькій. Тож можемо припускати, що одне й те саме населення (в етнічному плані) проживало і в IV столітті, і в VI—VII століттях, коли ми вже маємо вихід слов’ян на історичну арену, тоді вони з’явилися в писемних джерелах під самобут­ньою назвою. Так виглядає, що населення частини колонізованих слов’янами територій було вихідцями з Верхнього і Середнього Подністер’я.

Крім того, в межах пізньо­римського часу маємо сусідню до черняхівської київську культуру. Носіями цієї культури були анти, які в VI-VII століттях частково влилися в празьку культуру, а частково на їхній основі розвинулася пеньківська слов’янська культура. Відтак маємо два джерела виходу слов’ян після того, як готи звільнили території Центральної Європи.

Хоча є теорії про так звану нульову фазу празько-корчацької культури. Вона виникла на Поліссі, де мали б залишитися нащадки пізніх зарубинців і саме звідти пішло поширення слов’ян на європейських просторах. Хоча археологічні дослідження наразі не дають інформації про проживання там певних компактних слов’янських груп у пізньо­римський період.

— Тобто можемо говорити, що черняхівська і київська культури, локальна група черняхівської культури становили ту прабатьківщину слов’ян?

— Виходить, що так. Є припущення, що носіями київської культури були слов’яни-анти, а локальної групи черняхівської культури Черепин-Теремці — склавини.

— Зафіксовані в писемних джерелах.

— Так.

— Ярославе, щиро дякую за цікаву і предметну розмову.

(сайт localhistory.org.ua)