Готи та Рим на заході України: інтерв'ю з доктором історичних наук Ярославом Онищуком

Доктор історичних наук, завідувач кафедри археології та спеціальних галузей історичної науки Львівського університету імені Івана Франка Ярослав Онищук — про таємничі часи І століття нашої ери на західних теренах України у новому випуску «Без брому» з Віталієм Ляскою.

— Пане Ярославе, дякуємо, що ви з нами. Сьогодні будемо говорити про маловідомий період української історії — це І тисячоліття нашої ери, чи навіть рубіж ер. Якою тоді була етнокультурна ситуація на теренах Прикарпаття і Волині? Хто тут мешкав?

— Це питання дискусійне, яке вивчають упродовж останніх ста років. І до завершення цієї дискусії ще далеко. Територія Прикарпаття, Західного Поділля, Західної Волині географічно розташована так, що міграційні процеси з північного заходу на схід, на південний схід і навіть на південь проходили через цю територію.

В період кінця латенського часу (а це остання половина І тис. до н. е. і рубіж н. е.) ці території перебували в зоні активних міграційних процесів — як у вигляді фізичного переміщення людей, так і культурних впливів.

На рубежі нашої ери тут сформувалась складна етнокультурна ситуація, на цих територіях відбувається стик археологічних культур — тобто племен, які були носіями пшеворської, липицької і пізньозарубинецької культур.

— А чи можна ці археологічні культури — липицьку, пшеворську і пізньозарубинецьку — ідентифікувати з відомими з писемних джерел етносами чи племенами?

— Етнічна історія — це, напевне, найскладніше питання в археології. Тому що археологія в основному працює з «мертвими» джерелами, різними речовими матеріалами. Так звані речові джерела дають  мало інформації про етнос. Вони дають інформацію про матеріал, про техніку виготовлення, про поширення в той чи інший період, про так звану моду на ці речі.

Про етнос найбільше говорять писемні джерела, але, на жаль, для цього часу їх кількість є дуже обмежена. Тому ідентифікувати археологічну культуру з етносом дуже складно. Більш-менш у вітчизняній археології усталеною є думка, що зарубинецька культура — це венеди.

Венедські племена досить пізно згадуються в історичних джерелах: у Плінія Старшого, Корнелія Тацита, в «Географії» Птолемея. Це все І ст. н. е. Причому ці згадки настільки обмежені, що їх складно прив’язати до конкретної території.

Наприклад, Корнелій Тацит у 98 р. н. е. пише, що венеди проживали за межами Свебії, території корінних германських племен. Де це — дуже складно уявити. Найкоротше, але найчіткіше пише у своїй «Географії» Птолемей: що венеди проживають вздовж Венедської затоки, тобто на побережжі Балтійського моря. Тому ми можемо говорити, що зарубинецька культура не належала до свебсько-германського світу.

Як же бути з пшеворською культурою — складніше питання. Тому що пшеворська культура є дуже велика територіально. Її межі — від Одри на заході і аж до Стиру на сході. Виділяють західну групу пшеворської культури — це в межиріччі Одеру і Вісли. Та східну групу — між Віслою, Західним Бугом і навіть Стиром.

Стосовно західної групи питань немає — це, очевидно, германці. Від початку ХХ століття ведеться дискусія, хто були носії східно-пшеворської групи — германці чи венеди? Корнелій Тацит пише, що венеди дуже подібні до германців, а не до сарматів, яких він добре знав.

Германці так само пересуваються пішки, а не на конях, будують свої житла подібно. Сармати ж були вершниками, проживали в кибитках, не будували постійних жител, на відміну від германців і венедів. Власне, це західні археологи та історики беруть за основу: Тацит пише, що венеди — це германці, тому дискусії бути не може.

Є дослідники, які сперечаються, доводять, що на той час Тацит важко розрізняв етнічні особливості праслов’ян і германців. Мовляв, для нього це було одне і те саме. Але все-таки він розділяв венедів і свебів, — етнічних германців. На цьому й будується ця дискусія.

Як на мене, цілком можливо, що східно-пшеворська група має елементи слов’янського етносу, які ще не сформувалися виразно. Ми знаємо, що і германці, і слов’яни вийшли з однієї індоєвропейської мовної групи і тому на той час були досить близькі. Такого розрізнення, як у VI-VII століттях, у час великого переселення народів, ще не було.

— Ми говоримо, що пшевор прийшов унаслідок міграцій, липицька культура прийшла внаслідок міграцій. А чи був заповнений місцевий ґрунт до того, як прийшли ці племена? І як вони взаємодіяли? Чи можемо це простежити за археологією?

— Тут ми маємо насамперед проблему археологічних досліджень: не всі території вивчені однаково повно. Добре досліджені Західна Волинь і Прикарпаття (чи Західне Поділля) в період передскіфського часу, частково скіфського часу, у пізньоримський час, слов’янський і Києво-руський час. Натомість ми маємо певний науковий хіатус у період другої половини І тисячоліття до н. е. і рубежу нашої ери.

Маємо окремі пам’ятки (на Волині їх більше, на Поділлі — одиниці) так званої поморської культури, сформованої на Балтійському Помор’ї. У процесі міграції ці племена перейшли через територію Польщі на Західну Волинь і далі просувалися на південь.

У Золочівському районі є село Заставне, де вже в період незалежної України під час оранки випадково виявили поховання поморської культури. Що, до речі, скоригувало її хронологію, бо раніше вважали, що в межах України ці племена з’явилися доволі пізно — орієнтовно в ІІ ст. до н. е.

Насправді ж у Заставному виявили поховання першої фази розвитку поморської культури — близько IV ст. до н. е. І це відкриття! Ми неясно уявляємо, як поширювалися кельтські племена та їхні традиції серед місцевого населення, маємо одиничні знахідки.

— Крім Закарпаття.

— На Закарпатті маємо їхні пам’ятки. У Бовшеві на Дністрі досліджене житло з кельтською графітовою керамікою. Його виявила Лариса Крушельницька під час розкопок цієї багатошарової пам’ятки і зафіксувала типові кельтські матеріали і кераміку.

Як далі вони пішли на північ — ми не знаємо дотепер, хоч і знаходимо тут кельтські фібули і прикраси. Але пам’яток поки що не виявлено. Тому ми не знаємо, яке місцеве населення тут проживало в той час. Період міграцій — це період руху насамперед військових загонів. Якщо вони не завойовували нових територій, на які згодом підходили їхні одноплемінники та сім’ї, то принаймні запроваджували свої умови взаємопроживання.

Знаємо про племена германців чи пізніх кельтів на віддалених територіях від основної зони проживання. Київський дослідник Ростислав Терпиловський виявив 13 кремаційних захоронень аж у Мутині на Сумщині — зі зброєю, ритуально пошкодженою за пшеворським звичаєм, з тілоспаленням. Питання — чи це германці типу пшеворської культури, чи кельто-германські змішані племена?
Кельти залишили свої культурні впливи серед багатьох народів.

Наприклад, у різних джерелах згадуються бастарни — змішане кельто-дакійсько-фракійське населення, яке було під впливом тодішньої кельтської моди. У той час формувалася надзвичайно цікава ситуація, яка ще потребує вивчення. Ми лише фіксуємо ті пам’ятки, які були відкриті, як правило, випадково. А планомірних широких досліджень цього періоду тут не проводили.

— Сподіваюсь, це справа майбутнього. Якщо ми говоримо про носіїв пшеворської культури, чи знахідки з їхніх поховань, зокрема з могильника у Гриневі на Львівщині, вони дозволяють говорити про певну військову присутність? І наступне питання: чим пшеворці відрізнялися від пізніх зарубинців?

— Зарубинецька культура — це тілоспалення у безкурганних могильниках, однак супровідний матеріал — це кераміка, знаряддя праці, окремі прикраси. Пшеворська культура відрізняється обрядовістю. Там теж є безкурганні могильники, там теж є кремація, однак супровідний матеріал — це не тільки кераміка та побутові речі. Але у 10-15 % випадків у могилах є пошкоджена зброя. Це спеціально поламані мечі, погнуті наконечники списів, побиті залишки щитів…

— Це з ритуальною метою було зроблено?

— Безумовно, це ритуальний елемент, який я особисто пояснюю віруваннями германців. Тіло померлого, насамперед воїна, спалювали, адже вірили, що вогонь має магічні властивості та очисну силу. От спалили тіло, очистили від земних гріхів — і душа переселялася в Асґард, тобто в країну богів, де воїни поповнювали армію верховного бога Одіна. Це згідно з германською міфологією.

Але як же перенести речі в той світ? Дерев’яні речі згоріли і, як і душа, переходили в інший світ. А як бути з металевими предметами, особливо зі зброєю? Їх теж треба умертвити, знищити, вбити — ритуально, під час якихось дій, заклинань тощо. Маємо навіть випадки, коли дрібні речі, як-от фібули, голки, спеціально гнули або ламали.

Пшеворська культура це перейняла від кельтського світу. Близькість до кельтів дала пшеворській культурі багато нового — чорнолощену кераміку і обряд нищення зброї. Зарубинецька культура, яка була віддалена, цього обряду не перейняла. Хоча ми можемо сміливо говорити, що їхні чоловіки теж були воїнами, вони знали, що таке меч і спис, але за обрядовістю це не прослідковується.

— Продовжуючи тему поховальної обрядовості і поховальних практик: могильник Карів І, який ви відкрили і досліджували, — це була наукова сенсація. У чому його унікальність? Наскільки він проливає світло на певні етнокультурні процеси?

— Карів І — це була несподіванка для багатьох, і найперше для нас. Археологія — це наука, яка постійно розвивається, під час дослідження ми можемо знайти звичні речі, яких виявили вже сотні і тисячі, або це може бути відкриття, яке нам до сьогодні не було відоме.

Так і сталося з пам’яткою Карів І. Ми вважали, що це типовий могильник з ритуально погнутою зброєю, але під час археологічних досліджень, що дуже важливо, якби не були проведені розкопки за правильною методикою, ми втратили б масу інформації. В чому якраз і є різниця з чорною археологією — вони просто викопують речі, знищуючи весь контекст знахідки.

Археологічні дослідження могильника дали нам розуміння, що маємо справу не лише з пшеворською культурою, а з похованнями змішаного етнокультурного характеру. Наприклад, поховання №1 мало не тільки кераміку, понищену зброю, а й черепну коробку коня з набором упряжі для верхової їзди.

Такого елемента немає в поховальній обрядовості пшеворської культури, але він наявний у поховальній обрядовості балтських племен на півночі Польщі — це богачевська культура, або культура Доллькайм-Коврово на території Самбійського півострова. Тому в похованні № 1 ми маємо явні ознаки балтської присутності.

Гробниця поморської культури з урновими похованнями та супровідним посудом, с. Заставне.
Фото з сайту inst-ukr.lviv.ua.

У похованні №2, яке найсенсаційніше, знайшли багато римських імпортів, зокрема казан, який був використаний як урна для поховання спалених останків людини. Казан мав три аташі, тобто підвіси, у вигляді людських голів.

Це чоловічі погруддя з дуже специфічними зачісками, які називають «свебський вузол». Чим це цікаво: Корнелій Тацит у праці «Германія» описує, що корінним народом Германії були свеби, які відрізняються від інших тим, що заплітають своє волосся в косички, які зав’язують у вузол і випускають на скроню. Це так званий «свебський вузол».

На сьогодні таких казанів знайшли три. Перший — у 1980-х роках на півдні Чехії в Мушові, другий — у 1990-х на півночі Польщі в Чарнувку, на могильнику вельбарської культури, третя знахідка — у Карові.

На відміну від перших двох, цей казан використали як урну. У міфології різних племен урна — це закритий простір, домівка мертвого. Якщо душа вирушає у кращий, інший світ, залишки тіла зостаються на землі.

Їх хоронили в такому місці, яке не мали б потурбувати живі. Урна — це саме такий закритий сакральний простір, який мав оберігати спокій цих останків на землі. Тому, наприклад, у пшеворській культурі урни захищали знаками — свастиками, різними місячними та сонячними символами. Ймовірно, це робили під час заклинань, обрядів. Цей казан, безумовно, був власністю господаря. Свебські погруддя говорять про приналежність його до свебів, тобто це явно германець.

У першому і сьомому похованнях знайшли по одному горщику, які кардинально відрізнялися за формою, виготовленням й орнаментом від стандартного посуду, який там був. Ці горщики орнаментовані косими насічками по краю вінець.

Такий орнамент відсутній у пшеворській культурі, його практично немає у германців-свебів. Але ми маємо аналогії в зарубинецькій і пізньозарубинецькій культурі. Це явний елемент венедського впливу в цьому могильнику. Тобто тут ми маємо полікультурний могильник  і навіть — поліетнічний.

— Але тут питання часу. Ці поховання були закладені одночасно чи з проміжком у якийсь час? Яким часом датується Карівський могильник?

— У Кареві ми знайшли 12 поховальних комплексів, у яких захоронено 13 останків у вигляді тілоспалень. Одне захоронення парне, тобто чоловіче і жіноче. Їх можна датувати дуже вузько, хоч це не одномоментний акт, той невеликий могильник формувався впродовж кількох років. Причому ми бачимо, що це елітний могильник. Кожне захоронення чимось виразне, воно багатше за інвентарем, ніж стандартні могильники пшеворської чи зарубинецької культур.

Можемо датувати його другою половиною ІІ ст. н. е. У той період траплялися могильники, де еліту хоронили окремо від одноплемінників. Де могильник одноплемінників — ми наразі не знаємо, ми його не знайшли, можливо, він там ще десь є.

Але інше питання: що змусило змішатися цих різних людей — балтів, германців, венедів (можливо, ще когось) в одному могильнику? Адже для звичного способу життя це нонсенс, бо кожне плем’я трималося своєї групи, своїх традицій. А тут різні традиції, які неможливі для звичайного могильника.

Припускаємо, що до цього могли спонукати надзвичайні події. У той час, у 166 році, в Середньому Подунав’ї почалися маркоманські війни. Названі від племені маркоманів — свебів за походженням, які проживали на Паннонському лімесі.

Вони були в клієнтських відносинах із римлянами, але через погіршення економічної ситуації в Римській імперії римляни перестали виконувати свої зобов’язання — і маркомани в союзі з сусідами квадами почали напади на територію Паннонії. Ці події притягнули в регіон багато інших племен — балтських і германських з півночі, сарматських із півдня, які створили варварську коаліцію в цій війні.

Римляни тяжко-важко, але до 180 року все-таки розгромили цю коаліцію, зайняли територію квадів, маркоманів, наклали на них величезні податки, зобов’язання. І ми припускаємо, що могильник у Кареві виник у результаті відходу якоїсь частини цих людей, які тікали на спокійніші території, залишаючи складне на той час Подунав’я.

Причому зараз ми бачимо, що пам’ятка в Кареві — не єдина такого типу. Бо знахідки речей, які не характерні ні для пшеворської культури, ні для липицької, ні для культур пізньоримського часу, знайдені біля Жовкви, на Радехівщині, Золочівщині.

Під Дрогобичем у Рихтичах виявили вотивне покладення декоративних елементів кінської збруї для верхової їзди. Це якраз маркує шлях, яким вони виходили з Середнього Подунав’я, можливо, через територію Закарпаття, далі через Дрогобиччину, і найпівнічніша наразі знахідка — це саме Карів.

— Чи були потужними римські впливи на північ від лімеса? І наскільки липицька культура була досконалою, порівняно з пшеворами і пізніми зарубинецькими пам’ятками?

— Липицька культура — це ще одна загадка, яка потребує вивчення. Можливо, політично так було сформовано, що і в радянський час, і на початку Незалежності, перебуваючи під постійним радянським політичним впливом, нашу історію завше применшували,  недооцінювали і не давали розвиватися.

Наприклад, чорну археологію пов’язую з планованим пограбуванням наших історичних, археологічних цінностей. Спочатку, можливо, це зародилося як своєрідне хобі серед населення, але далі воно переросло в масове скуповування, вивезення тих речей за кордон, насамперед у Росію, де осідали найцінніші знахідки. Органи влади, на жаль, не реагували.

Липицьку культуру досліджували львівські археологи Маркіян Смішко і Володимир Цигилик. Найпізніші розкопки Володимир Цигилик проводив ще у 1980-х роках. Після нього досліджень не вели.
Натомість маємо певні сигнали про те, що тут величезне поле для дослідження. Археолог Ліана Вакуленко вважає, що липицька культура сформувалася тут після приходу даків.

Тому що етнічно вона є дакійською. Даки, коли прийшли сюди, почали вбирати культурні традиції суміжних пшеворської і пізньозарубинецької культур. І таким чином вона й виникла. Натомість Володимир Цигилик вважав, що липицька культура прийшла сюди вже у сформованому вигляді.

Хронологія: липицьку культуру датуємо серединою І ст. н. е. Але зараз є цікаві моменти, пов’язані з чорною археологією, — у нас з’явилася величезна кількість, сотні римських монет республіканського періоду.

Як правило, вони прив’язані до поселень липицької культури. Ці монети датують серединою або останніми десятиліттями І століття до н. е. Тобто цілком можливо, що тут ми маємо ще не досліджену хронологію липицької культури. Чи липичани не з’явилися тут десь на рубежі нашої ери, а то й в кінці першого століття до нашої ери?

Ми стоїмо на порозі відкриття нових, найраніших хронологічно пам’яток рівнинного типу. Бо завше вважалося, що липицька культура зупинилася на Великому Європейському вододілі, тобто на Гологорах, Вороняцькому горбогір’ї.

Далі на Мале Полісся, на Волинь вони не пішли, бо це була не їхня ресурсна зона. Вони були землеробськими племенами, які шукали собі ареал, схожий до території Дакії, теперішньої Румунії. Поділля справді дуже подібне. Але зараз на основі підйомного матеріалу маємо переконливі свідчення, що на Малому Поліссі є рівнинні поселення.

Липичани переходили цей рубіж, осідали на чорноземних ґрунтах, на піски вони не сунулися. Тут нас може чекати відкриття на відкритті. Настільки цей період у нас ще не досліджений. Це і підтверджує Карів.

— А якщо ускладнити етнічні процеси, про які ми говоримо? У шкільних підручниках доба ІІІ ст. до н. е. — ІІІ ст. н. е. пов’язана з сарматами. Але йдеться переважно про північночорноморські степи. Сарматські впливи сюди доходили?

— Підручники подають інформацію спрощено, щоб дитина зрозуміла загальні речі. Насправді історія значно складніша, і вона не може бути прямолінійною, бо розвивається якоюсь мірою хаотично. Сармати — це окрема величезна глиба і історії, і археології.

Про сарматів ми знаємо трошки краще завдяки більшій кількості писемних джерел, оскільки сармати постійно були під поглядом античних, римських авторів. Звідти ми знаємо, що сармати в середині І ст. до н. е. починають вторгатися в лісостеповий ареал, де підкорюють саме зарубинців, які проживали в Середньому Подніпров’ї. Це приводить до відселення частини зарубинців із цієї території, виникає локальна група зарубинецької культури на Південному Бузі. Сармати освоюють лісостепову зону.

Дослідження Маркіяна Смішка на Середньому Дністрі, зокрема розкопки на могильнику біля с. Острівець на Івано-Франківщині, чітко засвідчили присутність в І ст. до н. е. (а то й на рубежі нашої ери) сарматських пам’яток на Середньому Дністрі. Можливо, це були язиги, можливо, якісь інші племена, але ми маємо могильники з яскраво вираженою поховальною обрядовістю саме сарматського типу.

Можемо говорити про присутність сарматів на території Західного Поділля навіть у пізньоримський час, тобто в період черняхівської культури. Це стало великою несподіванкою, коли в 1904 році в селі Заздрість на Поділлі під час робіт знайшли стелу — високий кам’яний стовп із висіченими незрозумілими знаками, у яких дослідники побачили тамги, тобто знаки сарматської знаті. Коли цей камінь витягали, знайшли також череп’я, як тоді писали, кераміку готського типу і кістки вівці або барана.

Микола Бандрівський, дослідник, який вивчав цю проблематику, досить справедливо зауважив, що стела може бути межовим знаком, який окреслював території поширення сарматів. До того ж село Заздрість розташоване на північному краю степу Панталиха, який був достатньо заболоченим, а тому багатим на трав’янисту рослинність.

У «Словнику географічному Королівства Польського» описано, що ще в XIX столітті там випасали величезні стада худоби, зокрема коней. І такий рельєф сприяв випасу цих тварин. Це може свідчити, що якась частина сарматів, які були союзниками готів, могла мати там свої кочовища.

Але сармати не залишають сталих поселень. Їхній стиль життя — це постійне пересування за стадами худоби, оскільки основою їхнього господарства було розведення тварин. З пізньоримського часу ми не маємо окремих сарматських могильників.

Певні елементи бачимо на могильниках черняхівської культури, де трапляються речі сарматської культури. Наприклад, інгумаційне поховання разом із тушею вівці з ножем — аби покійник міг собі поласувати тим м’ясом.

Це типовий сарматський елемент. Наявність скляних намистинок, багато декорованого одягу для жінок — це теж притаманно сарматам. Деякий посуд свідчить про присутність сарматів на території Західного Поділля у пізньоримський період.

(Продовження в наступному номері «України молодої»)

(сайт localhistory.org.ua)