Від Дворічанського парку до «Хортиці». Як українська природа переживає війну

Дворічанський національний природний парк у Харківській області — найменший в Україні.

Його створили, щоб охороняти ендемічні рослини на крейдяних відкладеннях і рідкісних тварин.

Проте відомий він завдяки бабакові Тимку, якого щороку будять для прогнозу на весну.

Територія парку закінчується якраз на українсько-російському кордоні, тому його окупували в перші дні вторгнення.

В Україні близько 20 заповідних територій, які опинилися під окупацією або сильно постраждали від обстрілів — і це майже чверть усього заповідного фонду України.

Журналістка «Бабеля» Оксана Расулова поговорила зі співробітниками Дворічанського парку та з директором Національного заповіднику «Хортиця» і розповідає, як війна руйнує природу України.

Андрій Кобилєв. Дворічанський парк

Андрію Кобилєву 54 роки, він прийшов до Дворічанського парку з МВС. Спочатку влаштувався начальником відділу охорони, а два роки тому почав виконувати обов’язки директора.

В цьому статусі він залишається досі — конкурс на посаду так і не провели. Та Андрій про це не думає.

— Я просто очманів, коли занурився у природу після МВС! — із захопленням розповідає він про Дворічанський парк. — Якось ми у травні їхали машиною та зібрали з бампера комах і частинки рослин, що там застрягли. Порахували — 88 видів рослин і 66 видів тварин. І це тільки на одній дорозі! А ще п’ять років тому тут знайшли рибу, яку 100 років вважали вимерлою. Про цінність усього парку можна тільки здогадуватися. Він розташований уздовж Осколу — найчистішої річки сходу країни. Тільки треба все розмінувати.

23 лютого Андрій з колегами проїжджав парком за 600 метрів від кордону з росією і не помітив нічого підозрілого. До вторгнення ніхто не готувався — та й вказівок щодо евакуації від Міндовкілля не було.

Лише 24 лютого, коли війська рф перетнули кордон і зайшли на територію парку, Андрію зателефонували з міністерства та запропонували всім працівникам з родинами евакуюватися на захід. Ніхто не зголосився.

За тиждень у парку вже стояли російські блокпости. Ще за два тижні росіяни встановили понтонний міст. Співробітники парку написали заяви на дистанційну роботу, а згодом їх перевели на простій. Усіх, крім охорони.
— Нам не дозволяли, але ми все одно виїжджали в парк, — говорить Андрій.

Службове авто сховали, а на блокпостах вдавали із себе звичайних цивільних. Не заїжджали на територію парку, а спинялися поруч і слухали, що відбувається — чи переміщується техніка, чи чути постріли, перевіряли, чи справді росіяни полюють у парку. По території пересувалися пішки, бо остерігалися гелікоптерів.

— Парк вузький, тому ми стояли на околиці та прислухалися, що відбувається. Слухали пів години та їхали на наступне місце, — розповідає Андрій. — У таких переїздах стикалися з росіянами, але не зізнавалися, що саме ми робили.

Андрій не боявся казати окупантам, щоб вони не заходили на природоохоронну зону. Ті спершу казали, що все розуміють і не збираються шкодити, та щойно відчули себе господарями, почали грубіянити у відповідь.

Поступово окупанти створили на захопленій території нові «місцеві органи», але до парку руки у них не доходили аж до кінця літа. Востаннє охоронці заїхали в парк 28 серпня. Наступного дня до Андрія додому приїхали російські солдати в масках.

— Забрали мене, вимагали співпрацювати, — каже чоловік. — Замотали очі скотчем, стрельнули біля вуха, ударили прикладом. Вивезли на кладовище, сказали, що шукають мені яму — думав, там і лишуся. Але це ще нічого, легким переляком відбувся — люди в їхніх камерах вмирали.

Найбільше Андрія гнітило саме очікування, що по нього прийдуть — все-таки колишній начальник райвідділу поліції. Місцеві колаборанти здавали окупантам списки. А ще лякала відсутність зв’язку — Андрій не знав, що із синами в Харкові, вони не знали, що з батьками.

— Ми пекли вдома хліб, мали консервацію. Надіялися, що ось-ось нас звільнять наші війська, — згадує Андрій. — Щодня літали вертольоти, літаки, усі ці їхні БТРи ходили. Із боєприпасами — по чиєсь життя їздили, гади. Але спершу тих машин було в колонах по 30, потім по 20, по п’ять. А потім вони почали тягати свою розбиту техніку. Нас це радувало.

Андрій не виїжджав з окупації, бо переживав за майно парку і сподівався, що окупація все ж таки не затягнеться надовго. Згодом місцеві колаборанти забрали службове авто, а потім вимагали в Андрія віддати ключі від будівлі адміністрації парку.

— Я сказав: «Хай лобами двері ламають», — розповідає Андрій. Ключі він не віддав, і того ж вечора вивіз і сховав комп’ютери та документи.

Але окупанти все ж поселилися в парку, і вже після цього Андрій вирішив виїхати. Це можна було зробити тільки через росію, Андрія з дружиною двічі не пропускали, коли дізнавалися, що один син — слідчий, а другий — прикордонник. Виїхали тільки 4 вересня.

— А через два дні контрнаступ почався, якби знав, терпів би, — говорить Андрій.

Зараз у парку працює бухгалтерія, науковий відділ опрацьовує зібрані дані, у деокупованому селі лишилися водій та інспектор охорони. Ще двоє працівників перебувають на окупованій території, решта виїхала.

Також у парку думають, що робити з будівлею, куди влучила ракета. Але це вирішать вже після того, як закінчаться бойові діі та розмінують сам парк. Поки що невідомо, наскільки він постраждав. Місцеві кажуть, що були «прильоти» в ліс, річку, а територію замінували «пелюстками».

— Природа з цими негараздами справиться, — каже Андрій. — Звісно, наслідки є: і рибу поглушило, і тварини територію парку покинули. Оцінок щодо втрат іще немає, бо парк повністю поки не звільнили. Там фронт зараз. Оцінювати втрати будемо після розмінування. Спершу — екологічні стежки, потім туристичні маршрути, місця відпочинку, а потім уже всю територію.

Максим. Дворічанський парк

Максим — науковий співробітник парку вже три роки. Він вивчав абіотичні середовища, — наприклад вимірював температуру, вологість, хмарність. Також досліджував поширення видів у парку.

Період із квітня до вересня зазвичай дуже насичений. Окрім звичної програми «Літопис природи», Максим збирався вперше досліджувати паразитичних комах — розробляв план, виготовляв обладнання. Дослідження він усе-таки провів, проте геть не так, як розраховував.

— 21 лютого ми обстежували ділянку з незаконною вирубкою. Це був мій останній виїзд у парк, ніщо не натякало на серйозність наступних днів, — говорить Максим.

Після вторгнення Максим вирішив не виїжджати. Каже: ‘‘Росіяни їздили п’яні на БТРах і танках, влаштовували перегони, стріляли в людей, чавили їх. Як дикуни. Я до останнього не вірив, що таке може бути, я був шокований’’.

— Я ходив із фотоапаратом, бо як інакше зафіксувати спостереження? — продовжує він. — Коли вони (росіяни) вперше мене зупинили і я сказав, що фотографую комах, вони просто з мене поржали та відпустили.
Удруге теж без проблем відпустили, а втретє вже в самому парку довго перевіряли документи, дізнавалися, чи місцевий, обшукували. Максим боявся — по-науковому сухо каже, що «стресував», але все одно разом з колегою ходив до парку.

— Не було зв’язку, телебачення, а я йшов на природу і ставало легше, — говорить Максим. — Як завжди. То це й дослі­дження були, і спосіб вийти із зони стресу.

Тільки жалкував, що не може спостерігати за весняним прокиданням парку — це найцікавіший період. Але за вказівкою Андрія повноцінні дослідження не проводили. Тож найбільше спостережень було за росіянами у природі — з часом Максим помітив, що їздять вони рідше, а між їхніми рейдами можна просуватися умовно непоміченим.

Та все одно це було небезпечно. Оскільки парк розташований у долині, між пагорбами там низько літали гелікоптери, інколи по 20 вильотів на добу. Травневих хмар над парком майже не було — лише штучні від літаків.

На початку вересня Дворічну деокупували, і 17 вересня Максим виїхав до Києва. Тепер він опрацьовує зібрані дані про комах і впевнений, що вони, попри зміни в самому парку, залишаються цінними. Також він працює з даними, зібраними в попередні роки — раніше на їхню обробку бракувало часу. Звільнятися з парку Максим не планує.

Максим Остапенко. «Хортиця»

— У нас екологічна культура взагалі погано розвинена, але те, що відбувається в умовах війни, — це жах космічних масштабів, — говорить Максим Остапенко, генеральний директор національного заповідника «Хортиця». Із 25 лютого в заповіднику він буває нечасто — служить у ЗСУ.

«Хортиця» — історико-культурний заповідник, що підпорядковується Міністерству культури. Проте на його території є природоохоронні об’єкти, що входять до заказника «Дніпровські пороги». Це природний транзитний пункт для птахів, тварин, нересту риб. Також «Хортиця» входить до «Смарагдової мережі»  та має філію в Херсонській області, яку лише нещодавно звільнили.

— Ми — заповідник посеред обласного індустріального гіганта. Диво, як природа збереглася в місті. Напевно, це єдиний приклад в Україні, коли природа в таких умовах продовжує розвиватися за власною логікою, — каже Максим. — Але ми фактично у прифронтовому місті.

 Зараз заповідник закритий. Із квітня в острів регулярно влучають ракети саме через близькість до ГЕС та інших важливих об’єктів у Запоріжжі. Оскільки на Хортиці немає відвідувачів і браконьєрів, тварини, як-от олені та козулі, почуваються вільніше. Також значно поменшало підпалів і пожеж — за вісім місяців сталася лише одна через збиту ракету. Однак спецрахунок заповідника, з якого фінансували наукові дослі­дження, порожній, бо немає туристів. Місцева влада теж не виділяє кошти на охорону природи.

 Та люди на Хортиці все ж є. Це майже 2 тисячі місцевих мешканців, які вирубують ліс через проблеми з електропостачанням, і військові, котрі пересуваються дорогами острова і збивають тварин.

— Ми не робили прямих досліджень про те, якої шкоди завдала острову війна. Звісно, вибухи шкодять, — каже Максим, — але це точно не порівняти з тим, як страждає природа на полі бойових дій.

Максим пояснює, що шкода від війни зараз проявляється по-різному. Через проблеми з електропостачанням вирубують більше лісів. Коли будують лінії оборони, знищують умовно недоторканні степові ділянки та лісові посадки, які захищали ґрунти від вивітрювання і пилових бур.

Скиди великої кількості води через активну роботу ГЕС оголюють берегову смугу. Території випалюють, забруднюють важкими металами та фосфорними сполуками, нафтопродуктами.

Окрема проблема — витік нафтопродуктів із підбитої техніки у водойми та в ґрунт. Наприклад, з одного танка може витекти до пів тонни солярки.

— Я був на другій лінії [оборони] Запорізької області. Наші війська, звісно, думають про те, що це їхня земля і не треба її забруднювати, складають сміття в окремі ями, але це все одно шкодить, — говорить Максим. — Однак те, що роблять росіяни, — просто жахає. Це тотальні смітники в кожній посадці.

Максим вважає, що всі ці наслідки — на десятиліття. І хоча головне завдання зараз — врятувати людей, про природу забувати теж не можна — ані тепер, ані коли будемо думати, як відбудовувати країну.

Що вже відомо про шкоду

Масштаби шкоди від дій рф на природу України ще не відомі. Але вже зрозуміло, що йдеться про шалені цифри — щонайменше про п’яту частину всіх природоохоронних територій країни.

Це майже половина всіх нацпарків і заповідників. Сьогодні 2,9 мільйона гектарів територій «Смарагдової мережі» в зоні ризику, а 16 — Рамсарських об’єктів.

Ще майже 22% лісів, 10% чагарників і 59% степів опинилися в зоні бойових дій або під тимчасовим контролем росіян. Багато цінних територій не мають жодного статусу, наприклад заболочені ліси на півночі, степи та приморські екосистеми.

Масштаб пошкоджень можна буде оцінити лише після їх деокупації та розмінування. Тому дослідження, які проводили у Дворічанському парку, — унікальні за своїми умовами, каже експертка Української природоохоронної групи Анастасія Драпалюк. Науковці на окупованих територіях проводять їх рідко.

— Це безцінна інформація, — говорить вона. — Зокрема й для міжнародних судів, де можна буде доводити злочин.

У Держекоінспекції розробили методику розрахунку негативного впливу рф на природу України. За нею можна припустити, що шкоди завдали важкі метали, що потрапили у ґрунт і воду через обстріли, постраждала рослинна різноманітність, річки.

Лісові пожежі, що сталися через обстріли, знищили десятки тисяч гектарів — на окупованих територіях їх ніхто не гасив. Кожен третій гектар — заповідна територія.

— Але війна впливає і на території, що не були окуповані, — пояснює Анастасія. — Наприклад, в Одеській області море виносить на берег російські міни. Або ж коли ЗСУ створюють лінію оборони. Також зросло антропогенне навантаження на природу західних областей через те, що там більше переселенців. До того ж у деяких природоохоронних територіях створювали центри допомоги переселенцям, які прийняли приблизно 60 тисяч людей. Та й самих природоохоронців на окупованих територіях викрадають, примушують до співпраці, створюють окупаційні «адміністрації» парків. Але я майже не чула про випадки колабораціонізму серед нашої спільноти.

Насамкінець Анастасія розповідає історію, яка, на перший погляд, не має стосунку до теми. Виявляється, в усьому світі є назва «національні парки». Але в Україні в 1990-х розробники законів вимагали додати ще слово «природні», щоб назва не викликала надто патріотичних асоціацій.

Оксана РАСУЛОВА
(сайт babel.ua)