Довкола світу зі стетоскопом і пером: історія видатного українця Ярослава Окуневського

Ярослав Окуневський (1860–1929) збудував стрімку кар’єру на флоті Австро-Угорської імперії.

Хоч зброї до рук не брав — торував шлях угору скальпелем і стетоскопом.

Він бачив античні руїни в Європі, латиноамериканські джунглі та тибетські гори. Рятував від смерті монарших персон, за що отримав високі нагороди.

Сьогодні його можна іменувати першим українським тревелблогером. А доживав віку, працюючи в повітовій лікарні.

Справжній європеєць

«Сенсаційне самогубство українського адмірала» — таке повідомлення розлетілось польськими часописами восени 1929 року.

В одному реченні журналісти примудрилися зробити — чи несвідомо, чи задля більшої сенсаційности — одразу дві помилки.

Ярослав Окуневський (1860—1929), Городенка, 1929 рік.
Фото з фондів ЛННБУ ім. В. Стефаника.

Небіжчик Ярослав Окуневський не був адміралом. Він обіймав посаду керівника санітарної служби військово-морських сил.

Вона хоч і відповідала за статусом званню контрадмірала чи генерал-майора, не примушувала стріляти в супротивників. Його зброєю були скальпель, стетоскоп і стос управлінських документів.

Твердження про самогубство, та ще й через злидні, як уточнювали далі, також не відповідало дійсності. Так, польський уряд не хотів платити Окуневському адміральської пенсії.

Однак Ярослав жив у господі свого брата, успішного адвоката, займався приватною лікарською практикою. Великих грошей це не приносило, проте й не бідував.

Самогубна версія перекочувала й до українських часописів. Утім більшість із них були сповнені поваги до небіжчика: «Доктор Ярослав Окуневський був справжнім європейцем, незвичайно культурною і вихованою людиною. Завжди елеґантно, зі смаком одягнений, він був зразком джентльмена».

Його прадід — простий селянин, який ледь-ледь умів читати та писати. Дід і батько вивчилися на священників. Батько опікувався парафією з двох десятків сіл і присілків на Буковині.

Потім перебрався до Яворова на Гуцульщині, де раніше правив його тесть.

В осередку анархізму

Ярослав 15-річним втратив матір. Вчився у сільській школі в Яворові, семирічці у Снятині, Коломийській гімназії. У гімназії однокласники-поляки насміхалися з юнака через походження і короткозорість.

Через кілька десятків років його брат Теофіл, ставши депутатом австрійського парламенту, добився українізації навчального закладу.

Доля Окуневських тісно переплетена з іншими галицькими родинами. Брат Теофіл — адвокат, його неодноразово обирали до австрійського парламенту та Галицького сейму, за ЗУНР був комісаром Городенківського повіту та членом Президії національної ради.

Сестра Наталія — активістка українського жіночого руху на Галичині, який очолювала Наталія Кобринська, їхня родичка по матері.

Двоюрідну сестру Софію син Василя Стефаника, Юрій, якось назвав «сірим кардиналом західноукраїнської літератури».

Вона ж стала першою українкою-лікаркою в Австро-Угорській імперії. Хоча замолоду багато хто вважав, що їй слід обрати фах піаністки.

Його стрийко Атанасій склав священницький сан, аби стати доктором медицини у Віденському університеті. Ярослав також поїхав учитися до тодішньої столиці.

Посилено вивчав європейські мови — згодом вільно розмовляв англійською, французькою, італійською та німецькою.

Потоваришував з Іваном Горбачевським й Іваном Пулюєм. Заснував та очолив студентське товариство «Січ» — «осередок анархізму й радикалізму», як казали галицькі поляки та москвофіли.

Спробував себе як письменник, надсилав статті до віденського журналу «Воля» та львівського «Діла». Відвідував підросійську Україну. На Поділлі селяни не могли збагнути, звідки цей «австріяк» так добре знає «їхню» мову. У Києві познайомився з Миколою Лисенком. Однак майбутнє здібного юнака було визначене — ще на третьому курсі він підписав контракт на військову службу.

Рятівник принца

Кожна імперія повинна мати боєздатний флот. Про військово-морські сили Австро-Угорщини скептично відгукувалися навіть віденські генерали.

Головна база містилися в колишньому рибальському селищі Пула (тепер у Хорватії).

Більшість моряків — італійці та хорвати, на офіцерських посадах переважали німці, на технічних — чехи. Українців — рутенів за тодішньою термінологією — практично не було.

Це не завадило Ярославові Окуневському збудувати стрімку кар’єру.

Він служив лікарем на 11 кораблях, зокрема на вітрильних корветах «Мінерва», «Аврора», «Радецький», крейсері «Цісар Франц Йосиф».

Під час одного далекого плавання моряки побачили сигнал про допомогу, що надходив із китайського судна. В одного з пасажирів трапилось запалення апендикса й черевної порожнини. Ярослав провів успішну операцію. Хворим виявився член імператорської родини.

Рятівника нагородили орденом Подвійного Дракона. Через кілька років у Червоному морі за схожих обставин прооперував іспанського принца. За це також отримує високу нагороду.

Географія його подорожей вражає навіть тепер: Греція, Близький Схід, Туреччина, Єгипет, Марокко, Туніс, Занзібар, Індія, Китай, Гонконг, Сінгапур, Шрі-Ланка. Враження описував у листах до галицьких газет.

До прикладу, у лютневі морози читачі «Діла» мали змогу подумки перенестися до Єгипту: «На дворі стояла спека. «Хамеїн» несе жгучій свій дух з Сагари пустині і засипує нам очи та запирає віддих. Вікон в купе не можна отворити. В купе задуха, а на дворі ще гірша».

А напередодні Нового року разом з автором спостерігали яскраве свято тибетців в Індії: «Шаблі блищали в воздухах, так і здавалось, що туй-туй злетить голова і покотиться труп до поломені.

Шаблі мигкотіли і описували круги на около людских постатей, а ті стояли усе гордо та лиш дичіли ycе більше. Бубен та сурми та кобзи били що-раз скорше, войовники пустилися в присюди, вививаючи шаблями на усі боки, а від шабель аж искри сипалися».

Пізніше ці подорожні нотатки вийшли двома томами з назвою «Листи з чужини».

Марінеґенеральоберштабсарцт

У мандрах не забував і про рідну Гуцульщину. В одному листі питав: «Що там чувати в нашім Яворові під зеленим Бескидом? Що поробляєте, земляки? А я мандрую уже 13 років.

Моря і гори, ріки і зорі лишаються позад мене, несу з собою тугу за ясними зорями, за тихими водами рідної землі де я зріс, де співають: «Ой зійди, зійди, ясен місяцю, як млинове коло…».

Злетів-би я до вас земляки, та моря не перелечу, хиба напишу довге, довге письмо до вас: розкажу вам, яка она тая чужинонька, який ту світ, люди як живуть, як Бога хвалять — і думкою полину на рідний край».

Ярослав дописував до Літературно-наукового вісника, жертвував кошти на «Рідну школу» та «Просвіту», сирітські доми, допомагає фінансами незаможним студентам-українцям.

Гонорар за перший том «Листів» віддав на купівлю Народного дому в Городенці. Листувався з Іваном Франком, був членом Наукового товариства імені Шевченка.

Одружився у 38 із молодшою на 14 років Отілією Зайзер, донькою австрійського мельника. Народилися доньки Теодора (кликав її Даркою) і Ольга. Дружина та діти жили у Відні. Ярослав бачився з ними хіба що в часі відпусток і відряджень до столиці.

Року 1905-го його призначили головним лікарем 3-го хірургічного відділення Морського шпиталю в Пулі.

1 листопада 1914 року, коли вже гриміли гармати Першої світової, отримав посаду лікаря Морського генерального штабу. Влітку 1918 року мав звання марінеґенеральоберштабсарцта, що фактично рівняється рангу віцеадмірала імперського флоту.

Жертвував гроші легіону Українських січових стрільців, вступив у Союз визволення України, організував і очолив Українську санітарну місію у Відні. Після проголошення ЗУНР перебрався до Галичини.

Став головнокомандувачем у санітарних справах Державного секретаріату військових справ та начальником санітарної управи Галицької армії. Завдяки давнім знайомствам влаштовував поставки медикаментів для Армії УНР. Допомагав створювати полки морської піхоти з гуцулів.

Остання осінь

«Та впертість — то тільки пасивна сила, — писав навесні 1918 року, у розпал визвольних змагань. — Вона мусить перемінитися в активну силу, в енергію. Як сього ми не вспіємо зробити та ще не переломимо нашого аж до атомізму посуненого індивідуалізму, миші нас з’їдять, все одно вже, які — чи московські, чи німецькі, чи польські або жидівські».

Поразка стала для нього важким ударом. Він оселився у Городенці, де Теофіл провадив адвокатську практику. Порятунком у нових реаліях стала улюблена робота та старанно підтримуваний зв’язок із близькими.

Він щотижня писав листи до родини. Хотів зібрати достатньо коштів, щоб перевезти дружину з доньками до себе або самому переїхати до Відня. Але зробити це у провінційному галицькому містечку було непросто.

Тим паче, часто лікував незаможних земляків безоплатно.

Сімдесятирічним Ярослав Окуневський переніс складну операцію під наркозом — йому вирізали карбункул із лівого плеча. Коли здавалося, що хвороба відступила, стався серцевий напад. Ховали урочисто, приїхала донька Ольга, навіть польські чиновники вшанували присутністю.

Родинний склеп зруйнували в радянські часи, відновили нещодавно. Більшість нащадків Теодори Окуневської обрали медичний фах. Вони проживають в Австрії, США та Великій Британії. Ольга вивчала мистецтво у Відні та Веймарі, мала сповнене небезпек життя в епоху змін режимів та війн, зрештою оселилася у Лондоні. Її донька Катаріна стала піаністкою, померла 2013 року.

Іван ГОМЕНЮК, історик
(з сайту localhistory.org.ua)