Моє село, рік 1947-й: до річниці Голодомору українців, створеного псами-москалями та колаборантами

Моє рідне село Водяне розташоване в Широківському районі Дніпропетровської області за 20 км на схід від райцентру. Мені одинадцять минало, коли йшов страшний 47-й рік.

«Я їх подушкою придушу, щоб не мучились»

Старші розповідали про трагедії 33-го, деякі з моїх родичів, щоб вижити, зуміли «прошмигнуть» у Тульську область і там врятуватися від голодної смерті.

Голод 33-го був створений штучно. Як говорив мені мій батько, урожай був хороший, але... своє слово сказали колаборанти — комуністи та комсомольці.

Дослідники історії нашого краю Володимир Ганенко та Любов Бай у книзі «Широківщина» пишуть: «По дворах стали ходити активісти зі щупами, обшукували садиби, горища, погреби, клуні, навіть сундуки та скрині. Не залишали ні квасолини, ні горошини».

І далі: «Село вимирало. Давно вже в селі поїли собак, котів, пацюків. У деяких сім’ях різали своїх дітей, варили в казанках і їли, бо все одно сьогодні чи завтра помруть. 1932 рік був урожайним. Але держава (Росія, яка окупувала Україну у 1918—1920 рр. і встановила тут свій режим. — Авт.) заграбастала все, що вродило... Членам похоронної команди давали наряд збирати по дворах померлих за ніч і відвозити їх до ями на цвинтарі. Під’їхала команда до хати Павла Ромашки. Жінка вказала на чоловіка. А по трьох дітей попросила приїхати завтра. «Я їх подушкою придушу, щоб не мучились».

Не минула лиха окупаційна година і сім’ю мого діда по матері Потапа Скиби. Ще десь на початку ХІХ ст. Скиби продали свій родовий хутір на Київщині (нині хутір Скибин на трасі Київ—Чернігів) і переїхали на херсонські степи. Батько Потапа Максим Іванович (1820—1926) у містечку Широкому (згодом райцентр) спочатку обіймав посаду писаря, а згодом — голови.

Одного разу, вже в 33-му, 70-річний Потап поїхав на своє поле, назбирав там колосків й отримав з них мішечок зерна. Приїхав додому, пообідав, ліг відпочивать, а мішечок із зерном сховав у припічок.

Але набігли активісти з матюками (набрались, як собака бліх, матюків у москалів-окупантів, бо раніше в Україні, як говорив Олесь Гончар, «навіть чортнутися вважалося гріхом». Мій дід, коли хотів вилаятися, говорив: «Бий тебе сила божа!») і знайшли отой мішечок.

А далі був показовий суд. Мій батько і мій старший трирічний брат Коля були присутні на тому суді. І коли Коля побачив свого дідуся на лаві підсудних, зрадів і підбіг до рідної людини. «Чей ребенок? Уберите его или я выведу всех из зала суда!» — заверещав па-русскі суддя.

Потапа судили показово (щоб інші боялися свій хліб ховать!), а недовзі він помер у дніпропетровській тюрмі. Батько говорив, що не від голоду помер, а від журби, бо в його рукавиці знайшли ще вузлик цукерок, які йому передавали рідні.

Сто грамів зерна за день тяжкої праці

Про 33-й рік за моєї пам’яті згадували часто. Боялись його повторення. І ось прийшов 1946 рік. Селяни-колгоспники мусили працювати у колгоспі, як тоді говорилось, «на бугая», виробляти «мінімум» трудоднів, а того, хто не виробляв «мінімуму», кидали до в’язниці, нерідко з конфіскацією майна.

Поганий був урожай того року, але достатній, щоб не допустити голоду. Та знову окупаційне гасло — «Хлєб государству!». А решту — на трудодні. 100 грамів зерна за день тяжкої праці.

І то тільки за результатами роботи в першому півріччі. За друге уже нічого не давали, не було з чого. Запам’ятався такий епізод. Десь у липні 47-го в нашому колгоспі «3-й вирішальний» (було таке гасло в роки першої п’ятирічки) оголосили, що будуть видавать зерно на зароблені трудодні.

Одного разу бачу, як повз наш двір проходить вдова Малофєєва, жінка років 50, вона тягне за собою возик, а на возику — мішечок, у якому десь 30-40 кг пшениці. Це за пів року нелегкої праці! Іде бідна жінка і голосить на всю вулицю.

За 6 кг зерна Ганні дали шість років

А що то була за жіноча праця в колгоспі, про те розповідала згодом мені моя мачуха Марія Лазарівна (рідна мати померла у квітні 1946-го): «Полеш буряки, гони до одного кілометра, сонце пече нещадно. Ледве дополюєш до посадки, де стоїть бочка з водою, і падаєш коло неї, і п’єш до втрати свідомості, а потім знову на поле, виробляти «мінімум».

Майже як у Тараса Шевченка: «Вже копу дожинать пішла».

 І що було в тих умовах робити селянам? Або помирати з голоду... І я такі випадки знаю. Недалеко від нас навесні 47-го помер з голоду Масляний Орест. Мій дід Мирон Григорович Васильченко (1860—1961) улітку того року, бувало, сидів на лавочці проти сонця і грів свої пухлі ноги, білі, прозорі від водянистої маси, що утворилася від недоїдання та голоду.

...Або вижити у будь-який спосіб. Тобто відібрать свій хліб, який в українців украло «государство». І селяни відбирали.

 Мені тоді одинадцять минало. З восьмирічного віку, як і інші мої ровесники, я під час літніх канікул працював у колгоспі (збирали колоски, виливали ховрахів, водили коней, запряжених у «полілки» (пристрої для прополювання кукурудзи) тощо.

А того літа я возив кіньми, запряженими у бричку, зерно від комбайна. Проїжджаючи повз свій двір, зупинявся, щоб «попить» води, піджачок накидав на плечі, а в карманах штанів і піджачка — пшениця.

Щось і батько приніс (на той момент матері вже не було в живих і ми жили з батьком удвох). Назбиралося 10 кг. І раптом — «комісія», яка прийшла «трусить», щоб знайти украдене зерно. І, звісно, «витрусили». Батька викликали до колгоспної контори, там дільничний міліціонер склав акт, і далі...

А що мало бути далі? Того літа раніше від подій із «трусом» одного разу я підійшов до подвір’я колгоспної контори, де на облаштованому току провіювали зерно перед тим, як відправити його «государству». Перед моїми очима розкрилась така картина...

 На бідарці, в яку запряжений був гарний кінь Воронько (на такій бідарці їздила головна героїня фільму «Кубанські козаки» і співала «Каким ты был»), спиною до мене сидить наш голова колгоспу. Синій, майже фіолетовий мундир, стоячий комірець, з якого вилазить червона, жирна, як у бика, шия, а далі голова голови колгоспу.

А перед ним... Щось подібне я бачив на картині «Мати партизана». Перед головою стоїть боса, худа, виснажена вдова Ганна Іщенко, її тіло прикрите одежиною кольору сухої землі, а перед нею на землі — купка зерна.

Виявляється, на обідню перерву Ганна набрала зерна і хотіла побігти додому погодувати голодних дітей. І тут, на її біду, назустріч їй на бідарці заїжджає Кузьма. Червона жирна пика, щоки розпирає від складок жиру, «прокляте похмілля його мучило», а посоловілі очі, як у бика, раптом налилися кров’ю. Крук відчув кров жертви.

«Ганно, що то в тебе? Ану підніми подол!» — гримнув, не злазячи з бідарки, на свою жертву Кузьма. Ганна підняла, і зерно висипалося на землю. Потім зерно зібрали, зважили, склали акта, і за 6 кг зерна Ганні дали шість років. А діти «розлізлися межи людьми, мов мишенята».

А поки що Ганна плаче: «Простіть, Кузьма Микитович, простіть, у мене ж діти!» (у неї було четверо дітей, а одного перед тим, семирічного хлопчика, розірвало гранатою).

«Я тє прощу! Я тє пакажу! Вот, пасажу, разганю, к бєлим мєдвєдям атправлю!» — верещав свої любимі вислови малоосвічений наш «партєйний» голова. І треба віддати йому належне. І не прощав. І саджав, і заганяв туди, звідки уже ніхто ніколи до своїх сімей не повертався.

Її Величність Доля

І ось у такій обстановці через невеликий проміжок часу в нас «витрусили» не шість, а десять кілограмів свіжої пшениці. А мій батько терпіть не міг хамства дикуна-Кузьми і нерідко дратував його своєю незалежною поведінкою, не зважав на його мстивий характер. Тепер Кузьма мав нагоду звести рахунки. Отже, все, як із Ганною Іщенко? Батько — до в’язниці, а я — в дитячий будинок?

 І тут, на моє глибоке переконання, в справу втрутилася Її Величність Доля. Та Доля, яка написана для нас десь на небесних скрижалях, та Доля, яка і сильніша, і мудріша за нас. Очевидно, ще у часи Богдана Хмельницького зародився код нації, який я почув від свого батька, а він — від свого: «Бог не без милості, козак не без Долі!»

 Як тільки батька відпустили з контори колгоспу, де молоденький лейтенант міліції склав акта «О хищении...», він прийшов додому, ліг на ліжко і думає:

«Ні. Мене не посадять. Колись, у дитинстві, ворожбит наворожив мені, що в своєму житті я буду сидіти лише один раз. А я вже раз сидів. У 1916 році (йому тоді ще не виповнилося шістнадцять) мене взяли копать окопи на Буковині, де йшли бої Росії з Австрією, і я звідти втік. Мене піймали і кинули в херсонську тюрму, а за місяць відбулася Лютнева революція, і мене випустили. Отже, все обійдеться!» — думав батько.

 А тим часом молоденький лейтенант міліції в районному центрі Широкому зустрічається зі своєю дівчиною і розповідає їй:

 — Оце у мене появилася не зовсім приємна справа. На моїй дільниці, на Водяному, я повинен кинути за грати симпатичного чоловіка. Жінка в нього недавно померла, хлопець закінчив третій клас, відмінник. Голова хоче «загнать» того чоловіка, а мені вкрай цього не хочеться.
 — А як прізвище того чоловіка? — запитала дівчина.
 — Васильченко!
 — Єфрем Миронович!? — зойкнула дівчина.
 — Так!
 — Та то ж рідний брат мого тата, а його син Борька — мій брат!
 — Ах так! — промовив хлопчина і, приїхавши знову в колгосп, увійшов до кабінету до голови.
 Почалася «чоловіча» розмова.
 — Кузьмо Микитовичу, в нас у виробництві справа Васильченка.
 — Да! Нада пасадіть! Партія, таваріщ Сталін говорят, что весь хлєб — государству, а он — расхітітєль соціалістіческой собствєнности! — завченими фразами відповів Кузьма.
 — А де він у вас працює?
 — Скидає з косарки (фізично найважча на ті часи робота при збиранні врожаю).
 — А ви не подумали, може, він голодний, може, йому треба допомогти, наприклад «виписати» хліба, бо як же голодний мужик буде виконувать таку важку роботу?
 — Да, це я якось не подумав.
 — А скільки в колгоспі таких чоловіків, як Васильченко?
 — Три!
 — Скільки? Три на весь колгосп?
 — Так, три. (То була правда, мій батько був одним з небагатьох, хто повернувся живим з війни).
 — І ви його хочете посадить? І цим послабити колгосп? А хто ж буде з косарки скидать, може, ви? Я зараз їду в райком партії і доповідаю, що голова колгоспу прибирає мужиків, які виконують основні роботи в колгоспі, підриває господарство і, по суті, займається «врєдітєльством!»
 — Да, я про це не подумав, — пополотнівши на обличчі, промямлив Кузьма. — Давайте закриємо це «дєло»! Хай працює!

Лейтенант погодився з такою «розумною» пропозицією голови. А далі викликав мого батька до контори і запевнив, що йому нічого не загрожує, справу закрито.

А та дівчина, з якою зустрічався лейтенант, моя сестричка Ніла, пізніше розповіла нам, яким чином та історія, хвалити Господа, закінчилась для нас благополучно, в якій вона відіграла таку шляхетну роль.

Колгосп мій дід порівнював з панщиною

Згадуючи ті часи, пам’ятаю, як старші говорили: «Вчись (ті, хто закінчували середню школу, мали всі шанси не потрапити в колгосп), а не будеш учитись — будеш у колгоспі волам хвости крутить!»

Ситуацію в колгоспі з панщиною порівнював мій дід Мирон. Він народився у 1860-му, за рік до відміни кріпосного права, але спілкувався з людьми, які про той вид рабства знали не з чуток.

Дід говорив: «Розумієш, пан дивився на своїх селян, звісно, як на свою власність. Він був зацікавлений, щоб селянин був здоровий, працездатний, забезпечений, мав свою сім’ю і був людиною моральною. Тому три дні кріпак працював на пана, три дні — на себе, а один день віддавав Господу-богу, тобто відвідував церкву. Словом, пан беріг свою власність — селян, як твій батько береже свою худобу».

Принагідно, коли у 1945 році в нас здохла корова — яка то була біда для нашої сім’ї!

«А сучасний поміщик, — продовжував дід, — «партєйний» Кузьма, здається, тільки тим і марить, щоб когось «загнать», «пасадіть», «к бєлим мєдвєдям атправіть». Люди для нього — ніщо, влада — все При Кузьмі селяни у нас, як і по всій замордованій Україні, працювали в колгоспі не три дні на тиждень, як у пана, а сім днів, і всі — од зорі до зорі!»

Це був режим роботи в будь-якому колгоспі в Україні в 30-40-х роках.  

Досі пам’ятаю отой противнючий смак моторженика

Мої особисті враження від пережитого. Хліба, звісно, не було. Варили якусь баланду та... моторженики. О, це «винахід» селян наших країв! Його робили з макухи (якщо вона була, але не з картоплі — вона «вигоріла» дощенту). У нашій сім’ї це був буряк.

Його перемелювали на м’ясорубку, а щоб виріб якось тримався купи, додавали капелину борошна. Ліпили щось подібне до котлети видовженої форми. Далі виріб підсмажували з усіх боків і вживали замість хліба.

Я й досі пам’ятаю отой противнючий запах та смак виробу — моторженика, а через багато років мені нагадали, що говорив я, сідаючи за стіл: «Оце як їм моторженики, так аж серце болить!»
 

А одного разу в грудні 47-го знайома тітонька пригостила мене скибкою звичайного чорного хліба, якого я не бачив пів року. Яка то була смакота! Нічого смачнішого, здавалось мені, я ніколи не пробував. З тих пір я сам для себе засвоїв: немає нічого смачнішого за звичайний хліб, жодні ласощі не можуть зрівнятися зі смаком хліба, коли його немає»...

P. S. Колись українські журналісти спитали російського посла в Україні Черномирдіна, чи збирається «русскій народ» вибачатися перед українським за Голодомор 1932—1933 років? «Ви што, чаво?! В России тоже был голодомор!» — парирував посол. Але дещо злукавив.

Звісно, був Голодомор і в Росії, але тільки там, де компактно проживали українці: на Кубані, на Дону, на Ставропіллі, на Волзі та в Зеленому Клину на Далекому Сході.

Борис ВАСИЛЬЧЕНКО,
учасник Другої світової війни, свідок голоду 1947 року