Іронічний гуманіст-романтик. Слово про театрального критика, журналіста, естета й романтика Олега Вергеліса

Активний творець мистецького простору в Україні — це про журналіста і театрального критика Олега Вергеліса, автора кількох книг про театр.

Він постійно утверджував розуміння естетики як визначального поруху української культури у світовому контексті.

Олег Вергеліс пішов у засвіти через хворобу цьогоріч 30 вересня 55-річним. Він міг розсипати гнівні інвективи й жорстко ставити на місце сірість, міг бути незгідним з міністерськими ініціативами, був часом занадто емоційним у висловлюваннях, але, безперечно, все це йшло тільки від одного: від любові до культури.

Він знаходив себе в історії українського театру й історіях про нього. Підтримував усе, що стосувалося сучасної української культури, що вартувало уваги, утривалення в часі (постановки Івана Уривського, поетичні книжки, які здобували визнання в Україні й світі, — Ігоря Павлюка, Ігоря Астапенка).

Там, де йшлося про талант, про яскраву особистість, Олег бачив спільну душу. В нього був особливий радар на талановитість.

Він — майстер театральної критики, історик українського театру, аналітик сучасних мистецьких форм, інтерпретатор мистецьких постановок.

Олег мав чудовий естетичний смак — і блискуче відчував неповторність художнього слова Павла Тичини, Емми Андієвської або Ірини Жиленко.

Він умів чудово переформатувати матеріал, проредагувати його так, щоб читати було легко й натхненно.

Він мав гострий і чіпкий розум. Але понад усе — він відчував Слово. А це — естетика, художність, потужний вплив, талант або й геніальність.

Чи слово в книжці, чи слово, мовлене зі сцени. Головне, аби з фраз вияскравлювала енергія могутнього духу, опосередкована красою погляду на світ.

Олег Вергеліс умів бачити світ як джерело краси. Міг бачити красу в душах і мистецтві, міг бути надзвичайно уважним до нюансів, ніколи не накладав схем, завжди підходив індивідуально.

Його було цікаво читати. Його спостереження щодо «колючого погляду» Богдана Ступки або «Солодкої Дарусі» Марії Матіос могли розкрити значно більше про постать чи твір, ніж довгі наукові статті.

Як і з будь-яким великим романтиком, з ним можна було сперечатися. Можна було не погоджуватися. Романтики утверджували ідею духу, який мандрує крізь віки від античності до сьогодення.

Деталі не так важливі, головне — естетична велич, справжність, яскравість. І от Олег Вергеліс, здавалося, вірив у цей дух (майже в геґелівському розумінні), намагався відчути його в сучасних мистецьких формах-постановках.

Його любов до мистецтва була всеохопна. А улюблені митці (Марія Матіос й інші) — це не окремі постаті, це вияви того світового геґелівського духу, який блукає від прадавніх часів і до сьогодення.

Напевно, до патосу більше не вдаватимусь. Олег його не любив, хоча й визнавав слово «геній». І були випадки, коли він дозволяв залишати це слово в моїх статтях, де патосу часом було занадто.

Мабуть, першим матеріалом, у якому стався певний злам, була стаття про візит Світлани Алексієвич до Києва.

Олег Вергеліс був сміливим, міг бути різким, дозволяв собі вільнодумство й називав речі своїми іменами. Першорядний театральний критик, оглядач, історик театру.

А також він був і блискучим педагогом. Його одним із найулюбленіших викладачів був професор НаУКМА Борис Борисович Шалагінов, до якого Олег ставився з великим пієтетом.

Що їх поєднувало? Мені здається, та сама естетика. Обидва — поціновувачі прекрасного. Мабуть, й Олега Вергеліса можна назвати кантіанцем-шпенглерівцем.

Він любив прекрасне, тобто «зоряне небо над головою». Любив естетику чистого мистецтва, любив екстравагантність як відхід від норми. А от сірість, буденність у людині — те, з чим миритися не міг.

Він був людиною романтичної доби. Химерне й прекрасне поєднання античної тверезості думки з німецьким класичним мисленням, із кантіанською трансцендентальністю.

Усе це фіксував погляд Олега Вергеліса, його високе чоло й живі та мудрі очі, у яких — відгомін віків і якась особлива любов.

Він мав свою естетичну систему, мав улюбленців, мав смаки, яким був вірний протягом життя (як страшно писати у такій тональності).

Міг бути суб’єктивним в оцінках, з ним можна було дискутувати (хоча навіщо?), але в цьому, часом межовому, суб’єктивізмі відчувалася велика сила людського.

Він був гуманіст-романтик і водночас троль-іронік, який зі скепсисом дивився на світ державного управління та культурних інституцій.

Міг помилятися (що таке помилка?), міг здійснювати роботу «над собою»їїї Людина велика — це постійна робота над собою, і через труднощі, помилки.

Олег Вергеліс міг бути суб’єктивним, але не міг бути несправжнім. У своїх симпатіях він виявляв усю амплітуду любові, підтримки на рівні серця.

Він був гуманістом, хоча й не без іронічної саркастичності стосовно абсурдів, які доводилося бачити. Міг бути різким, безкомпромісним. Хоча часом усе-таки заплющував очі на деякі абсурди й ніби спостерігав за різним почтом навколо «примадонн» і «королів».

Він мав особливий сентимент до творчості Алли Пугачової, якій у своєму естетичному космосі надавав особливе місце. Колись ми дискутували про Вів’єн Лі та Людмилу Гурченко, потім — про Алена Делона й Лукіно Вісконті.

Олег Анатолійович був блискучим знавцем історії європейського кіно й театру. Утім у першу чергу він відкривав неймовірно цікаві сторінки української сцени.

Він міг по-дитинному обожнювати українських поеток, прагнув підтримувати сучасних поетів, мав улюблених режисерів. І завжди був собою. Це у всіх викликало повагу. Він умів любити й дарувати своє серце культурі та людям.

Світла пам’ять...