Щит Європи проти псів-москалів: як українці, литовці та поляки споконвіку захищають «старий світ»

Москва. Столиця країни, яка генерує тероризм. Красна площа.

Місце, де четвертували Разіна і Пугачова, де оскаженілий Пьотр на очах у нещасних матерів, жінок і дітей відрубував голови одним нещасним стрільцям, а інших за його наказом вішали на стінах кремля, місце-цвинтар, де лежать найвідоміші терористи ХХ століття, які під виглядом «коммунистической мировой революции» хотіли поширити «русскій мір» по всьому світу.

І тут же розташований головний пам’ятник Росії — «асвабадітєлям Москви от паляков» Мініну і Пожарському.

Нагадаємо, що Москву на початку ХVІІ ст. захопили поляки разом з литовцями та українськими козаками. Але дещо з історії...

«Ми нового не вводимо, а старого не рушимо»

Після того, як імперія князів Святослава та Володимира Великого, яка, за словами Карла Маркса, за розмірами дорівнювала імперії Карла Великого (практично вся Західна Європа. — Авт.)— Русь-Україна — з 1320 року стала частиною Великого князівства Литовського з князем Гедиміном на чолі.

Він очистив Україну-Русь від орди хана Батия. А остаточно об’єднані сили татаро-монголів і країни Моксель (пізніше Московії) були розгромлені об’єднаними силами литовців та русичів під керівництвом сина Гедиміна — Ольгерда — у знаменитій Синьоводській битві 1363 року.

До речі, цю битву московська історіографія старанно приховувала, а натомість створювала міф про так звану Куликовську битву 1380 року, якої, як блискуче довів талановитий історик нашого часу Володимир Білінський, узагалі не було.

«В лице литовского великого князя, — пише знаменитий історик ХХ століття, засновник школи свого імені М. Н. Покровський у книзі «Русская история с древнейших времен», — Киевщина получила очень сильного сюзерена, от котрого в случае надобности можно было ждать поддержки, но который во внутренние дела не вмешивался».

Як відомо, литовці прийшли в Україну-Русь під гаслом «Ми нового не вводимо, а старого не рушимо», зробили руську (древньоукраїнську) мову своєю державною мовою, а зводом законів в об’єднаній Литовсько-Руській державі став Литовський статут, у якому, зокрема, було прописано Магдебурзьке право для міст України-Русі, чого в Моксель-Московії не було, немає і ніколи не буде.

Проте далі, як пише Микола Гоголь, «беззащитная, открытая земля была землей опустошений и набегов. Это была земля страха, и поэтому в ней мог образоваться только народ воинственный, сильный своим соединением, народ отчаянный, которого вся жизнь была повита и взлелеяна войною. Эта толпа, разросшись и увеличившись, составила целый народ, набросивший свой характер и, можно сказать, колорит на всю Украину, сделавший чудо — превратиший мирные славянские поколения в воинственный, известный под именем казаков, народ, составляющий одно из замечательнейших явлений европейской истории».

Поряд із військом запорозьким низовим в Україні була створена за сприяння королів Стефана Баторія та Яна ІІІ Собеського ще одна потуга — реєстрове козацтво, яке номінально було на службі у польського короля і фінансувалось польською державою, а насправді служило Україні.

Щоб зрозуміти характер та ментальність українців взагалі та еліти нашого народу — козаків, скористаємось оцінкою, яку дав Лейба Бронштейн (Троцький), син єврея Давида, фермера, який мав сотні гектарів землі навколо села Янов у Херсонської губернії і який, до речі, говорив, як потім писав у своїх спогадах Троцький, українською мовою.

Отже, посилаючи в Україну в 1919 році агітаторів—комуністів, які мали словом допомагати оновленій, але все такій же хижій орді завойовувати наш народ, Троцький говорив:

«Ни для кого не секрет, что не Деникин принудил нас оставить пределы Украины, а грандиозное восстание, которое подняло против нас сытое украинское крестьянство. Коммуну, чрезвычайку, продовольственные отряды, комиссаров—евреев возненавидел украинский крестьянин до глубины своей души.

В нем проснулся спавший сотни лет вольный дух казачества и гайдамаков. Это страшный дух, который кипит, бурлит, как сам грозный Днепр на своих порогах и заставляет украинцев творить чудеса храбрости.

Это тот самый дух вольности, который давал украинцам в течении сотни лет воевать против своих угнетателей: поляков, москалей, татар и турок — и одерживать над ними блестящие победы. Только безграничная доверчивость и уступчивость, а также отсутствие сознания необходимости постоянной крепкой спайки не только во время войны — каждый раз губили завоевания украинцев.

Потому они рано утеряли свою «самостийнисть» и живут то под Литвой, то под Польшей, то под Австрией, то под Россией, составляя очень ценную часть этих держав. Помните, что нам необходимо возвратить Украину России. Без Украины нет России. Без украинского угля, железа, руды, хлеба, соли, Черного моря Россия существовать не может: она задохнется, а с ней и советская власть, и мы с вами.

Конкретно ваша задача сводится к следующему: в противоположность самостийнику Петлюре и другим говорить, что Россия также признает самостийность Украины, но с советской властью, а Петлюра продает Украину буржуазным государствам. Ни на минуту не забывайте, что Украина должна быть нашей, а нашей она будет только тогда, когда будет советской, а Петлюра вышеблен из памяти народа навсегда».

Ні фабрик, ні заводів, ні мануфактур

Щоб зрозуміти, що діялося в країні Моксель зі столицею в Москві в ХVІІ ст., скористаємося історичним джерелом — творінням їхнього офіційного історика ХІХ ст. А. А. Соколова «Россия под скипетром Романовых», виданим в 1891 р. в Санкт-Петербурзі.

«С соседями нашими, крымскими татарами, поляками и шведами Россия, — пише Соколов, — вела беспрерывные войны... Концом смутного времени было освобождение Москвы от поляков».

Автор зазначає, що після царствування Бориса Годунова поляки посадили на московський трон Дмитрія, якого видавали за сина Івана Грозного і який в’їхав у Кремль разом з дружиною Мариною та маленьким сином Іванком.

Після поразки та загибелі Дмитрія Марина зблизилася з запорозьким отаманом Заруцьким, але в змаганнях із царським військом він зазнав поразки, і далі — слово Соколову: «13 июля 1615 года «с великим береженьем, скованных, их отправили в Москву. Скоро после приезда последовала казнь Заруцкого. Его посадили на кол, Марина же, по свидетельству русских, умерла, в тюрьме... по свидетельству поляков, была умерщевлена. Четырехлетний Ивашка повешен».

Але поляки досить успішно діяли в Московії, деякий час московським царем був законно, згідно з московськими канонами, обраний син польського короля Сигізмунда Владислав, хоча йому не судилося довго утримувати владу.

«Неплатежь жалованья заставил солдат разбегаться толпами. У Владислава осталось не более тысячи человек регулярного войска. Он уже думал отступать, как вдруг неожиданно прибыл к нему запорожский гетман Сагайдачный с 20000 казаков... Поляки и казаки двинулись на Москву,... но открылись переговоры о мире в селе Деулине в 7 верстах от Троицкой лавры... По Деулинскому договору Владислав отказывался от царского титула, а Россия уступила области Смоленскую, Черниговскую и Северскую. Договор был заключен 1-го декабря 1618 года».

А. Соколов зазначає, що до кінця ХVІІ ст. «Россия не принимала никакого участия в великом деле европейского образования (те ж саме пише Олександр Пушкін в «О ничтожестве литературы русской» та Чаадаєв. — Авт.), даже не успела ознакомиться с плодами его... Не было ни фабрик, ни мануфактур... все, что могло служить к украшениям или удобствам к жизни, мы получали из-за границы... и за все платили дорого сырыми произведениями». (А зараз, у ХХІ ст., хіба не так? — Авт.).

Принагідно, Україна, яка була в той час у складі Польщі, мала в кожному селі школу, всі українці вміли читати і писати, а ті, що співали в церковних хорах, розумілись на нотній грамоті. (Павло Халебський, «Україна — земля козаків»).

Але, потрапивши під владу псів-москалів, Україна втратила свою національну гордість — козацтво, а для населення настали сумні безпросвітні часи...

Із промови Г. І. Петровського «Про національне питання» на засіданні ІV державної думи: «У 1804 році було видано наказ про заборону навчання українською мовою. Наслідки національного гноблення позначаються далі. Перепис 1897 року показав, що найбільш неписьменний народ у Росії — українці... На 100 душ населення припадало 13 письменних».

Совєцьке «собирание земель»

Минули століття, і в 1918-20 рр. Росія розпалася на окремі держави. На карті Європи з’явилися Польща і Україна.

Але почалося нове, уже червоне, і від того ще більш криваве, «собирание земель».

Дорогою ціною платила Україна за свою свободу. Європа поставила на «Єдіную Россію» і не підтримала Україну.

В результаті як червона, так і біла орда кинулися нищити Україну. Появилися колаборанти—зрадники («не так московські воші, як українські гниди», як казав Симон Петлюра).

Про цей страшний для України час писав Олександ Олесь:

Коли Україна за право життя
З катами боролась, жила і вмирала
І ждала лише співчуття —
Європа мовчала.

А тим часом Польщі, яка, як і Україна, зазнала агресії від червоної Москви, Європа простягнула руку допомоги. Найефективніше в боротьбі Польщі проти Московії допомагала Франція.

Вона послала на допомогу героя Першої світової війни, бойового генерала Галлера. Із «Бюлетеня центрального бюро связи и информации при наркомвоене УССР о войсках генерала Галлера»: «Численность его корпуса достигает 97000, кроме того, 5000 французских летчиков, поступивших добровольцами на польскую службу. Ежедневно из Франции в Варшаву прибывает 5 поездов, из коих 3 — продовольственные, 2 — воинские грузы... В Польшу доставлена масса американской муки, и командование всемерно понижает цены на хлеб».

В тій війні Польща перемогла, а Моксель-Московія зазнала ганебної поразки.

У результаті з тієї війни Польща вийшла настільки сильною, що змогла подати руку допомоги Україні в боротьбі зі спільним ворогом — Московією.

На деякий час об’єднаним силам України і Польщі вдалося очистити від псів-москалів правобережну Україну з Києвом. А далі Польща уклала з Московією мирний договір (який Московія порушила у 1939 році, напавши разом із гітлерівською Німеччиною на Польщу. Ще один урок: «Не вір москалеві, як псові» (Р. Стельмах.).

Україна потрапила у пазурі червоної імперії зла. І потім справдилося оте пророче Пілсудського «без вільної України вільна Польща неможлива». Впала Україна, а за нею дещо пізніше — Польща.

Чом було не об’єднатись, як у часи гетьмана Сагайдачного та короля Сигізмунда? Якби об’єднались, то чи зазіхали б тоді на світове панування гітлерівська Німеччина чи царська, а згодом ленінсько-сталінська, а зараз путінська Росія? Навряд!

А так настав 1939 рік. «Польська держава — це потворне породження Версальського договору — припинило існувати під ударами німецької армії, які завдані були спільно з ударами Червоної армії», — задоволено говорив на сесії Верховної Ради СРСР глава уряду В. Молотов.

...А тепер у нас Буча, Гостомель, Бородянка, Ізюм... Терористичні акти в Європі (Петлюра, Коновалець, Бандера, в Англії — Литвиненко й Скрипалі та інші вбивства «неугодних»!). То скільки ще людство буде терпіти? Скільки ще матері оплакуватимуть дітей своїх, убієнних московитами? Скільки ще життів, горя та нещасть «видасть на-гора» ота потворна «вєлікая Россия»?

Борис ВАСИЛЬЧЕНКО,
учасник Другої світової війни