Військові конфлікти чи прокляття: що стоїть за природою війн у Європі

Широкомасштабна віроломна війна російської федерації і особисто путіна проти України тісно пов’язана з природою глобальних конфліктів, де застосовуються усі види озброєнь.

Тема ця завжди була предметом зацікавлень істориків, військових, політиків, тих, хто ґрунтовно вивчає причини, перебіг і наслідки світових воєн.

Якщо йдеться про наш науково-культурний простір, то тут превалюють дослі­дження національно-визвольних рухів і перш за все в XVII та ХХ століттях (козаччина, доба УНР, боротьба ОУН-УПА), не кажучи про так звану Громадянську війну (насправді ж за всіма ознаками колонізаційну) і Другу світову війну.

Зовсім інша ситуація з вивчення цієї тематики спостерігається на Заході. Війни, що велись різними європейськими державами впродовж століть, ніколи не обмежувались лише одним континентом.

Вони регулярно спалахували то на правій, то на лівій півкулі Землі. І кожного разу, коли виникав збройний конфлікт, як правило, мав зовсім іншу мотивацію для ворогуючих сторін.

Вагомий внесок в історичну науку Майкла Говарда

У мирний час з’явились глибокі праці західних військових істориків, пропонуючи альтернативний погляд на події, які за радянщини здебльшого мали упереджене трактування. Назвемо бодай кілька імен авторитетних вчених-істориків, зокрема британських.

Це, насамперед, професори Дж.М.Волейс-Хедрілл, Ліонел Батлер, С.Е.Файнер, Ян Кершоу, Макс Гейстінгс... Дещо осторонь у цьому переліку стоїть постать Майкла Говарда, який здобув визнання у британському науковому середовищі фундаментальними дослідженнями, за що Королева надала йому лицарський титул «сер» з формулюванням «за вагомий внесок в історичну науку».

Тривалий час сер Майкл Говард в одному з коледжів Оксфордського університету читав курс лекцій, що охоплював період, починаючи з Середньовіччя, закінчуючи минулим століттям і стосувалися вони лише війн, які відігравали ключову роль у долях багатьох народів.

А згодом за матеріалами цих лекцій з’явилася книга під назвою «Війна в європейській історії». Знадобилося двадцять п’ять років, щоб це науково-популярне дослі­дження, перевидане в багатьох європейських країнах, а також у США і Канаді, побачило світ ще й в українській редакції завдяки видавничій програмі міжнародного фонду «Відродження» і кваліфікованому перекладу Антона Яковини.

Книга вийшла невеликим накладом й одразу ж стала бібліографічною рідкістю, сліди якої загубились здебільшого у приватних книгозбірнях. В оформленні обкладинки книги використано славнозвісну гравюру «Чотири вершники Апокаліпсиса» Альфреда Дюрера, які символізують перемогу, війну, голод і смерть, — все те, що завжди в історії людства супроводжувало збройне протистояння між народами.

Розповідь розпочинається з війн лицарів, згадка про яких у стародруках відображена, починаючи з IV століття. Саме тоді, як наголошує автор, мир, що підтримувався на Європейському континенті у межах Римської імперії, остаточно був зруйнований готами і вандалами, які насувалися зі сходу, мусульмани — з півдня, вікінги — з півночі.

Це вторгнення тривало з перервами впродовж наступних шести століть, аж поки полчища чужинців європейці остаточно знищили і відкинули туди, звідки ті прийшли, а Європа, висловлюючись воєнною термінологією, сама перейшла в контрнаступ: поширювала експансію на схід, а згодом, коли було опановане мистецтво мореплавства, на південь і захід.

Але перед тим на початку ІХ століття племена франків завоювали частину Франції, започаткували династію Каролінгів. Цей королівський рід, успадкувавши владу від попередньої династії Меровінгів, упродовж ста років протистояв атакам мадярів, які наступали з територій, розташованих на сході від Рейну, а згодом і вікінгам — скандинавським варварам, які спустошували північне, західне і південне узбережжя Європи. Їм пощастило облаштуватися на північному заході Франції у Х столітті, захопивши там регіон, що з часом в усіх історичних анналах став іменуватися Нормандією.

Щоб успішно протистояти мадярам і вікінгам, робить висновок Говард, Каролінги прагнули досягти мобільності своїх військ, що давало змогу конкурувати зі швидкохідними човнами вікінгів, а ще — з маленькими і водночас витривалими мадярськими поні.

Зробили це лише у VIII столітті, як тільки винайшли стремено, завдяки якому вершник, окрім віжок, міг управляти конем ще й ногами. Відтоді кремезна чотиринога тварина стала і засобом пересування, і справжнім бойовим знаряддям.

«Швидкість обернули на ударну силу, — стверджує англійський історик. — Більше не треба було кидати дротики, бо з’явилися списи-тарани, що їх брали навпереваги. Озброєні ними вершники мали таку ж абсолютну перевагу над пішими, яку воїни, озброєні вогнепальною зброєю тисячоліттям пізніше, над своїми ворогами зі списами. І в обох випадках воєнна перевага призводила до політичного домінування».

Про лицарів і «феодів»

Автор подає в книзі етимологію слова лицар, яке у європейських народів має різне тлумачення. Так, французьке слово chevalier та німецьке ritter перекладається як «лицар», водночас англійське knight є калькою з німецького knecht, що означає «слуга» або «конюх».

Описуючи обладунки середньовічного лицаря, що захищали і його, і коня від ворожих списів, стріл і мечів, Говард торкається і самого статусу воїна, що змінився, починаючи з Х століття. Саме о цій порі лицарі за участь у війнах почали отримувати винагороду від господарів у вигляді земельних наділів з формулюванням «за відданість» і «за вірну службу».

Ці наділи називалися «феодами» і були основою феодального суспільства, що укорінювалося у середні віки. На очах народжувався новий суспільний прошарок з особливим способом життя, правилами поведінки і дотриманням певних ритуалів, освячених церквою.

Автор ототожнює лицарський статут з духовним статутом монастирів, чернечих орденів. Скажімо, хрестоносці Храму Господнього намагалися виробити правила ведення війни (предтеча Женевської конвенції 1949 року, спрямованої на захист жертв збройних конфліктів), що мало відповідати вимогам християнської моралі.

Але, як переконує автор, сформульований принцип jus ad bellum, jus in bello (справедливість на війні, справедливість до переможених) мало коли дотримувався християнізованими європейцями, наприклад, коли йшлося  про варварів-язичників, іновірців чи ще гірше — віровідступників.

Гравюра «Чотири вершники Апокаліпсису»
Альфреда Дюрера, ілюстрація до VI глави
книги «Одкровення» Іоанна Богослова.

Цікавими є спостереження про зародження феодалізму та аналіз ролі, яку відігравали лицарі у цій суспільно-економічній формації, приміром, у Франції при Каролінгах, в Іспанії при герцогах Кастилії і Каталонії, в Італії при Папі Григорію VII й імператорі Генріху IV, Німеччині при династії Оттонів, в Англії при династії Плантагенетів.

Всі ці правлячі кола так чи інакше ворогували між собою, намагаючись поширити свій вплив на завойовані території, межі яких постійно змінювались залежно від перемог і поразок воюючих сторін.

І тут автор виводить дуже важливу залежність, що впливала на кінцевий результат війн, які спалахували раз-по-раз у тій чи іншій частині Європи. Це або впровадження принципово нової тактики ведення бою, або застосування винайденої зброї, що одразу давала перевагу у протистоянні і створювала передумови для перемоги над ворогом.

Так було в Уельсі, де в ХІІІ столітті король Едуард І воював проти місцевих партизанів у густих лісах, в яких його військо виманювало уельсців зі схованок, щоб потім вразити здаля за допомогою довгих луків. Цей ефективний вид зброї вбивав з відстані 400 ярдів (1 ярд — 0,9144 метра). Щось подібне сталося і у битві неподалік від Кресі-ан-Понтьє у 1346 році, розташованого у Верхній Нормандії.

Карбалетники, лучники і кавалерія

Автор книги робить акцент саме на тактиці англійців, застосованої на полі бою проти французів. Тоді королю Англії Едуарду ІІІ, який керував військами, вдалося переломити ситуацію на свою користь. На відміну від французького короля Філіпа VI, він вдало розмістив майже 10 тисяч англійських лучників з довгими луками.

Найняті Філіпом італійські арбалетники і французька кавалерія, найкраща на той час у Європі, шістнадцять разів накочувалась хвилями на шеренги лучників і кожного разу змушена була відступати під хмарами стріл. У підсумку французи втратили у битві при Кресі 14 тисяч із 35 тисяч солдатів, англійці ж — лише 200 із 16 тисяч воїнів. Це змусило Францію в подальшому переглянути не лише оснащення кавалерії й інфантерії, а й тактику ведення бою.

Не мали успіху намагання Англії закріпитися на території, що раніше належала кельтам і мала назву Галлія. Витісненню прибульців посприяла участь у війні французької воїтельки, відомої як Орлеанська діва — Жанни д’Арк, котра на чолі невеликого загону у квітні 1429 року пробралась у взятий в облогу Орлеан, а вже у травні здобула першу перемогу над англійцями, надихнувши французьке суспільство до подальшого спротиву окупантам.

Інший фактор, що позитивно вплинув на перебіг подій і змусив англосаксів, за висловом Говарда, «забиратися геть на свій острів», це втрати у живій силі внаслідок застосування чудо-зброї — ribauldequins (великі мортири) і mitrailleuses (мітральєзи) — примітивні пучки труб — пекельні машини, дбайливо відлиті середньовічними ливарниками у вигляді драконів та дияволів.

Ці види зброї, застосовані французькими гармашами проти англійських лучників, мали  переломний ефект у Столітній війні. Не так мортири, як мітральєзи чимось віддалено невловимо нагадують сучасні реактивні системи залпового вогню HIMARS, які сьогодні спалюють полчища російських ординців на сході і півдні України.

До цього слід додати ще одну суттєву деталь, помічену в авторській розповіді. На межі XIV-XV століть спочатку Франція, а за нею й Англія провели глибоку реорганізацію власних збройних сил, укомплектованих швейцарськими пікейниками, спроможними стримувати будь-яку навалу довгими списами і вогнепальними рушницями (аркебузами), добиваючи ворога двосічними сокирами (алебардами), також кавалерією, що могла забезпечити мобільність для вогневих засобів, і бронзовими гарматами, здатними розтрощити кам’яні стіни фортець незалежно від їхньої ширини.

Головне ж полягало в іншому: військо, підпорядковане безпосередньо короні, тепер на регулярній основі отримувало платню, регламентовану спеціальним королівським указом. Це дисциплінувало солдатів й офіцерів, підвищувало вимоги до них, відбивало бажання грабувати місцеве населення через відсутність грошей і провіанту. Французьку армію при Карлу VII було переведено на професійні рейки і її відтоді вважали найкращою у світі.

Найманці

Цікавим є розділ, в якому йдеться про війни найманців. Автор аргументовано доводить: війни, що велись на європейському материку у першій половині XVІ століття, як правило, мали на меті підтвердити претензії однієї з королівських династій на трон, землі, спадщину. Короновані особи у Франції, Італії й Іспанії в першу чергу думали про владу і власність, ігноруючи інтереси держав, яких вони представляли, а тим більше народів, тобто своїх підданих, котрі жили у злиднях.

Не випадково Фома Аквінський — католицький теолог, філософ-схоласт, якого широко цитує Говард у книжці, наполягав на тому, що право оголошувати війну мають лише суверенні, державні принци та князі. Ця доктрина була однією з багатьох інших політичних док­трин того часу, що регулювали ведення воєн у Європі і визначали роль держави у цьому процесі.

Автор посилається на праці двох авторитетних середньовічних мислителів — італійця Нікколо Макіавеллі і голландця Хюго Гроціуса, де були проголошені принципи державоустрою і встановлювався фактичний дозвіл на застосування воєнної сили. Юридично прописані правила століттями тому і досі є актуальними, а ще окреслюють засади міждержавних стосунків, миру і війни.

Характерною рисою воєн наприкінці XVІ століття було те, що головними ді­йовими особами у них ставали найманці. На переконання англійського науковця, саме їх стосувався вислів, часто повторюваний можновладцями і духовенством, що латиною звучить так: pecunia nervus belli — гроші — нерв війни.

Особливо охочими до грошей виявилися швейцарці. Здобувши досвід у багаточисельних ребеліях і вдосконаливши тактику ведення ближнього бою за допомогою пік і алебард, вони почали пропонувати себе заможним сусідам (зокрема Франції), що потребували професійних вояків-найманців для участі у міжусобних, і в міждержавних війнах.

Володіли воєнним мистецтвом і південно-німецькі ландскнехти, основу яких складали кінні та піші воїни зі списами, артилерійські та стрілецькі підрозділи. В історичних літописах, як доводить автор, дуже часто згадувалися й італійці, які із задоволенням (бо добре платили) йшли на службу до королів Англії та Голландії. На озброєнні цих найманих армій все частіше можна було побачити вогнепальну зброю.

У 2005 році королева Єлизавета II нагороджує Майкла Говарда орденом «За заслуги».
Фото PA Images, через Getty Images.

Англійський історик зі знанням справи описує ефективність використання артилерії під час облоги фортець. Але величезні кошти на утримання подібного озброєння нівелювало здобутки на полі бою. Адже для того, щоб доставити, наприклад, графу Міланському вісімнадцять гармат і все необхідне для них, потрібно було на марші тягти їх 522 парами волів на 227 возах.

А відбувалося це в 1472 році у війні між містом-державою та її заздрісними сусідами. Ще одне нововведення стосувалося вогнепальних руш­ниць, коли на заміну довгому англійському луку і аркебузу прийшов мушкет, свинцева куля якого прошивала лицарські обладунки на відстані 300 ярдів.

Симпатії англійського науковця виявляються не стільки до найманців, скільки до іспанських рекрутів-піхотинців, які своє мистецтво у піхотній справі на межі XVI—XVII століть удосконалили так, що в Європі рівним їм не було.

Особливо тепло пише Говард про іспанського головнокомандувача Фердинанда Арагонського, котрий виявив військовий хист у захопленні Неаполя в 1495 році, а пізніше продемонстрував свою майстерність і в обороні, ефективно застосовуючи вогнепальну ручну зброю, будуючи польові укріплення. Ця тактика стала дієвою у битві під Черіньйолою в 1503 році, коли атаки швейцарських пікейників і французької кавалерії на вибудовані іспанцями редути не дали бажаного результату.

Фортеці

Метод захисту, застосований військами під командуванням Фердинанда Арагонського, у різних варіаціях почав копіюватися іншими арміями європейських держав, а особливо в удосконаленні додаткових фортифікаційних споруд, які захищали оборонців замків від бомбардувань артилерією і наскоків інфантерії.

«У XVII столітті у Франції спорудженням такої системи займався Вобан, у Нідерландах — Коехорн, — зауважує Майкл Говард. — Королі Франції перетворили Мец на гігантську фортецю, що, мов шлагбаум, перегородила головний шлях з Німеччини у серце їхньої країни, і яку, без перебільшення, можна розглядати як пряму попередницю Лінії Мажино». (Лінія Мажино — система французьких укріплень, збудованих з 1929 по 1934 рік, і названа на честь французького генерала).

Ще на одній особливості зупиняється автор, коли пише про брутальність, з якою велися війни у пізньому Середньовіччі, відсилаючи читачів до гравюр французького графіка Жака та прози Гриммельсхаузена, німецького письменника, автора популярного роману «Симплициссимус», одного з найвизначніших творів німецької літератури XVII століття, що розповідає про Тридцятилітню війну, щоб у них виникли реальні уявлення про звірства, які чинили солдати-найманці у загарбницьких війнах, зокрема проти мирного цивільного населення.

Можна лише дивуватися, що хижацьке нутро завойовника так і не змінилося з того часу, а минуло вже чотири віки, і нині, в ХХІ столітті, росіяни-варвари вчиняють ту ж саму наругу стосовно українців, сіючи ненависть, безжально убиваючи дітей, жінок, людей літнього віку.

Автор підводить читача до висновку, що стабільне фінансування армії є запорукою її професійного зростання, вмілого застосування зброї, опанування тактики ведення бою, розуміння солдатами стратегічних замислів вищого військового командування.

Дефіцитом коштів можна пояснити те, чому війни поступово перемістились за межі європейського континенту. Цьому передувала боротьба проти іновірців. Ще з початку ХV століття церква санкціонувала хрестові походи проти мусульман і схизматиків, які отаборилися у Константинополі. Сам Папа Римський своєю буллою (грамотою, скріпленою печаткою) благословив лицарів-хрестоносців на війну із сарацинами.

Продовжувачем святої справи — звільнення Гробу Господнього від бусурманів, — став король Португалії Генріх Мореплавець, відсилаючи військові експедиції до берегів Африки у пошуках нових душ, аби повернути їх в лоно Христове, а заразом захопити рабів і силою відібрати золото в тубільців.

Заморські колонізації

Майже одночасно з описуваними автором подіями відбулися Великі географічні відкриття впродовж XV—XVІ століть, завдяки яким було знайдено нові землі і прокладено морські маршрути до берегів Африки, Америки, Азії й Океанії.

Хоча історики схильні називати все це цивілізаційним проривом Європи, згадуючи імена видатних мореплавців — Христофора Колумба, Васко да Гама, Фернана Магеллана, Джеймса Кука, Франсіско Пісарро, Ернана Кортеса, перераховуючи здобутки в ході освоєння нових територій, зокрема поширення християнства, поповнення державних скарбниць окремих європейських країн незліченними багатствами, виявлення нових зразків сільськогосподарських культур і не відомих досі в Європі видів місцевої фауни й флори, віднайдення покладів корисних копалин, європейські колонізатори принесли на ці землі планетарне горе, вбиваючи непокірних аборигенів десятками мільйонів, заражаючи корінне населення смертельними інфекційними захворюваннями, створюючи штучний голод, знищуючи давню матеріальну культуру, асимілюючи цілі народи.

Пальма першості у заморських колонізаціях належить Португалії, Іспанії, Англії, Франції, Голландії, Італії, Німеччині. Саме Португальська імперія заклала на Сході мережу торговельних пунктів-фортів, що мали служити надійним захистом комунікацій як від туземців, так і від європейських конкурентів, які теж претендували на частку награбованого золота, срібла, рабів.

Англійці, іспанці, французи, споряджаючи галеони, каравели, галери для вивезення здобичі, починаючи з ХV століття, озброювали їх гарматами, що стріляли шістдесятифунтовими чавунними ядрами на відстань до 300 ярдів. Саме тоді, як наголошує Говард, у тактиці ведення морського бою утвердився бортовий залп з десятка гармат, установлених по обидва боки вітрильника.

Війна на морі ще більше спалахнула, коли заявили про себе корсари і приватири, а насправді звичайнісінькі морські пірати, таємно фінансовані урядами європейських країн з метою завдання економічних, військових, матеріальних збитків конкурентам. Це повною мірою відчули на собі згадувані у книзі Говардом голландські купці з Ост-Індійської і Вест-Індійської компаній, засновані в 1600 і 1621 роках.

Між Португалією і Голландією, приміром, розгорілася справжня війна за бразильські землі у Південній Америці. Голландці програли її через різні причини. «Заможна країна почувалася безпечно за своїми каналами та фортецями, могла утримувати постійну професійну армію, а нові морські хижаки лише марили нею, пильнуючи за ходом справ та накопичуючи сили», — ствер­джує автор книги, оцінюючи внесок голландців у збагачення своєї країни у процесі колонізації заморських територій.

У певний історичний період непрості відносини складались у Голландії з Англією. Країни тричі оголошували одна одній про початок війн, що точилися на морі заради відстоювання економічних інтересів у різних частинах світу, застосовуючи при цьому нову тактику і стратегію у морських битвах.

Ворогуючі сторони уникали кривавих рукопашних зіткнень з їх непередбачуваними наслідками, максимально використовували гарматний вогонь для потоплення кораблів супротивника, а також вперше застосували морську блокаду як вагомий засіб тиску на уряд і народ протилежної країни. Хіба не нагадує це останнє путінське віроломство на Чорному морі?

У книжці чимало місця приділено зародженню і розвитку військово-морського флоту Англії. Автор добре знається на проблемах, які доводилось вирішувати уряду Британської імперії, що проіснувала, починаючи з кінця XVI до середини ХХ століття, і мала найсильніший флот у світі впродовж трьохсот років. Імена видатних англійських флотоводців навіть через віки не потьмяніли, а вкарбовані в історію Об’єднаного Королівства своїми перемогами у морських битвах, пам’ятних для кожного англійця — генерал Джорж Монк, віце-адмірали Френсіс Дрейк і Гораціо Нельсон, адмірали Джон Гокінс і Роберт Блейк...

Судячи з авторської розповіді, військова майстерність і професіоналізм в європейських арміях шліфувались століттями, особливо тоді, коли виникали війни з непередбачуваним фіналом. Завжди у нагоді ставав, перш за все, досвід, а за ним дисципліна, вміло застосована тактика і бойове оснащення у польових умовах, і, звичайно ж, вміння командира приймати безпомилкові рішення, аби перемогти супротивника у бою з найменшими втратами.

Авторська розповідь дуже слушно торкається того, якими морально-вольовими якостями відзначалися легіонери Римської імперії. Всі вони з фантастичним стоїцизмом терпіли випробування і втрати, демонстрували залізну дисципліну, виявляли хоробрість і стійкість у битвах, що точились як у холод, так і в спеку, з переважаючими силами противника.

Коріння цього феномену слід шукати у вченнях античних філософів-стоїків, за твердженням котрих, поняття «стоїцизм» позначає моральну позицію, що передбачає витриманість, стійкість, суворе дотримання моральних вимог, незалежно від сподівань на винагороду, гідну поведінку за будь-яких обставин.

Про вагу гармат

Багато чого запозичив з античних текстів, присвячених війнам минулого, управитель провінцій Нідерландів Моріц Оранський, який, на думку англійського історика, на початку ХVI століття привніс нові елементи в тактику ведення баталій і у віськово-інженерне мистецтво.

Як раніше римські легіонери, так і солдати армії Голландії, керованої талановитим командувачем, демонстрували самоконтроль, аскетизм, дисциплінованість. Оранський увійшов в історію цієї країни своїми вікторіями, здобувши низку перемог над іспанськими військами.

Його послідовник Густавус Адольфус, ставши королем Швеції, упродовж двадцяти років брав участь у війнах з сусідніми балтійськими країнами, а потім із Габсбургами, вдало застосувавши на практиці принципи голландської воєнної школи, що полягала перш за все в організації війська та методиці ведення бою у взаємодії інфантерії, кавалерії й артилерії.

«Справжнім переворотом стало відкриття, що далекобійність можна нарощувати не тільки завдяки довжині ствола, — оцінює Говард удосконалення гармат, ініційоване Густавусом. — Нова технологія чавунного лиття дозволяла скоротити, а отже, наполовину знизити вагу гармат, не втрачаючи ефективності».

Зміни відбулись і у стрілецькій зброї: замість мушкета з гнітним замком, доволі незручним і марудним, почали застосовувати мушкет з кремневим затвором, завдяки якому піхотинець міг здійснити по три постріли за одну хвилину. Крім того, було винайдено багнет з кільцем, який насаджувався на ствол, відіграючи неоціненну роль у рукопашному бою.

Шведи вперше застосували також лінійну тактику: сталося це в одній з битв Тридцятилітньої війни — при Брейтенфельді, коли змішана шведсько-німецька армія, використовуючи лінійні бойові порядки при рівномірному розташуванні військ уздовж фронту, завдала нищівній поразки Католицькій лізі, сформованій винятково католицькими князівствами Німеччини.

Закінчення читайте
у наступному номері.

Тарас ГОЛОВКО