Від інформаторів і цензури — до рашистів: як радянська влада намагалась «приручати» українців

Мені судилося народитися в 1936 році у потомственій хліборобській сім’ї в селі Драбів теперішньої Черкаської області.

В старших класах школи відчув покликання до літературної творчості.

Виросли крила після першої публікації в районній газеті. Закінчив школу зі срібною медаллю.

Одразу ж поступив на новоутворене відділення журналістики філологічного факультету Київського державного університету імені Тараса Шевченка, тепер Національного.

Сприйняв як корінний поворот у політиці викриття Хрущовим «культу особи і діяльності Сталіна».

Не зважав на те, що ідеологічний тоді вже окремий факультет журналістики, як і філологічний, по саму зав’язку напхані сексотами...

За що позбавляли можливості вчитися

У студентських дискусіях я висловлював невдоволення становищем безправного селянства «в Союзі світлого комуністичного майбутнього». Один з однокурсників, згодом уславлений майстер криводушного слова, незмінний член парткому позавчорашньої Спілки письменників, підступно викрав мій щоденник, який не призначався для чужих очей.
    

На засіданні університетського парткому ректора-академіка, докторів і кандидатів наук шокувала остання строфа мого вірша, присвяченого, звичайно ж, Тарасу Шевченку:
    

А поки що спи, Тарасе,
Прийдемо збудити,
Як почнем кайдани рвати
І волю кропити.
    

Ухвала одностайна: виключити. Від тюрми урятував батько, демобілізований у званні гвардії капітана з десятком бойових орденів на кітелі для урочистих виходів.

У порівнянні з іншими вигнанцями зі столичного університету я легко відбувся. Опинився робітником другого розряду на Металургійному заводі імені Сталіна в місті Сталіно. Тепер не менш лиховісний Донецьк, окупований варварського виплоду рашистами-мародерами.
    

«Подсуєтілся» горезвісний міністр оборони Жуков. Видав наказ мобілізувати позбавлених студентських квитків. Мені випала муштра в оренбурзькій глибинці разом із потерпілими з Білорусії, тодішньої Молдавії, Грузії, Вірменії, Азербайджану.

«Курс молодого бійця» без права виходу за межі військової частини відбули в Бузулуці. Потім були розпорошені по різних підрозділах, насичених переважно вихідцями з азіатських республік тодішнього СССР.
    

Прийнявши «присягу», опинився на лихої пам’яті Тоцькому полігоні, де було випробувано на відкритій місцевості скинуту з літака атомну бомбу. «Ненадійні» «от Москвы до самых до окраин» ковтали невидиму радіацію поблизу уранових шахт на Далекому Сході. Так лихої пам’яті компартійна влада дбала про «спадковість поколінь».
    

Під час гіркої служби спало на розум писати гуморески із солдатського побуту й надсилати до газети уральського військового округу.

У тамтешній редакції виходець з України в званні полковника доклав неймовірних зусиль, щоб молодий земляк продовжив навчання у виші, з якого був витурений. Пощастило, інакше не сказати, одержати диплом.

Сім літ рецензували поезії

З клеймом підозрюваного в «націоналізмі» нелегко було «вибиватися в люди». Сім літ «рецензувалася» в колишньому видавництві «Радянський письменник» поетична збірка «Скажи, мені, соколе» з передмовою доктора філології І. Березовського, вже покійного, поки появилася 1987 р.

За сприятливіших обставин у тому ж видавництві 1990 р. побачив світ схвально зустрінутий читачами прозовий твір історичної тематики «Ключі од вирію».
    

Постійно наражаючись на перепони друкуватися, не «писав у шухляду», як дехто хвалиться. Перечитував у бібліотеках Академії наук на вулиці Володимирській у Києві та на Подолі історичні праці, яким хотілося довіряти. До речі, книги М. Грушевського то з’являлися у відкритому доступі, то зникали в недоступних спецфондах. Не кажу вже про інші «специфічні» видання.
    

24 травня 1964 року, коли працював кореспондентом РАТАУ — філіалу ТАРС, телефони в агентстві обривали дзвінки із зарубіжжя від «українських буржуазних націоналістів».

Допитувалися: «Що з бібліотекою Академії наук України?». Начальство відбріхувалося: «Нічого не знаємо». Через два дні вони ж одержали команду поширити повідомлення про пожежу в книгозбірні.
    

Врешті-решт відбулося зрежисоване КДБ судилище. Усі учасники процесу дали підписку про «нерозповсюдження інформації». Таємний співробітник того ж «органу» виявився не Віктором Погружальським, а Віталієм Погаржельським.

Перемінив прізвище, аби відмежуватися від батька, засудженого як «заклятий ворог народу». Числився у російському відділі, а обсипав фосфором відділ україністики. Причина — «помста директору». Впаяли йому про людське око 10 чи аж 15 років.
    

Скільки відсидів — таїна таїн. «Буржуазні націоналісти» в Україні обурювалися, що палій оселився в Молдові на посаді в одній з бібліотек. З 2006 р. проживав у так званій столиці ПМР Тирасполі. При тому залишався громадянином України.
    

Промінь світла на темне діло — спогади українського дипломата Олександра Овсюка. Він переповів, як того часу реагував на трагічну подію заступник міністра закордонних справ УРСР Анатолій Кисіль:
    

«Який там у біса Підгурський? Нам подзвонили в ЦК, що бібліотека горить, і ми негайно кинулися туди. Вскочили в приміщення: там на всіх стелажах з українськими виданнями, особливо дореволюційними та емігрантськими, висіли таблички «К сожжению».
    

Зі слів Оксани Забужко, за один день згоріли «стародруки й літописи — ціле наше середньовіччя пішло з димом, майже вся домосковська доба». Чи будуть коли-небудь оприлюднені прізвища тих, що на свій розсуд розпоряджалися культурною спадщиною правічного українського народу?..
    

З того ж ЦК поступала команда вогнеборцям рятувати марксистсько-ленінську літературу. Викинуте нещодавно на смітник спішно переправили до Державної республіканської бібліотеки УРСР імені КПРС.

Скільки неоціненних видань пожер вогонь і яку кількість рукописного знешкодила вода? Імовірно, це досі під грифом секретності. Дещо вдалося відновити за рахунок збережень обмінно-резервного фонду, розосередженого по підвалах житлових будинків у Києві.

Рашисти намагаються позбавити українців предковічної пам’яті

Свого часу Михайло Грушевський зауважував: «Біда України в тому, що нею керують ті, яким вона не потрібна». Всесвітня історія проклинає нестямних правителів, які затягують із собою в могилу якомога більше людства. Доле праведна! Благослови врешті-решт Україну на повнокровне духовне відродження!
    

Українська народна мудрість провіщає: «Все згине, тільки правда зостанеться». Сонце сходить. Пробивається крізь чорні хмари варварської війни, спровокованої навіженими в рф проти миролюбної України.

Та хай там що — розвиднюється. Бібліотека імені КПРС після проголошення незалежності Української держави удостоїлася назви — Парламентська. Нині ж — Національна бібліотека України імені Ярослава Мудрого.
    

Монгольської закваски рашисти силуються позбавити волелюбний український народ предковічної пам’яті. На моє переконання, український етнос із першими словами своєї мови зароджувався в Мізинській археологічній культурі.

Її вікування — понад ХХІІ — ХІV тисячоліття до нової ери. Матеріальні й духовні здобутки попередниці успадкувала Трипільська археологічна культура.

Відлуння з її розквіту доносять до сучасності колядки й щедрівки та пісні календарно-обрядових дійств на Різдво, Великдень, Зелену або Клечальну неділю, Купала, Медового Спаса, Маковія, Яблучного Спаса, Покрову, коли перший сніг припорошує землю, а дівчата на порі побиваються: «Покровонько, Покровонько, покрий мені головоньку — як не наміткою, то хоча б онучею, щоб не зоставалася дівкою гидючою».

Не кажу вже про дотепер збережені ритуальні зажинки та обжинки одних з перших на третій від Сонця життєдайній планеті рільників, хліборобів.
    

З пробудженням української національної свідомості в мене відкрилося, як мовлять спортсмени, «друге дихання». Спасибі Видавничому центру «Просвіта». Опублікував 2006 року глибинне дослідження, не боюся цих слів, «Україна в дзеркалі тисячоліть».

З непохитною вірою, що можна воскресити пережите рідним родом за неміряні тисячоліття свого буття, спромігся на видання: «Золото Дажбожих внуків» (2015), «Перед очима істини» (2015), «Майстер-клас з імператором» (2017), «Щедрик летить із Києва» (2018), «Віч-на віч з вічністю» (2019), «Слово про антського короля Божа» (2020), «Володар грому» (2020), «Вознесіння у Вальгаллу» (2021), «Як праведник біса осідлав» (2021).
    

Звертаюся до охочих читати. Телефонуйте: м. +38 050 542 54 10, д. 044 2482756. Вадим Іванович. Порозуміємося, як одержати ту чи іншу книгу. Не пожалкуєте. Відкриється море незнаного, цікавого, визначального, доленосного. За обсягом кожне з основних видань — це понад 400 сторінок, немало поживи для розУМу.

Вадим ПЕПА, лауреат літературно-мистецьких премій імені І. С. Нечуя-Левицького та імені Олеся Гончара