Московського ведмедя — у барліг: Вітчизняна війна нащадків русів-козаків проти нащадків татаро-монголів

Карфаген повинен бути знищений!
(гасло Риму)

«Бог створив цапа, а чорт — кацапа», — каже українська народна приказка.

«Москалі, ніби, також люди — як і ми, але в них одне на умі: як нас поневолити, принизити, знищити. І наказ одного чоловіка перетворює їх на звірів», — писав Богдан Лепкий у повісті «Мазепа».

«Не путін керує російським народом, як думали високоінтелектуальні аналітики, а народ — ним. Народ, якому не потрібні були ні Герцен, ні Толстой, ні Бердяєв, ні Сахаров — ці чужорідні, ворожі елементи; російський народ іще раз довів, що вклоняється царям і тиранам: що більше крові на них, то більше до них поваги й схиляння перед їхньою пам’яттю.

І нехай не кажуть прекраснодушні публіцисти, що народ «ніколи не помиляється», що «особа народу священна». Народ помиляється, а більшість ніколи не знаходить істини.

Не помиляються лише одиниці — люди совісті, пророки, апостоли, філософи, інакодумці, генії, які гинуть раніше за всіх; мине час — і суд божий встановить провину російського народу перед Україною і перед світом...

Страшна, самовбивча історія народу, невиліковно хворого на шовінізм, імперський синдром, бундючне самовозвеличення перед іншими народами — і п’яна деградація, впадіння в летаргію православного московського мракобісся, оточення себе муром ненависті до чужинців», — пише Юрій Щербак у «Зброї судного дня».

А ось що відповів учитель і шеф путіна Анатолій Собчак на запитання, чому московитів так ненавидять у всьому світі: «Ни одно правительство не проводит преступления без участия своего народа, и народ несет ответственность за все преступления своих правителей наравне с ними».

Уже тривалий час «гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права», — писав про Україну Василь Симоненко понад пів століття тому. І нині ця битва може стати останньою на планеті Земля.

То хто вони і хто ми, сусіди по території , споконвічні вороги по плоті і по духу?

Походження та назва

Московити. «На території «споконвічної російської землі» — сучасних Московської, Володимирської, Костромської, Тверської та Рязанської областей — здавна проживали фінські племена: меря, мурома, мещера, весь тощо», — пише про росіян Володимир Білінський.

«Археолог граф О. С. Уваров у ХІХ ст. провів розкопки 7 тис. 729 курганів на території (названих областей. — Авт.), установив, провівши краніологічне (за черепами) дослідження, що ті кургани належали винятково мерянському (фінському) етносу VIII — ХVI століть. Слов’янського духу на землях Московії у ті віки і не чути, пише Володимир Білінський у книжці «Країна Моксель, або Московія».

І додає, що жителі Московії — це окремий відособлений самобутній народ, який нічого спільного не має з Руссю (Києвом), Литвою (Білоруссю), поляками тощо.

«Цілком очевидно, — робить висновок видатний історик нашого часу Білінський, — що той самий народ не міг одночасно мати два різні імені — русичі і моксель. Великі історики минулого засвідчили існування двох нічим не пов’язаних дер­жав: Русі та країни Моксель... Народи тих країн з ХІІ до ХV ст. мали різних государів і перебували на різних щаблях розвитку».

З 1237 року, зазначають Володимир Білінський та інші видатні історики, фінські племена змішалися з іншими племенами (зокрема завойовниками — татаро-монголами), і на цій основі витворився той етнос, який нині прийнято називати московитами і зовсім недоречно — росіянами.

Однозначно той етнос називали татарами, нерідко монголами, (Карл Маркс зазвичай називає їх монголами) європейські вчені та політики (Наполеон Бонапарт, Кюстін), російські (М. Покровський, А. Луначарський, В. Єрофєєв), українські (М. Грушевський, Леся Українка, І. Франко, В. Січинський, В. Білінський) та багато інших. І тільки московські «вчені» несуть блекоту щось на зразок «наши цари происходят от римских императоров».

«Наш князь Владимир крестился в Крыму, и поэтому Крым — наш», «Украины нет — есть окраина России, в которой живут «окраинцы», т. е. украинцев нет, а есть русские люди, живущие на этой земле», «украинский язык придумали в австрийском генштабе в годы Первой мировой войны».

Треба зазначити, що «русские дураки» (за визначенням Леніна) вірять отим дурницям і, мов барани, йдуть зі зброєю в руках «асвабаждать наш народ от нацистов».

А тепер щодо українців. «Дуже багато свідчень східних хроністів VІ, VІІ, VІІІ століть про існування великого войовничого племені народу русів... Руси поселилися в басейні річки, якій дали назву Рось, а її притокам — назви Расава, Расавиця». Літописець так і сказав: «Поляне, іже назовіме Русь».

Водночас історики твердять, що слово «Україна» походить від слов’янського слова «край». Від ХІІ ст. слово «Україна» застосовується літописцями до територій, які входили до Київської держави... У Подніпров’ї відбувся процес творення українського етносу на грунті етногенезу кількох великих і древніх народів, що жили в епоху великої імперії скіфів-сколотів і в епоху трипільської культури, і в добу розселення слов’янських племен», — пише Раїса Іванченко в «Історії без міфів».

Такої ж думки притримується і академік Кость Гуслистий та інші історики, зокрема М. М. Покровський.

Польські королі, зокрема Стефан Баторій та Ян Собеський ІІІ, в офіційних документах країну козаків називали «Україна». Так само французи Гійом де Боплан та Проспер Меріме, а також посланник австрійського імператора на Січі Еріх Лясота.

І тільки рашистська Москва (а рашизм, тобто російський фашизм як огидне явище, а не як назва, народився не в Європі і не в наші часи, а в Моксель-Московії разом із зародженням країни-терориста, десь у ХІІ ст.) стверджує: «Украины не было, нет и быть не может».

Столиця

У них — Москва, яка «заснована не 1147 року, а значно пізніше — 1272 року (отже, Москві — 750 років, а Києву — 1550! — Авт.). І засновником Москви був не Юрій Долгорукий, а хан Золотої Орди — Менглі-Тимур, онук великого хана Батия, зазначає Володимир Білінський.

У нас — Київ. Заснований 1550 років тому. Засновники — русичі-слов’яни. Київ — мати городів руських.

    
Національна ідея  

  
У них — світове панування. «Нам нужен весь мир», — заповідав Петро І. Всі правителі Московії прагнули одного — світового панування. Зазначимо, що від Олександра так званого­ Невського з ХІІІ ст. і до Петра І­ це були Чингізиди, після Петра І і до Ніколая ІІ це були німці, а з 1917 до 1953 рр. — євреї.

А вже потім настала черга правити Московією уродженим дурням — московитам. І тут пішло-поїхало, як у народній приказці: «Оженився дурний та взяв дурнувату, та не знали, що робить — підпалили хату».

«Дорогой Нікіта Сєргєєвіч», аби, як він висловився, «вкинуть американцам ежа в штаны», додумався розмістити в 1962 році під носом у США на Кубі ракети з ядерними боєголовками. Світ тоді ледве розминувся з ядерною катастрофою.

Нині до влади прийшов «пацан из питерской шпаны», вихованець терористичних органів відомства Дзержинського, Ягоди, Єжова, Берії. Нині він, як колись Хрущов і Брежнєв, погрожує всьому світові ядерною палицею, якщо той світ не дозволить йому загарбати Україну, а потім іще дещо...

А налякана прокорумпована «стара курва Європа» (Дмитро Павличко) ніяк не наважиться стати пліч-о-пліч з Україною. Не вірить, що «прийде знахабнілий москаль — і в Париж...», як пророкував усе той же Дмитро Павличко, якщо не приведи боже нас загарбає.

А історія знає приклади, коли Європа завдавала нищівних поразок монголу. Наприклад, у 1855 — 1856 рр. Англія і Франція збройно виступили на підтримку Туреччини (Московія тоді прагнула захопити Стамбул — Константинополь, перенести туди свою столицю і створити «третій Рим»).

Результат спільних зусиль Євро­пи і жертви агресії — Туреччини — ганебна поразка Росії, а її імператор Ніколай І наклав на себе руки. Інший приклад — російсько-польська війна 1920 р.­­­­ Підтримана Європою Польща розгромила червону орду, і, як визнавав Лев Троцький, «вместо победы мы пришли к тяжелому поражению».

Карл Маркс писав, що метою Московії є «знищення всього того, що створила Європа за тисячі років своєї культурної еволюції. Московський ведмідь загарбуватиме доти, доки знатиме, що європейські звірі не здатні чинити опір. Московщина покладається не так на свою власну силу, як на боягузтво європейців».

«Російська ідея є не маяком величі, але прірвою аморальності», — влучно сформулював національну ідею росіян І. Белебеха.

А що ж у нас? Анатолій Погрібний пише: «Те слово, яке поставив на сторожі свого народу Тарас Шевченко... то є не що інше, як українська національна ідея. Свята правда!».

Олександр Потебня. «Мова народжує народний дух. Народний дух — національну ідею... волю і дію». А за Іваном Франком, як ми знаємо, дух — це той, «що тіло рве до бою, рве на поступ, щастя й волю».

Ментальність

У них. «Будь-яка підлість стосовно слов’янських сусідів — вихваляється. Усе, що зроблене на шкоду Московії, — піддається анафемі», — пише Володимир Білінський.

«У них у крові — неодмінно стояти перед ким-небудь на колінах або ж вимагати, щоб інші стояли перед ними. Тобто це та «безодня» в крові, котра завжди залишаєтьсяя рабською... постійно потребує чужої крові, цей немеркнучий вампіризм обов’язково прагне інших перетворити на своїх рабів», — зазначав Євген Гуцало в «Ментальності орди».

Коли в 1887 році генералу Скобєлєву не вдалось «асвабадить» Стамбул від турків (Англія і Франція тоді виступили на захист Туреччини, яка ось-ось мала бути, як і інші численні народи, «покорена», а московити уже стояли перед ворітьми турецької столиці), сердешний генерал заплакав від досади.

Пізніше, виражаючи волю «русскава народа», цей вампір скаже: «Никогда не настанет время, в которое мы будем в состоянии обойтись без войны».

Природа монголо-москаля, його ментальність ніколи не мінялися і ніколи не зміняться. Споконвіку, пише Фрідріх Енгельс, «это население находилось в состоянии духовного застоя, было лишено всякой инициативы, но... оно представляло превосходный солдатский материал для войн».

Малюнок із сайту durdom.in.ua.

Опираючись на такий «народ», шайка авантюристів, правителів Росії, «этот иезуитский орден действует для достижения своей никогда не меняющейся, никогда не упускаемой из виду цели — мирового господства России... Любой захват территории, любое насилие, любое угнетение царизм осуществлял не иначе, как под предлогом просвещения, либерализма, освобождения народов», — ідеться у збірнику творів Маркса і Енгельса.

Але, «не впоравшись зі світом (яке вже там світове панування, коли, за визначенням Федора Достоєвського, Росія стоїть над прірвою? — Авт.), він (москаль) паскудить у світі». (Віктор Єрофєєв, Енциклопедія російської душі).

Нині ми порівнюємо гітлерівську Німеччину і путінську Росію. Багато спільного. Один довічний (поки не застрелився) фюрер, один-єдиний довічний (поки не знищать як терориста планети №1) президент, єдина партія і «единый» народ (інших немає, бо давно уже «од молдованина до фіна на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує»).

Читаємо публікацію Олександра Довженка «Ворог буде розгромлений» від 27 червня 1941 р: «Чорний отаман, проклятий народом... кинув на нас своїх майстрів смерті і руйнування. Кинув, як і личить розбійнику, вночі, без попередження, без будь-яких причин з нашого боку. Гітлер несе поневолення і смерть. Видно, невеселі його діла. Видно, застаріла ненависть прорвалась у нашого ворога, як гнійник. Видно, неминучість близького краху і загибелі позбавила його останньої краплі розуму і кинула його, цього скаженого собаку, на нас».

Отже, «чорний отаман, який несе нам поневолення і смерть» у Довженка і «звір потворної породи», який «приніс нам чорної біди» у Ліни Костенко. Різні люди, у різні часи, а суть оцінки того, що відбувалось і відбувається, — ідентична.

Ментальність у нас. «Все краще, що є в нашого народу, — пише Олесь Гончар, — працьовитість, чесність, правдивість, безмежна доброта, обдарованість. Народ, який ніколи не був у ролі завойовника, покорителя інших народів».

Покорителем не був, а лише боронився. Душу й тіло ми положим за нашу свободу — ось наш код нації.

Розумові здібності

Вони. Нобелівський лауреат Іван Павлов: «У русских слабо развитая мозговая система». Їхній Мефістофель ХХ ст.  Ленін: «Все русские, как правило, идиоты, полуидиоты или дураки».

Володимир Познер, тележурналіст: «Россия — страна дураков. Предлагаю определить день дураков и сделать его национальным праздником». Класику про дурнів і дороги, мабуть, зайве нагадувати. Зрештою, навіть позитивний герой казок у цієї нації — це Іван-дурник?

Ми. Петро Кононенко, професор Київського університету ім. Тараса Шевченка: «У США періодично проводяться опитування громадської думки, спеціалістів про інтелектуальні здібності тих національностей, які населяють Америку. Перше місце вони відводять євреям, друге — українцям, третє — англосаксам. Інтелектуальні здібності московитів — вони найдурніші з усіх».

Побут

У них. Лише Москва і Петербург мають дещо пристойний, з точки зору цивілізації, вигляд. А решта...

Слово дослідникам. Збігнєв Бжезінський згадував, що в ХХ ст. за 5 км від Москви в дєрєвнях немає туалетів, жодного фруктового дерева... «Не житье на Руси людям прекрасным. Одни только свиньи там живущи», — це вже наш Микола Гоголь.

«Будинки московитян не кращі за свинарники у Франції чи Німеччині» (Сигізмунд Герберштейн, «Записки про московитські справи», 1549 р.). Американський письменник Георг Кенан у 1885 році писав: «Кожне селянське житло — це блокгауз найпримітивнішого вигляду... Широка, вкрита морем бруду вулиця без тротуарів, без деревця, без кущика... все сіро, брудно. Непривітно».

І Завалішин у 1862-му писав про «грубость нравов, нелепость обычаев, круговое невежество, животную жизнь об руку со скотом и не выше его, пожалуй, разумом». Сєргєй Єсєнін у 1924 році згадував: «Одни только избы кривые, а в избах — ухваты да печь. Россия... нищету твою видеть больно».

Це в них село. А ось місто. Вишній Волочок Тверської області. З інтернету дізнаємось, що тут мешкає 45 тисяч жителів. Засновано в 1471 році. Залізничний вокзал, готель, парки, архітектурні та скульптурні пам’ятники ХVІІІ — ХХ ст. А ось уже нотатки очевидців.

Про сучасний Вишній Волочок і, зокрема, про вбиральні в них пише Віктор Єрофєєв у «Енциклопедії російської душі»: «Громадські нужники в Росії — це більше, ніж трактат із вітчизняної історії. Це собори. З банями не вгору, а вниз... Вбиральні відстояли свою самобутність, незважаючи на отих дядечків — прорубай-вікно-егоїстів... Я би повісив перед входом до кожної громадської вбиральні андріївський прапор. Нехай майорить. А на стіні — ікони, портрет президента. Я бачив багато чудових убиралень,... але ніде більше не бачив такого візантійського дива, як у Вишньому Волочку. Там перегородка між жіночим і чоловічим відділеннями проходить не низом, а горою, від стелі. Голів не видно, а все решта — як на вітрині. Сидять жінки різного віку рядочком і, безголові, із великою пасіонарністю сцють-серуть у дірки. Труси, анатомія, пердіння і ток-шоу. Еротичний театр... На батьківщині все вкрай пасіонарно».

Тяжко було і є жити нормальній людині в країні з вкраденою назвою, де «все погано» , бо «Росія — це вид країни, що виробляє людське нещастя, народ схожий близькістю до тваринного світу, росіяни — ганебна нація, народ похмурий, запійний, блудливий, ледачий, байдужий. Росіян поєднують погані якості: лінощі, заздрість, апатія, спустошеність. Швидше за все, Росія зникне з лиця землі.

Російське населення не тільки відмінне від європейців, а й радикально протилежне Європі. Росія — взагалі помилка. Росіян важко назвати євразійцями, вони не з’єднують дві культури, а внутрішньо ворожі обом. Пушкін мав рацію: розміщення Росії в Європі — помилка географії. Великий труп, що розкладається. З Росією ніколи не домовишся. Культура Росії — п’ятизірковий морг», — продовжує Віктор Єрофєєв.

Снохацтво

Ломоносов, Пушкін, Лєсков, Бунін писали про це явище у «русского народа». Це коли батько одружував свого малолітнього сина зі старшою за нього дівкою («Мой Ваня моложе был меня, мой свет, а мне было тринадцать лет», — говорить про свою «любов» няня Тетяні Ларіній (Пушкін, «Євгеній Онєгін»).

А далі вже сорокарічний батько вступав у статеві стосунки зі «снохою». «Ці стосунки здійснюються відкрито, навіть у присутності жінок старого та дітей. Ледве чи є таке в африканських дикунів» (Павло Штепа, «Московство»).

Композитор Микола Глінка, виїжджаючи з Росії, «весьма недвусмысленно подчеркнул свое отношение к покидаемому «отечеству». У заставы он вышел из кареты, плюнул и сказал: «Когда бы мне никогда более этой гадкой страны не видать». Его пожелание сбылось».

У нас. Тарас Шеченко: «Неначе писанка село. Садок вишневий коло хати». Олександр Довженко: «Літній день, і все навколо здавалось прекрасним: сад, город, соняшники й мак, і ниви за городом... Весь ясний соняшниковий світ стояв нерухомо, наче хор вродливих дітей, що втупили у височінь свої радісні обличчя. А над обличчями тихо снували золоті ­бджоли. Щебечуть солов’ї по молодих садках. Лине здалеку дівочий спів. Земля квітне...».

У кожному селі в Україні, у кожного господаря є криниця, з якої він і його сім’я п’ють джерельно чисту воду. «А я піду в сад зелений, в сад криниченьку копать» — звична справа для українця.

Марієтта Шагінян, дослі­джуючи життя та творчість Тараса Шевченка, пише про українське село: «Ярко выбеленные, маленькие, словно яички в соломе, полтавские глиняные хатки, высокие суровые деревянные избы черниговских деревень под соломой, пристегнутой на гребне крыши палками, чтобы ветер не снес; колодцы с «журавлем», то есть с высоченной дугой, поднимающей ведро; кудри вишневых садов за плетьнями, сплетенными из лозы и «вербы», как говорил Тарас Шевченко и как говорят еще теперь» (йдеться про 40-ві роки XX ст. — Авт.).

Культура

У них. «Автомат Калашникова — головний персонаж російської культури другої половини ХХ століття», — пише Юрій Іллєнко в «Доповідній Апостолові Петру».

Віктор Єрофєєв: «Росіяни не набралися культури. Перехід жінки з нареченої в дружину супроводжується актом ганебного приниження. Мужик не любить своєї баби. У росіян вважається не дуже пристойним любити свою дружину... Росіянина можна вирахувати де завгодно, як він їсть суп. Звичайно люди піднімають ложку до рота. Росіянин, навпаки, не їсть, а хлепче суп, низько схиляючи обличчя до супу».

У нас. Юрій Іллєнко: «Епіцентр мегаполісів трипільської культури був там, де стоять сучасні Черкаси. До речі, моя батьківщина. Я там народився над Дніпром... я українець, я є, я завжди тут був. Головний підсумок Майдану в тому, що національна культура на Майдані явила свою невмирущу велич цілому світові в тому розумінні, що нація ще спроможна (не- зважаючи на всі деструкції)».

Епілог

Володимир Білінський, здійснивши титанічний труд з дослідження історії та ментальності Моксель-Московії, так званої Росії, прийшов до висновку: «Московський поневолювач своєї психології ніколи не міняв і, боюся, ніколи не змінить. Росія — велетенська могила, куди сотні років московський істеблішмент кидав мільйони трупів росіян і неросійських народів заради примарної імперської ідеї світового панування».

Плакала Україна, кров’ю вмивалась у Києві 1169 року, у Батурині 1708-го, у Києві 1918-го, вмирала від голоду в 1921—1923, 1932—1933 та 1946—47 роках і нині страждає від бомб нашого споконвічного ворога. Ворога, який був і скільки житиме — стільки ж і буде у своїй ментальності незмінним, а саме: загарбник, падлюка, ґвалтівник, насильник, злодюга, ледащо, матерщинник, дурацюга, вбивця, брехун, п’янюга, снохач, раб своїх тиранів, терорист, садист, грабіжник, бандюга, варвар-дикун, бидло, шовініст-расист-фашист і просто — скотина.

Але минули ті часи, коли Україна плакала, тепер настав час розплати, тепер скотина-москаль хай плаче! Бо є і діє вселенський закон — зло повертається! Зло, яке москаль скоїв і продовжує коїти у всьому світі, чекає на свою жертву, на цей раз — москаля.

Наш Пророк питав: «Чи буде суд, чи буде кара на отих... катів людських?». І заповідав нащадкам у поемі «Никита Гайдай»:

Огонь и кровь мы на расправу
В жилища вражьи принесем.
И наши вопли! Наши стоны
С их алчной яростью умрут,
И наши вольные законы
В степях широких оживут!

Борис ВАСИЛЬЧЕНКО, учасник Другої світової війни