Чого хочуть переселенці й що може громада: досвід Полтавщини

Сьогодні основним завданням тилових громад у відносно безпечних регіонах, окрім надання соціальних послуг, є забезпечення внутрішніх переселенців тимчасовим житлом, продуктами харчування та предметами першої необхідності, за можливості – роботою.

Як справляється з цим Полтавщина, яка стала прихистком майже для 180 тисяч людей, що вимушено залишили свої домівки? Як почуваються переселенці на новому місці?

Ми зв’язалися з кількома громадами Миргородського району, щоб розпитати про це.

У Сергіївці роздають городи й натуральні продукти

Дехто із внутрішніх переселенців, поживши недовго у Сергіївській територіальній громаді колишнього Гадяцького району, вирушали звідси до інших безпечних регіонів, але потім знову поверталися. Пояснювали це тим, що кращого місця, ніж у мальовничих і привітних селах громади, не знайшли.

А чотири родини — з Сумщини та з-під­­ Костянтинівки — вирішили залишитися тут на постійне проживання. Уже й посаджені городи пропололи.

До речі, всі запити щодо надання земельних присадибних ділянок громада виконала. Полтавська обласна асоціація органів місцевого самоврядування забезпечила вимушених переселенців посадковою картоплею.

А фермери обіцяють передати бажаючим безплатно на вирощення молодняк свиней, курчат бройлерів та курок-несучок із кормами на додачу.

Сергіївська територіальна громада, яку очолює Ігор Лідовий, — одна з найуспішніших в області. Протягом останніх кількох років вона активно розвивала соціальну сферу, тому люди, тікаючи від війни, вибирають її для тимчасового проживання невипадково.

Тут, зокрема, у кожному старостаті діють сучасні фельдшерсько-акушерські пункти, де можна зробити аналізи й інші обстеження на новітній апаратурі. Працюють пекарня, сироварня, кооператив «Сергіївські ягоди», сушильні, пилорама, столярний цех та інші виробництва, які потребують робочих рук.

— Внутрішньо переміщених осіб громада оточила особливою турботою, — говорить директорка центру надання соціальних послуг Олександра Москаленко. — Ми розселили їх безплатно у добротних хатах, кількох бажаючих влаштували на роботу в комунальне господарство. Двом медикам, які працюють у Гадячі й користуються пасажирським автобусом, надали пільги на проїзд — двічі на тиждень вони їздять ним безплатно, як і інші мешканці громади. 210 людей отримали від ТГ матеріальну допомогу: по 1 тисячі гривень на домогосподарство і по 500 гривень на людину. Загалом ці видатки становлять 170 тисяч гривень.

Переселенка Світлана Алдохіна — майстер жіночих зачісок.
Фото надане Білоцерківською ТГ.

У пакети з натуральною допомогою для внутрішньо переміщених осіб мешканці громади вкладають дійсно натуральні продукти — олію й борошно, виготовлені з соняшнику та пшениці, що їх постачають у місцеві переробні цехи сільські підприємці.

Фасувати продукцію сходиться ледь не пів села, і це дуже згуртовує людей. Гуманітарка роздається раз на два тижні. За необхідності внутрішньо переміщені особи отримують засоби гігієни, одяг, посуд, меблі.

Громада ж подбала й про те, щоб велика родина Кириченків, яка вирішила залишитися в Сергіївці на постійне проживання, змогла перевезти свою мініферму дійних корів із села Маркове Костянтинівського району Донецької області.

Знайшла не тільки перевізника, який, до того ж, узяв лише половину вартості роботи, а й заплатила залишок, поділивши його порівну з місцевим підприємцем.

У Рокиту по красу: переселенки організували центр з надання соціально-побутових послуг

Село Рокита колишнього Великобагачанського району донедавна було чи не найдепресивнішим у Білоцерківській територіальній громаді.

До неї його приєднали в ході децентралізації одним з останніх, попри відчутний спротив сільської ради і населення. Та воєнний час показав, що об’єднання пішло Рокиті на користь.

— Раніше, щоб постригтися, треба було шукати кого-небудь у селі, хто хоч трохи уміє ножиці тримати в руках, або їхати у Велику Багачку, за тридцять кілометрів. Ближче до нас ніде перукарні не було. За нинішніх часів, коли пальне у дефіциті, не наїздилися б красу наводити. А тепер я вже втретє за місяць прийшла до Світлани Миколаївни: перший раз підрізала чубчик, другий раз пофарбувалась і нарешті сьогодні роблю зачіску, — із задоволенням розповідає мешканка Рокити Валентина Валенко.

Світлана Алдохіна — внутрішня переселенка. Вона перебралась на Полтавщину з Кам’янки Ізюмського району Харківської області. Її рідне село опинилося під окупацією російської армії ще на початку квітня. Каже, рашисти зруйнували школу, будинки, церкву...

Вже в Рокиті жінка познайомилася з такими ж, як сама. Об’єднавшись, переселенки створили в селі своєрідний соціально-побутовий центр. Приміщення для цього надала громада, провівши в ньому косметичний ремонт. Тепер у колишньому гуртожитку можна постригтися, відремонтувати взуття, пошити чи перелицювати одяг, зробити масаж.

Разом зі Світланою Алдохіною на договірних засадах із громадою працюють масажистка Тамара Любимова, швачка Світлана Тарасова, майстриня з ремонту взуття Ольга Бакуменко.

Їхньою роботою, так само, як і розцінками на послуги, місцеве населення дуже задоволене. Скажімо, звичайна стрижка тут коштує всього 30 гривень. Навіть із сусідніх сіл тепер їздять у Рокиту «наводити красу».

Поки що важко сказати, чи прив’яже це внутрішніх переселенок до невеликого села, в якому вони знайшли прихисток і підтримку керівництва громади, але сьогодні на прожиття вони самі собі заробляють, не чекаючи гуманітарної допомоги.

Шишаки: багатодітні родини та родини з дітьми, що мають інвалідність, під особливою опікою благодійників

Потрясіння війни не минають безслідно. Пенсіонерка Катерина Іванівна зрозуміла це вже на мирній території, коли, як їй здавалося, найстрашніше було позаду.

Тіло жінки почало вкриватися випуклими червоними плямами. Вона списувала це на пережитий стрес, сподіваючись, що все зникне, як тільки не чутиме вибухів снарядів і спатиме не в підвалі.

А шукати лікаря на новому місці для неї було проблемою. І хтозна, як довго переселенка жила б зі своїми страхами й здогадками, якби начальниця відділу соціального забезпечення, праці та соціальних послуг Шишацької селищної ради Наталія Завалідер не запросила на медичний огляд її онука, який має ДЦП.

— Деякий час тому я дізналася про те, що благодійна організація «Світло надії» з Полтави надає внутрішньо переміщеним особам, у яких є діти з інвалідністю, а також багатодітним родинам безплатні медичні консультації й забезпечує необхідними ліками та виділяє кошти на першочергові потреби, — розповідає пані Наталія.

— Звісно, ми скористалися цим шансом і запросили благодійників у Шишаки. До нас приїхали педіатр, терапевт, сімейний лікар і просто у відділі соцзахисту влаштували прийом переселенців. Загалом медики оглянули 20 людей. Під час огляду Катерині Іванівні й установили діагноз (псоріаз), вона отримала поради щодо лікування.

Евакуювавшись із Донеччини, родина Кириченків вирішила залишитись
на Полтавщині: посадила город і з допомогою громади перевезла
свою мініферму.
Фото надане Оленою Кириченко.

А інша жінка — опікун малолітнього внука з інвалідністю — після евакуації перенесла інсульт. Добре, що на Шишаччину вона приїхала разом із сестрою, яка тепер узяла основний догляд за дитиною на себе. Родина також отримала, окрім безплатної медичної консультації, компенсацію коштів за придбані ліки та продукти харчування.

Загалом можна було скупитися перед візитом до лікарів на 1,5 тисячі гривень, але в особливих випадках, як ці, благодійники збільшували суми вдвічі. Матеріальну підтримку від ГО «Світло надії» отримали також найстарша, 94-річна, переселенка і вагітна жінка.

А ще благодійники подарували запрошеним 20 пледів та 120 коробок цукерок.

— Під час війни кожен з нас виконує свій обов’язок перед Україною на своєму місці. Соціальні працівники, на яких припало велике навантаження, не виняток. Наша громада використовує всі можливості, щоб полегшити життя внутрішньо переміщеним особам, — зазначає Наталія Завалідер.

Матеріал підготовлений у рамках проєкту «Модернізація системи соціальної підтримки населення України», який реалізує Мінсоцполітики України за підтримки Світового банку.