Блекота москвинська. Ким українці є на власній землі?

Ким українці є на власній землі?

Автохтонами, що дає право оголосити себе господарями теренів, на яких ми постали як етнічно-ментальна спільнота, чи об’єктом змагу сторонніх потуг та предметом чужої політики?

Роздуми над причинами незаздрісного стану, в якому Україна опинилася нині, засвідчили помилковість визначених «середньостатистичним виборцем» пріоритетів.

Журюсь, але матеріальне і дочасне в ієрархії вартостей було поставлено вище, аніж національне, духовне та відвічне і довічне.

Замість праці на ниві утвердження незалежності, відродження власної культури та повернення до рідного загал змусили перейнятися гоном за зиском та облаштуванням побуту.

Витворені в часи бездержавності й безальтернативності окупаційним режимом примітивні стереотипи і кліше донині продовжують труїти душі.

Акт проголошення Незалежності не спричинив ментального зламу й не знищив чужинську атрибутику в публічному просторі.

Прогнила стара система й толерація нав’язаних фальшивих лекал є проявом слабкості та запобіганням перед зухвалим злом і свавільним беззаконням.

Прикриваючись маскою лібералізму та демократії й продовжуючи експлуатувати витворений беззаконним авторитарним режимом інтернаціоналізм, що нівелює національну окремішність, постколоніальна, постокупаційна та посткомуністична адміністрація продовжувала руйнувати долі, мораль й економіку.

Ненависть і пошана

Нинішнє зло жонглює фальшивою личиною покривджених, але за першої ж нагоди вишкіриться скривавленими зубами і кинеться на кожного, хто наважився назвати речі своїми іменами й закликати до справедливості.

Хижий, жорстокий і злодійкуватий солдафон армії росіянської федерації, котрий вбивав і ґвалтував, насправді нічим не гірший від ідеологів вищості слов’янізованого угро-фінсько-татарського конгломерату над рештою людства.

Українське суспільство спромоглось зненавидіти вбивць, котрі, керуючись ідеями євразійства, увірвавшись в містечка і села, влаштували звірячу масакру кожному, хто потрапив на очі, але творці брутального шовінізму, до числа яких належить і Михаїл Булгаков, в Україні залишаються в пошані.

Прикро, та оціночні судження й розуміння теперішнього стану речей настільки спотворені й відірвані від реальності, що загал поклоняється діячам із холодним цинічним прорахунком й помилково бачить ворога винятково у виконавцях.

Справа переведення народу зі стану аморфного етносу у стан структурованої нації зобов’язує позбутися неприродного деформаційного шаблону, здійснити очищення від духовної отрути й праці на ниві побудови національної дер­жави. Чим (свідомо наголошую, не ким, а чим) для українців є штучно возведений у ранг «світоча світової культури» згаданий борзописець?

Здійнятий невігласами ґвалт довкола здорової ініціативи очистити український літературно-культурний простір та топоніміку від одного з творців москвинської блекоти унеможливлюють донесення до загалу мудрих думок ініціаторів. Але зло не вічне, а свавілля новітніх ординців зобов’язує до принциповості.

Старше покоління пост-сав’єтського простору (але чого гріха таїти, молодь, нехай і дещо в менших пропорціях, й особи середнього віку також) звикли сприймати будь-який опублікований або оприлюднений телебаченням матеріал як доконаний факт.

Вкрай низький відсоток обтяжується аналізом інформації, перевіркою джерел, розмежуванням фактів та персональних суджень.

Обмеженість знань спричиняє віру почутому, побаченому, а можливо, завдяки безальтернативному нав’язуванню і прочитаному. Надмірне рекламування псевдокультури поневолювачів унеможливлює пізнання власного.

Прагнучи врятуватись від логічних і справедливих за суттю, але неприємних і незручних запитань, дирекція київського «літературно-меморіального музею Булгакова» нині заходилась акцентувати його нібито антикомуністичний світогляд, викладений у кількох оповіданнях й романах, але продовжує замовчувати (а в разі запитань із посиланнями — нещиро згладжувати) звірячу ненависть до України й українців.

Ба більше: знайшлись і такі, хто факт народження й становлення дегенеративного світогляду у вузькому колі нічим не поєднаних із київським минулим займанців проголосили підставою для пихи й зарахунку до української москвомовної спадщини.

Вгамуйтесь, юродиві. З’ява на світ у родині зумисне оселених на освяченій Андрієм Первозванним землі приблуд з Орловської губернії (батько Міхаїла, Афанасій, був бюрократом-держслужбовцем, цензором за посадою) жодним чином не дає підстав вбачати в ньому свого й не робить нікчемну особу гідною вшанування, а тим паче поклоніння.

Аналогічно помилковою є й спроба зарахувати аморального перелюбника (після церковного вінчання — розірвав шлюб) до числа культурного прошарку.

Примітивна байка про антикомуністичні (та зрештою, яке то має значення?) переконання уможливила постання так само далекої від дійсності віри в заборону його нікчемного імені в часи існування сатанинської «імперії зла», котру нині силоміць прагнуть відродити викохані булгаковською писаниною кремлівські імперіалісти.

«Біла гвардія»

Розумію, що, згадуючи назви псевдолітературних «продуктів» та брехливо-упереджено змальовані Булгаковим події, чиню чорну справу рекламування вилоненої ним отрути.

Але необхідність розв’язання посталих викликів потребує пізнання і розуміння першопричин. Інакше все зведеться до вічної боротьби з наслідками споживання інформаційного негативу.

 Прагнення українців повернути національну церкву, котра б, керуючись Божими ззаповідями й слугуючи вірним, здійснювала покладену на неї Творцем місію, рівно як і військові урочистості на Софійській площі (1918 рік) у романі Булгакова «Біла гвардія» подається в карикатурно-зневажливих тонах.

Нащадок андрофагів насміхається з потуг ним же поневолених. Історія засвідчила відверто антилюдську суть москвинської імперії часів свавілля родини Романових, і факт долучення Булгакова до збройної формації, котра стала на її захист, є доказом сповідування націєвбивчих бачень.

Спроби поділити і розрізнити більшовизм від монархізму в контексті ставлення до українства є взагалі поза межами здорового глузду і моралі.

Імперці (до числа яких належав і володар суїцидальних схильностей Булгаков) цілковито відмовляли українцям в праві на існування, а їхні опоненти вимагали «пролетарської єдності», без якої про незалежність України не могло бути і мови.

«Герої» булгаковської писанини, як і він, є етнічними москвинами, і їхніми вустами та діями фіксується сповідувана зневага до тогочасних репрезентантів національно-визвольного руху (гетьмана Скоропадського, Симона Петлюри, якому пророкується погибель, Петра Болбочана, нареченого в п’єсі «Дні Турбіних» Болботуном), воїнів, котрі стали на захист Батьківщини.

Тяжко зрозуміти, з якого дива українці повинні погоджуватись із правом на життя цинічного оббріхування й упередженого трактування подій часів 1917-21 років прийшлим на нашу землю супроти волі наших предків? Дійові особи «Білої гвардії» малюють на українців карикатури, лають природний процес повернення до рідного, зневажають традиції і мову.

Нині, посилаючись на практиковане (а можливо, і започатковане) Булгаковим насміхання над голінням маківки з залишком чуба, новітні українофоби повторюють як мантру його дурнуваті кпини про «хвости на головах».

Приписуючи окупантам інтелігентність (родина Турбіних), Булгаков брехливо сатанізує український визвольний рух, зокрема й прагнення українців жити власним національним життям у цілому.

Не дивно, що вустами персонажів роману він називає українську мову «гнусним язиком». Попри формально антибільшовицьке спрямування «Білої гвардії», комуністична цензура не поспішала викинути її на смітник.

У вересні 1926-го «Дні Турбіних» отримують дозвіл на сценічну постановку (червонозоряна цензура виявилась поблажливою до сина колеги часів царату), самого Булгакова в 1934 році прийняли до Спілки савєцьких письменників, згаданий роман перевидали 1966-го, а в 1970-х роках минулого століття за його писаниною екранізували художні фільми «Біг» та «Дні Турбіних».

Тиражуючи блекоту, комуністична номенклатура не вбачала в змісті й термінах проявів приниження національної гідності, на яку нині регулярно посилаються справедливо критиковані адепти «величі москви як третього Риму».

Зрештою, переказ варнякання в колі тієї родини — прообразом Турбіних є Булгакови — нічого спільного з антикомуністичною спрямованістю не має.

Мусимо усвідомити: принципової різниці між монархічним імперіалізмом і більшовицьким інтернаціоналізмом ніколи не було. Світогляд сповідників поділу світу на «великі історичні народи й малі етнографічні скупчення» є злочинним і людовбивчим, тож підлягає цілковитому поборенню і викоріненню. Але про яку справедливість може йтися, коли вшановується звіряча ненависть окупанта до України й українців?

Знайомі з творчістю письменника, напевно, закинуть, що українофобські вислови й погляди присутні хіба що в «Білій гвардії» та кількох маловідомих і примітивних оповіданнях («Город Киев»). Але хіба і цього мало? Виходець із родини некликаних в Україну чужинців лає її господарів. Достатньо, аби чітко і недвозначно оцінити бузувірство.

Олександр Кошиць — мешканець того ж будинку

Кожен прозовий твір, так само, як і поезія, орієнтується на свого читача. Візуалізація художніх творів полегшує донесення до загалу змісту й водночас нерідко спримітивізовує (в кращому разі спрощує) авторський задум.

В останні роки комуністичної імперії пригодовані компартійним політбюро московські кінемато­графи екранізували булгаковське «Собаче серце», чим зачарували злюмпенізованого глядача, але справді високохудожні твори українських письменників тогочасся (Валер’яна Підмогильного — «Місто», «Невеличка драма», Дмитра Донцова — «Київ 1918», закатованого царською жандармерією Архипа Тесленка, Юрія Клена — «Пригоди архангела Михаїла», Володимира Винниченка тощо) залишились поза увагою.

Підлий засіб викрив мету. Знання дарують здатну розвиватися і творити силу, тож москва (байдуже, комуністична чи монархічна) переймалася домінуванням в усьому й прагнула, аби уява про Київ початку минулого століття базувалась на огидній деструктивній блекоті, а не щирому свідченні самовидців. За таких умов єдиним засобом захисту українців є обмеження доступу до ворожої інформації.

Ситуація, за якої звужено права й можливості автохтонів на користь окупантів (цілеспрямовано створена духовно-культурна резервація), є руйнацією особистості та замахом на існування цілого народу.

Життя набуває сенсу в прагненні змінити довкілля на краще. Майбутнє не постане з нічого самостійно, тож справа торування до нього шляху покладається на кожного українця.

Чи багатьом відомо, що в колишньому житловому будинку за адресою м. Київ, Андріївський узвіз, 13, котрий іще в 1989 році (в часи радянської окупації) на догоду асиміляторській політичній кон’юнктурі зарезервували під уже згаданий «літературно-меморіальний музей», іще до петроградських революцій 1917 року мешкала шляхетна родина українських митців Кошиців?

Упевнений: кагебістська верхівка й компартійні посадовці були поінформованими, а надання переваги хамовитому носію паразитичної моралі над українським митцем було невипадковим.

Це злочинна політика, мета якої — знищення українства як такого. Ніхто не давав права замовчувати, а тим паче виправдовувати кривду, біль, гріх і злочин.

Зневажені мають право бути почутими, а влада і громада зобов’язані усунути несправедливість. Невідворотний процес повернення до рідного, який є наслідком масштабних пертурбацій, викликаних війною, вже змінив світосприйняття значного прошарку українців.

А справа внеску композитора, етнографа і диригента Олександра Кошиця в збагачення української культури донині недооцінена.

Ставлення до Булгакова унаочнює розуміння української історії. Новітні ідеологи «величі москвинського світу» прагнуть нав’язати думку, що він єдиний правдоподібно змалював Київ періоду нашого «відродження нації».

Ця теза не відповідає дійсності. Золотоверхий завжди був український. Навіть у часи хижої імперської окупації він не окацапився остаточно, як у це вірують шанувальники «Мішки-венеролога» (саме так «охрестили» лікаря за освітою і фахом Булгакова знайомі сучасники).

Він творив міф про місто над Дніпром, котрий суттєво відрізнявся від правди. Утім невблаганний у своєму плинові час ставить вимоги ширити не вигадки.

Даремними були старання московської воші (вітання від Петлюри), а галас поки що незаспиртованих експонатів кунсткамери підлягає поборенню.

Національну ідентичність творять пам’ять та свідомість власного коріння. Дух і внесок Києва у світову культурну скарбницю визначали й визначатимуть українці, а не нащадки приблуд із московських боліт...